Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 4)

Хлопчик зібрався з думками, склавши докупи все, що знав, і все, чого навчився з життя. І відказав:

— Це мій тато.

А тоді вистрелив. Один-однісінький постріл. Навмання.

Ель Ґурре відреагував машинально. Автоматна черга збила хлопчика з ніг і кинула об стіну, перетворивши на місиво свинцю, кісток і крові. «Мов птах, підстрелений на льоту», — подумав Тіто.

Салінас кинувся на землю й опинився поряд із Рокою, лежачи на боку. Якусь мить вони двоє дивились одне одному в очі. Тоді в Роки з горлянки вирвався страшний глухий крик. Салінас відсахнувся, відповз, перевернувся на спину, щоб струсити з себе погляд очей Роки. Його бив дрож. У кімнаті панувала мертва тиша, і серед тиші — отой страшний крик. Салінас оперся на лікті й подивився в глибину кімнати. Хлопчикове тіло лежало, привалившись до стіни, — пошматоване кулями, розчахнуте глибокими ранами.

Рушниця відлетіла геть у куток. Салінас побачив хлопчикову голову, геть розтрощену, а в розтуленому роті — ряд рівних білих зубів. Він завалився навзнак, на спину. В очах у нього відбивалася стеля, паралельні балки зі старого темного дерева. Він весь трусився, не міг угамувати дрожу ні в руках, ні в ногах.

Тіто ступив два кроки в його бік.

Ель Ґурре знаком наказав йому зупинитись.

Рока кричав страшним огидним криком, криком мерця.

Салінас мовив тихо:

— Зроби, щоб він перестав.

Говорячи, він старався вгамувати божевільне цокотіння зубів.

Ель Ґурре спробував зловити його погляд, щоб зрозуміти, чого він хоче.

Салінас утупився очима в стелю. Паралельні балки з темного дерева. Старого-престарого.

— Зроби, щоб він перестав, — повторив він.

Ель Ґурре ступив крок уперед.

Рока, розпластаний у власній крові, кричав, страшно роззявивши рота.

Ель Ґурре запхав йому в горлянку цівку автомата.

Рока не припиняв кричати, закусивши зубами холодний метал у роті.

Ель Ґурре вистрелив. Коротка, суха черга. Остання черга його війни.

— Зроби, щоб він перестав, — повторив іще раз Салінас.

Ніна почула тишу, страшливу тишу. Вона склала долоні одна до одної й затисла їх між ногами. Скулилася ще більше, упершись колінками в чоло. Подумала, що скоро все скінчиться. Тато прийде по неї і вони підуть вечеряти. Вона подумала, що вони ніколи не говоритимуть про цей випадок і що все це скоро забудеться: вона думала так, бо була ще дитиною і не могла знати, як воно буває.

— Дівчинка, — сказав Ель Ґурре.

Він тримав Салінаса за руку, щоб той бува не впав. І повторив неголосно:

— Дівчинка.

Салінас подивився на нього жахливим порожнім поглядом.

— Яка ще дівчинка?

— Рокова дочка. Якщо малий був тут, може й вона десь є.

Салінас щось пробурмотів. А тоді рвучко відштовхнув Ель Ґурре. Сперся на стіл, щоб не впасти. Його мешти були мокрі від крові Мануеля Роки.

Ель Ґурре дав знак Тіто, а тоді попрямував на кухню. Проходячи повз мертвого хлопчика, він на мить нахилився й заплющив йому очі. Не як батько. Як людина, що, виходячи з кімнати, гасить світло.

Тіто подумав про свого батька, про батькові очі. Одного дня до них додому постукали. Тіто ніколи раніше не бачив тих людей. Але вони сказали, що мають йому щось передати. І дали йому полотняний мішечок. Він розв’язав його, а всередині були очі, батькові очі. «Тепер ти бачиш, хлопче, на чиєму боці стояти», — сказали вони. І пішли.

Тіто побачив на другому кінці кімнати запнуту занавіску. Він зняв пістолет із запобіжника й попрямував туди. Відслонив занавіску. За нею була невелика кімнатка. У кімнаті — страшенний безлад. Поперевертані стільці та скрині, порозкидані інструменти, кошики з напівгнилою садовиною. Стояв сильний запах гнилизни. І сирості. Та пилюка на підлозі була якась дивна: здавалось, хтось повзав тут навпочіпки. Чи щось таке.

Чути було, як на іншому кінці дому Ель Ґурре простукує стіни прикладом автомата, шукаючи потайні двері. Салінас, мабуть, і далі стояв коло столу й трусився. Тіто відсунув один з кошиків із овочами. На підлозі видно було обриси люку. Він із силою тупнув ногою по підлозі, щоб послухати, який буде звук. Посунув ще два кошики. Там була невелика, акуратно припасована ляда. Тіто підвів очі. Крізь віконце було видно, що надворі вже стемніло. Він незчувся, як настала ніч. Подумав, що пора вже забиратись відсіля. Тоді опустився навколішки й підняв ляду. Там, унизу, була дівчинка; вона лежала на боку, скрутившись калачиком, руки сховані між ноги, голова трохи нахилена вперед, до колін. Очі в неї були розплющені. Тіто наставив на дівчинку пістолета.

— САЛІНАСЕ! — гукнув він.

Дівчинка повернула голову й подивилась на нього. У неї були темні очі з якимось дивним розрізом. Вона дивилась на нього без ніякого виразу на обличчі. Вуста в неї були ледь розтулені, подих рівний, спокійний. Вона була, мов звір у норі. На Тіто налинуло знайоме ще з дитинства відчуття: тисячі разів він лежав у точно такій самій позі в теплі свого ліжка або під променями післяполуденного сонця. Коліна зігнуті, руки затиснуті між ногами, ступні одна поверх другої. Голова, злегка нахилена вперед, замикає коло. «Боже, яка ж вона гарна», — подумав він. Біла шкіра, досконалий контур губ. Ніжки, що виглядають із-під червоної спіднички, — мов з картинки. Усе так правильно, так довершено. Бездоганно.

Дівчинка повернула голову в попереднє положення. Нахилила її трохи вперед, замкнувши коло. Тіто усвідомив, що з-за занавіски ніхто не відповів на його оклик. Минуло вже досить часу, а проте ніхто не відгукнувся. Чути було, як Ель Ґурре й далі постукує прикладом по стінах. Глухий, методичний стукіт. Надворі темно. Він опустив ляду над криївкою, поволі-поволі. Якусь мить він так і стояв навколішки, придивляючись, чи не видно дівчинку крізь шпари в підлозі. Він знав, що треба зупинитись і подумати. Але не зміг. Іноді людина надто втомлена, щоб думати. Він підвівся. Поставив на місце кошики. Він чув, як бухає в скронях кров.

Коли вони виходили з дому в ніч, здавалося, наче вони п’яні. Ель Ґурре підтримував Салінаса, підштовхуючи його вперед. Тіто йшов позаду. Десь неподалік на них мав чекати старий «Мерседес». Вони пройшли кількадесят метрів, не випустивши й пари з уст. Тоді Салінас сказав щось Ель Ґурре, і той розвернувся й попрямував назад до гасієнди. Було видно, що він вагався, чи йти, — але пішов. Салінас оперся на Тіто й наказав йому рушати. Вони пройшли повз купу дров і зійшли з дороги на стежку, що вела в поле. Навколо панувала мертва тиша, і Тіто так і не спромігся видушити з себе ті слова, які він давно постановив сказати і які весь час крутилися в нього в голові: «Там усередині є ще дівчинка». Він був утомлений, а тиша була надто глибока. Салінас зупинився. Його трусило, він насилу йшов. Тіто сказав йому щось упівголоса, а тоді обернувся й поглянув на гасієнду. Побачив Ель Ґурре, що бігцем наздоганяв їх. А в нього за спиною темряву роздирало проміття пожежі, що на очах пожирала будинок. З усіх вікон бухали язики вогню, у нічне небо поволі здіймалася хмара чорного диму. Тіто відпустив Салінаса й закам’яніло дивився на пожежу. Ель Ґурре порівнявся з ним і сказав, не зупиняючись: «Ходімо, хлопче». Але Тіто навіть не ворухнувся.

— Що ти в біса наробив? — запитав він.

Ель Ґурре пробував зрушити Салінаса з місця. Знову повторив, що треба йти. Тоді Тіто схопив його за барки й почав кричати йому просто в обличчя: «ЩО ТИ В БІСА НАРОБИВ?!»

— Заспокойся, хлопче, — сказав Ель Ґурре.

Але Тіто не вгавав, він кричав дедалі голосніше: «ЩО ТИ В БІСА НАРОБИВ?» — і трусив Ель Ґурре, мов шматяну ляльку. «ЩО ТИ В БІСА НАРОБИВ?» — він відірвав його від землі і трусив ним уже в повітрі, — «ЩО ТИ В БІСА НАРОБИВ?» — аж поки Салінас не закричав: «ДОСИТЬ, ХЛОПЧЕ, ГОДІ!» — вони були, наче троє божевільних, що лишилися на опустілій темній сцені, — «ПРИПИНИ НЕГАЙНО!»

На сцені зруйнованого театру.

Кінець кінцем вони силою поволокли Тіто за собою. Ніч ясніла загравою пожежі. Вони перетнули поле й, ідучи річищем пересохлого потічка, вийшли на дорогу.

Коли вони побачили старий «Мерседес», Ель Ґурре поклав руку Тіто на плече й сказав, що той показав себе молодцем і тепер уже все позаду. Але той не переставав повторювати ті самі слова. Він уже не кричав. Він промовляв їх тихенько, дитинячим голосом: «Що ми в біса наробили. Що ми в біса наробили. Що ми в біса наробили».

Посеред полів червоним полум’ям на тлі нічного неба ясніла стара гасієнда «Мато Рухо». Єдине, що вирізнялося на бездоганно рівному, порожньому видноколі.

Три дні по тому до гасієнди «Мато Рухо» прискакав верхи чоловік у брудному лахмітті. Під сідлом у нього була стара шкапа: шкіра й кістки. У коня було щось із очима, і коло жовтої рідини, що слизила в нього з очей, роїлися зграї мух.

Чоловік побачив стіни гасієнди, що марно й безглуздо стирчали, почорнілі, серед велетенської вигорілої жаровні. Мов останні зуби в роті у старого діда. Пожежа була перекинулася й на старезний дуб, що багато літ давав домові затінок. Мов чорний кіготь, він тхнув бідою.

Чоловік не злазив із сідла. Він пустив коня тихою ходою і зробив півколо круг гасієнди. Під’їхав до колодязя й, не злазячи з коня, одв’язав цеберко й кинув його вниз. Почувся лункий удар бляхи об воду. Чоловік підвів очі й поглянув на гасієнду. На землі, опершись на залишки стіни, сиділа дівчинка. Вона свердлила його поглядом двох непорушних очей, що блищали на замурзаному сажею обличчі. На ній була червона спідничка. Дівчинка вся була чи то в подряпинах, чи то в порізах.