Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 3)

— Що ти сказав?

— Війна скінчилася.

Салінас схилився над Мануелем Рокою.

— Коли скінчиться війна — це вирішує переможець.

Мануель Рока похитав головою.

— Ти перечитався романів, Салінасе. Війна скінчилася й годі, це так важко збагнути?

— Не твоя війна, докторе. І не моя.

Тоді Мануель Рока заходився кричати, що вони не сміють і пальцем його зачепити, що вони всі сядуть, що їх рано чи пізно впіймають і решту свого життя вони гнитимуть у в’язниці. Він кричав до хлопця, чи хочеться йому зістарітись за ґратами, коротаючи час за мінетами смердючим вуркам. Хлопець дивився на нього, не мовивши ні слова. Тоді Мануель Рока закричав йому, що він ідіот, що його обкрутили круг пальця, що вони похерять йому все життя. Але хлопець не відповідав. Салінас сміявся. Дивився на Ель Ґурре і сміявся. Здавалося, усе це його неабияк розважає. Нарешті він споважнів, став перед Мануелем Рокою і наказав, щоб той кінець кінцем замовк. Запхав руку за пазуху піджака й дістав пістолета. А тоді сказав Році, щоб той за них не хвилювався, бо ніхто ні про що не дізнається.

— Ти щезнеш, ніби тебе ніколи й не було, і ніхто за тебе й не згадає. Твої приятелі відкинулись від тебе, Роко. А мої надто заклопотані. Убивши тебе, ми зробимо хорошу послугу і одним, і другим. Тобі капець, докторе.

— Ви ненормальні.

— Що ти кажеш?

— Ви ненормальні.

— Скажи-но ще раз, докторе.

— Пішов ти на хер, Салінасе.

Салінас пересмикнув затвор пістолета.

— А тепер послухай, що я скажу. Знаєш, скільки разів я стріляв за всі чотири роки війни? Два рази. Я не люблю стріляти, не люблю зброю, я ніколи не хотів брати її до рук, мені не подобається вбивати, я воював, сидячи за письмовим столом. Салінас — Паперовий Щур, пам’ятаєш? Так мене прозвали твої дружки, а я обіграв їх одного за другим, я ламав їхні шифри і розшифровував їх депеші, садив їм на хвіст своїх шпигів, вони з мене сміялися, а я їх взував раз за разом, і так чотири роки, але стріляв я, кажу тобі по правді, тільки двічі, один раз уночі, коли я стріляв наосліп, у темряву, а другий раз в останній день війни, коли я стріляв у свого брата

чуєш мене? ми прийшли до того шпиталю, перш ніж наспіла армія, хотіли прикінчити вас усіх, але ми вже вас не застали, ви вчасно змилися, правда? Ви нюхом чули, що заноситься на лихе, ви поскидали свої катівські мундири й утекли, залишивши там усе, як було, повсюди ліжка, навіть у коридорах, повсюди хворі, але — у мене дотепер перед очима ця картина — ні стогону, ні звуку, нічогісько, я цього ніколи не забуду, там було тихо, як у вусі, я щоночі до самої смерті чутиму цю тишу, там, у ліжках, то були наші товариші, ми прийшли їх визволити, врятувати, та коли ми зайшли, вони зустріли нас мовчанкою, бо вже не мали сили, навіть щоб стогнати, правду кажучи, вони вже й жити не хотіли, не хотіли, щоб їх рятували, і це чиста правда, ви зробили з ними таке, що вони хотіли тільки вмерти, якнайшвидше, хотіли, щоб ми їх убили

я знайшов свого брата на ліжку, серед інших, у каплиці, він подивився на мене так, наче я був якимсь далеким маревом, я пробував говорити до нього, але він не відповідав, я не міг зрозуміти, упізнає він мене чи ні, я нахилився до нього, я просив його відгукнутися, я благав його сказати хоч слово, очі в нього були широко розплющені, він дихав зовсім повільно, то була наче довга-предовга агонія, я стояв коло нього, схилившись, аж раптом він сказав: «Прошу тебе», тихесенько, з якимось надлюдським зусиллям, голосом, що долинав, немовби з потойбіччя, з пекла, то був наче й не його голос, мій брат мав голос, як дзвіночок, і коли говорив, здавалось, ніби він сміється, але тепер то був уже зовсім інакший голос, він мовив тихо-тихо: «Прошу тебе», минуло трохи часу, й аж тоді він доказав: «Убий мене», в очах у нього не було ніякого виразу, нічого, то були наче й не його очі, тіло геть недвижне, тільки оте повільне дихання, що підносилося й опадало

я сказав йому, що заберу його звідти, що все скінчилося, що я про все подбаю, я говорив до нього, а він, здавалося, провалився назад у своє пекло, повернувся туди, звідки був прийшов, сказав, що хотів сказати, а тоді повернувся у свій кошмар, і я подумав: що мені робити, як мені забрати його звідси, я оглянувся, шукаючи допомоги, я хотів забрати його звідти, дуже хотів, але я не міг навіть поворухнутися, стояв, як укопаний, не знаю, скільки часу я там був, пам’ятаю тільки, що в певний момент я обернувся і в кількох метрах од себе побачив Ель Бланко, він стояв край одного ліжка, з автоматом за спиною, і душив подушкою того хлопця, що там лежав

він душив його і плакав, і в тиші тієї каплиці було чутно тільки його схлипи, а хлопець навіть не ворухнувся, не видав ні звуку, він помер мовчки, а Ель Бланко — той плакав, як дитина, а тоді забрав подушку і пальцем закрив йому очі, і далі подивися на мене, я на нього, а він на мене, я хотів сказати йому: «Ти що робиш?», але не міг вимовити й слова, і тоді хтось зайшов і сказав, що армійські частини вже близько, що пора вшиватися, я був у відчаї, я не хотів, щоб мене там застукали, я чув у коридорі тупіт ніг, усі тікали, і тоді я витяг подушку в брата з-під голови, обережно так витяг, подивився в його страшні очі, поклав подушку йому на обличчя й надавив, схилившись над ним, я давив руками на подушку, я відчував кістки його обличчя, під подушкою, у себе під руками, такого ворогу не побажаєш, чому я мусив це робити? я давив, давив, аж не витримав і забрав подушку, а брат іще дихав, але так, наче добував повітря з самого дна пекла, на це було страшно дивитися, його скляні очі й отой хрип, я дивився на нього й раптом усвідомив, що кричу, але цей крик долинав неначе здалеку, то був якийсь монотонний, знесилений лемент, і я не міг стриматись, воно кричалося само, я ще кричав, коли до мене підійшов Ель Бланко, він став коло мене, не сказав нічого, просто простяг мені пістолет, а я кричав, усі тікали, тільки ми двоє стояли там, і він простяг мені пістолет, а я взяв, приставив дуло братові до чола і, не перестаючи кричати, вистрелив.

Дивись на мене, Роко. Я сказав, дивись на мене. За всю війну я стріляв тільки два рази, перший раз уночі, наосліп, а другий раз упритул, у свого брата. І хочу сказати тобі ще одно. Я вистрелю ще раз, утретє, востаннє.

Тут Рока розсміявся:

— Я ТУТ НІ ПРИ ЧОМУ.

— НІ ПРИ ЧОМУ, КАЖЕШ?

— ДО ТІЄЇ СПРАВИ ІЗ ШПИТАЛЕМ Я НЕПРИЧЕТНИЙ.

— ЩО Ж ТИ В БІСА МЕЛЕШ?

— Я РОБИВ, ЩО МЕНІ НАКАЗУВАЛИ.

— ТИ…

— МЕНЕ ТАМ НЕ БУЛО, КОЛИ…

— ЩО Ж ТИ, ТВОЮ МАТЬ, ВЕРЗЕШ?

— БОГОМ ПРИСЯГАЮСЯ, Я…

— ТО БУВ ТВІЙ ШПИТАЛЬ, ТИ, ВИРОДКУ.

— МІЙ ШПИТАЛЬ?

— ТО БУВ ТВІЙ ШПИТАЛЬ, ТИ БУВ ТАМ ЗА ЛІКАРЯ, ТИ ЇХ УБИВ, ПОРІЗАВ ЇХ НА ШМАТКИ, ВОНИ ТОБІ ЇХ ПРИСИЛАЛИ, А ТИ КРЕМСАВ ЇХ НА ШМАТКИ…

— ТА Я НІКОЛИ НЕ…

— ЗАТКНИСЬ!

— ПРИСЯГАЮСЯ, САЛІНАСЕ…

— ЗАТКНИСЬ!

— Я НЕ…

— ЗАТКНИ ПЕЛЬКУ!

Салінас приставив дуло пістолета Році до коліна. А тоді натис на гачок. Коліно вибухнуло, як перестиглий плід. Рока впав навзнак і скрутився в клубок на підлозі, волаючи від болю. Салінас стояв над ним, наставивши на нього пістолет, і далі кричав:

— Я ВБ’Ю ТЕБЕ, ТИ ЗРОЗУМІВ? Я ПРИКІНЧУ ТЕБЕ, ПАДЛЮКО, ПРОСТО ЗАРАЗ.

Ель Ґурре зробив крок уперед. Хлопець коло дверей мовчки спостерігав. Салінас кричав, його кремовий костюм був забризканий кров’ю, а він кричав дивним пронизливим голосом, що скидався на плач. Або на дихавичне сапання. Кричав, що вб’є його. А тоді всі почули голос, невимовно тихий.

— Ідіть звідси.

Вони обернулися й побачили хлопця, що стояв на іншому кінці кімнати. У руках у нього була рушниця, наставлена в їх бік. Він іще раз повторив, тихо-тихо:

— Ідіть звідси.

Ніна чула хрипкий голос свого батька, який стогнав од болю, а тоді почула й братовий. Вона подумала, що коли вилізе звідсіля, то піде до брата й скаже йому, що в нього дуже гарний голос, бо братів голос і справді здавався їй прегарним, таким чистим, безконечно дитячим, — отой голос, який тихо бубонів:

— Ідіть звідси.

— ХТО ЦЕ В БІСА…

— Це його син.

— ЩО ТИ, КУРВА МАТЬ, СКАЗАВ?

— Це син Роки, — відповів Ель Ґурре.

Салінас вилаявся й заходився кричати, що тут нікого не повинно бути, НІКОГО НЕ ПОВИННО БУТИ, ЩО ЦЕ ЗА МАЯЧНЯ, ВИ Ж СКАЗАЛИ, ЩО ТУТ НІКОГО НЕМА, кричав він, не знаючи, в кого цілитися, зиркнув спершу на Ель Ґурре, тоді на Тіто, а тоді на хлопчика з рушницею і закричав йому, що він довбаний ідіот, що він не вийде звідси живий, коли зараз же не кине цю чортову рушницю. Хлопчик мовчав, не опускаючи націленої на Салінаса зброї.

Салінас перестав кричати. Він заговорив рівним, повним люті голосом. Він сказав хлопчикові, що тепер той знає, що за людина його батько, що він убивця, що він убив десятки людей, одних він труїв, день за днем, трохи-потрохи, своїми ліками, а інших замордував, розітнувши їм грудну клітку й покинувши вмирати. Він сказав хлопчику, що на власні очі бачив, якими люди виходили з того шпиталю: мізки в них поперегорали, вони насилу переставляли ноги, не могли говорити, були, наче недоумкуваті діти. Сказав йому, що його батька називали Гієною, навіть його власні приятелі звали його так, Гієна, і вимовляли це прізвисько зі сміхом.

Рока катулявся по землі. Він почав тихо скімлити: «Поможіть», голос неначе долинав десь іздалеку: «Поможіть, поможіть, поможіть», — як літанія. Він чув, що смерть уже близько. Салінас на нього навіть не дивився. Він і далі говорив до хлопчика. Хлопчик непорушно стояв і слухав. Нарешті Салінас сказав, що справа не рухається, що вже пізно і нічим тут не зарадиш, навіть рушницею. Із виразом безконечної втоми на обличчі подивився хлопчикові в очі й запитав, чи зрозумів він, що це за людина, чи все йому ясно. Рукою він показував на Року. Він хотів знати, чи усвідомлює малий, хто такий його батько.