Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 2)

Чоловік у кремовому костюмі вилаявся й кинувся на землю.

— Ви тільки подивіться на цього сучого сина, — сказав він, похитуючи головою. — Яка сволота!

З гасієнди пролунало ще два постріли.

А тоді почувся голос Мануеля Роки:

— ПІШОВ ТИ НА ХЕР, САЛІНАСЕ.

Чоловік у кремовому костюмі сплюнув на землю.

— Сам пішов, падлюко.

Він скинув оком праворуч і побачив Ель Ґурре, що скалив зуби, залігши за купою дров. Він знаком наказав йому стріляти. Ель Ґурре й далі либився. У правій руці він тримав автомат, а лівою шпортав у кишені, шукаючи цигарку. Здавалось, він нікуди не поспішає.

Ель Ґурре (всі звали його тільки так) був невисокого зросту, худий, на голові — заяложений картуз, на ногах — здоровенні туристичні черевики. Він зиркнув на Салінаса. Висмикнув із кишені цигарку. Взяв її в зуби. А далі підвівся й почав стріляти.

Ніна почула, як по стінах у неї над головою простукотіла автоматна черга. Далі — тиша. Тоді ще одна черга, вже довша. Вона не заплющувала очей, а все дивилася на шпари в підлозі. На світло й пил, що з них сочилися. Раз по раз над нею шмигала тінь — то був її батько.

Салінас підповз до Ель Ґурре за купу дров.

— Як думаєш, скільки треба часу, щоб Тіто пробрався досередини?

Ель Ґурре знизав плечима. Він не переставав осміхатися. Салінас кинув погляд на гасієнду.

— Звідси нам не пройти. Як Тіто нас не виручить, то справа кепська.

Ель Ґурре запалив цигарку. А тоді сказав, що Тіто хлопець спритний і, напевно, впорається. Сказав, що той уміє крастися, як вуж, і на нього можна покластися. І додав:

— А тепер треба зробити трохи шуму.

Мануель Рока побачив, як Ель Ґурре висувається з-за купи дров, і кинувся на підлогу. Тут як тут прострекотіла довга черга. Час ушиватися звідси, подумав він. Набої. Спочатку взяти набої, тоді повзком на кухню, а звідти напрямки через поля. Цікаво, чи поставили вони когось з другого боку, за домом? Ель Ґурре не дурний, він, певно, й там когось поставив. Але з того боку не стріляють. Якби там хтось був, стріляли б і звідти. Може, за головного в них хтось інший, не Ель Ґурре? Може, отой сучий син Салінас. Сидів би ти й далі за столом, Салінасе, і базграв папери — це єдине, що ти вмієш. Чорти б тебе забрали. Та спочатку треба взяти набоїв.

Ель Ґурре пускав чергу за чергою.

Набоїв. І грошей. Може, вдасться прихопити трохи грошей. Треба було тікати одразу, це ясно як день. От же ж дурень. Тепер треба звідси забиратися, хай-но він перестане стріляти хоч би на мить. І де тільки він роздобув автомат? У них і машина, і автомат. Добре постарався, Салінасе.

Набої є. Тепер гроші.

Ель Ґурре не переставав стріляти.

Ніна чула, як під автоматними чергами осипаються скляним дощем шибки у вікнах. Чула тишу, що лезом відтинала чергу від черги. А серед тиші раз по раз миготіла тінь її батька, що переповзав од вікна до вікна по битому склі. Одною рукою вона поправила спідницю. Дівчинка була схожа на майстра, що довершує свій твір. Лежачи калачиком на боку, вона заходилась одна за одною усувати всі недоладності. Випростала ноги, акуратно звівши їх докупи, щільно склавши литки й ступні, м’яко стуливши стегна, коліна — мов дві чашечки в хиткій рівновазі одна поверх другої, між кісточками — ні найменшого просвіту. Вона ще раз перевірила симетричність туфельок, що були приставлені одна до одної, мов на вітрині, тільки не вертикально, а на боку, немовби прилягли відпочити. Її тішило, що в усьому такий порядок. Якщо ти мушля, порядок дуже важливий. Якщо ти м’якунець у черепашці, все повинно бути досконале. Бездоганність — запорука порятунку.

Вона почула, як стихає барабанний дріб іще одної довжезної черги. А тоді молодечий голос:

— Кидай рушницю, Роко.

Мануель Рока повернув голову й побачив Тіто, що стояв усього в кількох метрах, наставивши на нього пістолет.

— Ані руш! Кидай зброю!

Знадвору пустили ще одну чергу. Але хлопець навіть оком не повів — він і далі стояв, наставивши перед себе зброю. Під градом куль вони обоє непорушно дивились один на одного, мов єдине ціле, мов дивна двоголова істота, що раптом затамувала подих. Мануель Рока, півлежачи на землі, дивився на хлопця, що стояв, не ховаючись од куль. Він намагався зрозуміти, солдат це чи просто дитина, чи це в нього вже тисячний бій, а чи допіру перший, і що керує цим пістолетом: розум а чи сліпий інстинкт.

Він побачив, що цівка пістолета ледь помітно дрижить, мовби виписуючи в повітрі дрібненькі вензелі.

— Спокійно, хлопче, — сказав він.

Рока повільно поклав рушницю на підлогу, а тоді ударом ноги відкинув її на середину кімнати.

— Усе в порядку, хлопче.

Тіто не зводив з нього напруженого погляду.

— Заткнись, Роко. І не ворушись.

Прогриміла ще одна черга. Ель Ґурре працював методично. Хлопець зачекав, поки черга стихне, не опускаючи ні очей, ні пістолета. А коли знову запала тиша, скинув поглядом у бік вікна.

— САЛІНАСЕ! Я ВЗЯВ ЙОГО. ГОДІ ВЖЕ, Я ЙОГО ВЗЯВ.

А за якусь мить знову:

— ЦЕ Я, ТІТО. Я ЙОГО ВЗЯВ.

— А, бля, зумів-таки, — сказав Салінас.

Ель Ґурре, не обертаючись, зобразив на лиці щось схоже на усміх. Він розглядав свій автомат з таким виглядом, наче в години дозвілля сам вирізьбив його з куска ясеня.

Тіто шукав їх поглядом у світляному квадраті вікна.

Мануель Рока повільно привстав рівно настільки, щоб можна було спертися спиною об стіну. Він подумав про застромлений за пояс пістолет, що тис йому в бік. Спробував пригадати, чи він наладований. Тоді обережно намацав його рукою. Хлопець нічого не завважив.

— Ходімо, — сказав Салінас.

Вони обійшли купу дров і попрямували до гасієнди. Салінас ішов пригинцем, позираючи наліво й направо, — цю манеру він перейняв у героїв кінофільмів. Виглядав він кумедно, як і всі чоловіки під час бою, — хоч сам і не робив із цього проблеми. Вони йшли через двір, коли зсередини пролунав постріл. Ель Ґурре пустився бігти, дістався вхідної брами і відчинив її ударом ноги.

Три роки тому він так само висадив був двері стайні, зайшов і побачив свою жінку, що висіла в зашморгу на крокві, та двох своїх дочок, поголених налисо, із патьоками крові на стегнах.

Він зайшов і побачив Тіто, що стояв посеред кімнати, націливши пістолет кудись у куток.

— Я мусив. У нього пістолет, — сказав хлопець.

Ель Ґурре подивився в куток. Рока лежав горілиць. Із руки йому цебеніла кров.

— Здається, в нього пістолет, — повторив хлопець. — Десь захований, — додав.

Ель Ґурре підійшов до Мануеля Роки. Оглянув рану на руці. Тоді подивився йому в обличчя.

— Привіт, Роко, — мовив.

Він наступив ногою на поранену руку Мануеля Роки й надавив. Рока закричав од болю й закрутився дзиґою. Пістолет випав у нього з-за пояса. Ель Ґурре нахилився й підняв його.

— Молодець, хлопче, — сказав він. Тіто кивнув. Він усвідомив, що й досі тримає перед собою пістолет, цілячись у Року. Опустив руку. Відчув, як розслаблюються пальці на руків’ї. Рука боліла так, наче він довго й завзято гамселив кулаком об стіну. «Спокійно», — подумав він.

Ніні спливла на згадку пісенька, що починалася словами: «Рахуй хмарки, і час мине». А потім щось про орлів. А кінчалася числами від одного до десяти. Але можна було рахувати й до ста чи до тисячі. Одного разу дорахувала до двохсот сорока трьох. Вона подумала, що зараз вилізе нагору й піде подивитися, що це за люди й чого вони хочуть. Тільки проспіває пісеньку від початку до кінця, а тоді вилізе. А якщо не зможе сама підняти ляду, то закричить, і тато її випустить. Проте вона так і лишилася лежати на боці, підібгавши коліна до підборіддя й акуратно поклавши туфельки одна на одну. Крізь грубу вовну ковдри щокою відчуваючи прохолоду землі, вона пошепки заспівала: «Рахуй хмарки, і час мине».

— От ми й побачилися знову, докторе, — сказав Салінас.

Мануель Рока мовчки подивився на нього. До рани він притискав якусь ганчірку. Його посадили посеред кімнати на дерев’яному ящику. Ель Ґурре стояв за ним, трохи збоку, стискаючи в руках автомат. Хлопця поставили коло дверей: він мав пильнувати, щоб надворі не з’явився, бува, хто сторонній, але раз по раз оглядався, слідкуючи за тим, що діялося в кімнаті. Салінас походжав туди-сюди. Між пальцями запалена цигарка. Французька.

— Знаєш, я на тебе згаяв купу часу… — сказав він.

Мануель Рока підвів очі й глянув на нього.

— Ти хворий на всю голову, Салінасе.

— Триста кілометрів, щоб добратися до тебе в цій норі. Добрий шмат дороги.

— Скажи мені, чого тобі треба, і забирайся.

— Чого мені треба?

— Чого тобі треба, Салінасе?

Салінас засміявся.

— Тебе, докторе.

— Ти ненормальний. Війна вже скінчилася.