Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 25)

— Так тривало, — пояснював лікар А., ротний хірург, — аж поки щось не змінилося і вищому командуванню не спало на думку, хоч із запізненням, що цей порив, до якого так прагнули, справляв на простодушних вояків надзвичайно сильне, гіперболізоване враження, а тому діяв не так, як наразі мав би діяти за розрахунками командування, а протилежним чином.

За словами ротного лікаря, першими ця концептуальна витівка спала на думку німцям. Вони провели відповідний експеримент спочатку на Східному фронті, а потім в Ізонцо, де билися два війська, що, здавалося, найбільш ревно дотримувались віджилих, старих правил ведення бою — як австрійських, так і італійських. Навіть там провідним елементом ведення бою була окопна війна, яка була ще абсурднішою з огляду на місцевий ландшафт. Те, що на французькому фронті було схоже на павутину, котра спускалася м’якою рівниною, тут, у горах, було пекельним плетінням, адже потрібно було викопувати оборонні укріплення і загородні стіни на такій висоті, де замість землі — лід. Тому люди прикладали набагато більше зусиль і страждання їхні були незрівнянно більшими, а результати — такими самими. Тому в тих одинадцяти боях, які провели італійці, намагаючись прорвати австрійський фронт, загинула незліченна кількість людей: для того, щоб перемістити лінію фронту хоч би на п’ятнадцять кілометрів, винищили більше мільйона солдатів, як убитими, так і пораненими.

— Як замислитись, то це ж шаленство, — продовжував ротний хірург, лікар А. — Цілком імовірно, що попри безперечний жах того, що відбувалося, як італійці, так і австріяки продовжували б далі, аж допоки не сталося чогось невимовно страшного. І лише поява німців звела нанівець їхню первісну війну, спорюючи її, немов ножем, за допомогою своїх продуманих дій, що створювали з гострого розуму і простоти смертельну суміш. За допомогою хитрощів і неабиякого терпіння вони без ліку нищили людей і техніку аж до передової лінії фронту, у той час як італійці встигали втямити тільки одне — наскільки неефективною є їхня побудова військ. Німці почали контролювати бої, відводячи австрійцям роль підмайстренят, що мають учитися і помирати. Тому в перші години бою, що відбувся 24 жовтня 1917 року в Капоретто, у високогір’ї Ізонцо, вони провели атаку, яка була найбезглуздішою і найбільш спустошливою з тих, що колись бачили у цих краях. Ця атака в жодному разі не була несподіваною, — наголосив ротний хірург лікар А., — італійцям із багатьох джерел було відомо, що австрійці мають величезну бойову потужність. Вони знали, що так буде, тому були переконані, і не безпідставно, що мають достатньо сил, щоб її відбити. Головнокомандувач військово-морських сил, король Італії, уже добу як перебував разом із військом, аби особисто контролювати ефективність оборонних укріплень своєї армії. Його задоволення було очевидним. Проте той факт, що саме італійці мали йти в наступ, було для них явищем незвичним, військові голови, міркуючи так тупо, обмежено і негнучко, як це вони зазвичай уміють, не могли втямити цього, а тим більш передбачити. Опісля, коли все вже скінчилося, вони роками намагалися це усвідомити, проте — даремно.

Треба зазначити, що лікар А., що був ротним хірургом, розповідав усе так вдоволено, що мені це завжди здавалося вкрай неприйнятним, — це було чимось на кшталт холодного зачарування вченого об’єктом свого вивчення. Мені важко було прийняти той факт, що хтось знаходить розумне зерно в такому брутальному та блискавичному явищі, як смерть, і навіть таку собі витонченість у способах убивства, проте, коли я розповів про цю невідповідність, лікар А. став поводитися зі мною безжально і жорстко, а після кількох докорів став неприязним і спитав, чи я дійсно хочу знати, як усе було, і навіть засумнівався, що я в змозі виконати те завдання, яке поставив перед собою: відновити справедливість стосовно мого сина, якого засудили за дезертирство і розстріляли 1 листопада 1917 року, вісім днів по тому, як відбулася битва у Капоретто.

Тож я підтвердив, що це було саме те, чого я хотів і що я неодмінно доведу до ладу. І додав, що пам’ять про сина — це єдине, що мені лишилося.

Лікар почав говорити лагідніше, я й досі пам’ятаю, як він розповів мені про два правила, яких, згідно з підручниками з мистецтва ведення бою, треба завжди дотримуватись. Перше правило було таким же давнім, як і саме бойове мистецтво: для того, щоб перемогти, треба захопити вершини — точки, звідки можна контролювати місцевість. Тим більше, що будь-яке стратегічне правило було радше категорією ментальною, багато разів випробуваною за допомогою побудови укріплених фортець, що у всьому світі утверджували розподіл сил, розміщуючи сильніших вище інших, де можна було контролювати кожен людський рух. Друге, поза всіляким сумнівом, надзвичайно логічне правило говорило про те, що просуватися необхідно компактним бойовим порядком, зберігаючи якнайширшу лінію фронту, щоб не ризикувати при наступі невеличкими військовими підрозділами, приреченими на блукання позаду основного війська, спочатку стаючи відрізаними від запасів, а потім нещадно оточеними ворогом. З геометричної точки зору це просто бездоганне рішення. Йдеться про правила, які німцям чудово відомі. Навіть можна стверджувати, що вони особисто посприяли їхній появі. Вони пішли в наступ 24 жовтня 1917 року, довірившись тактиці, яку коротко можна описати так: установити правила і зробити навпаки. Незважаючи на вершини, вони просувалися в глиб долини, де оборонні укріплення були слабшими і їм приділялося менше уваги. Просувалися вони невеличкими штурмовими загонами, яким, — неймовірно, але це так, — було наказано йти у ворожі порядки, не зупиняючись і не зберігаючи ніякого зв’язку з основними силами війська і самостійно контролювати свої дії та переміщення. Задум був такий: проникнути в розташування ворога так само, як це роблять терміти, що йдуть там, де дерево має найм’якшу структуру. Потім пройти в глиб оборонних порядків ворога аж до вершин, ним контрольованих, і несподівано їх захопити. Саме так і сталося.

— Проте причини цього потрібно шукати у своєрідному душевному складі і складі мислення, — зазначив капітан, що мав рятувати тридцять прожитих років, — бо суха військова справа, якою б віртуозною і захоплюючою вона не була, не може підготувати до того, що ми пережили, і саме тому я зараз тут напружено чекаю на каральний підрозділ. Над долиною нависали важкі хмари, тому ми не могли бачити тих термітів, аж поки вони легко не прослизнули до нас з тилу, підійшовши за річкою. Ми були ізольовані на гірських схилах, засоби зв’язку несподівано затихли, і єдине, що нам лишалося, — знову і знову сипати прокльонами, від яких так і тхнуло передчуттям розгрому. А ще, звичайно ж, спалахи пожеж з глибини долини, від яких небо розфарбовувалося різними барвами, проте в мистецтві війни пожежі можуть багато чого розповісти. Єдина певна річ, що нам залишалась, — це спочатку двогодинне безперервне бомбардування австрійської артилерії, що руйнувало нічний спокій, а потім, відразу опісля, — німа тиша, тиша, яку я ніколи не зміг би забути, хіба що впав би мертвим тієї ж миті під ворожим прицілом, і яку зараз я намагаюся забути так само, як і все інше. Ми очікували, що ось-ось почуємо ґвалт від криків ворога, який йде в атаку, проте нічого не відбувалося, тільки нестерпна, нереально тривала тиша, котра розчинялася у беззмістовній порожнечі часу і могла означати лише несподіване порушення будь-якої знаної нами логіки і невідворотність невідомого нам раніше випробування. Ця тиша була настільки глибокою, а ізоляція — настільки сильною, що з’явилося відчуття надприродності, немов гори вмить стали безлюдними, а ми занурилися у безвість щойно минулої війни. Уявляєте, до чого можуть довести людський мозок виснаження, жаль і самотність, — питав капітан. — Тому, якщо ви не можете уявити того карального загону, так і має бути, це навіть правильно, бо ніхто не в змозі передбачити, що станеться, коли несподівано за вашою спиною вийде з туману німецький офіцер із гвинтівкою в руках. Він вийде з долини не сам, а з чотирма чи п’ятьма озброєними військовими і загорланить італійською, щоб ми здавались, таким тоном, неначе сповіщає про цілком закономірний результат якоїсь банальної операції. Як бачите, — зізнався капітан, що мав рятувати тридцять прожитих років, — у суто військовому сенсі ситуація була очевидною: нас було 278, а їх лише п’ятеро чи четверо, проте, за цих умов грав свою роль саме той душевний склад і склад мислення, — зазначив військовий, насправді вгадуючи абсолютно точно і, можливо, підіймаючи завісу таємничості над тим, що сталося тоді у Капоретто. — Вони були звірами, навченими лише одному різновиду ведення війни, різновиду дуже незвичайному, де ворог був лише попереду, — вони знали лише такий тип війни, лише таку її геометрію: вони витратили на неї багато часу і пережили невимовні страждання, тому цей тип війни став не просто формою існування, а непохитною схемою сприйняття. Усе, що відбувалося, відбувалося лише в межах цієї геометрії, тому, коли вони йшли на смерть, то знали, що вона чекає їх в окопах попереду, а якщо вони несли смерть, то несли її в окопи перед собою, що вже на них чекали. На основі такого сприйняття з’явилося ідеально вишколене вміння і невимовна готовність до самопожертви. Одначе що більше в них наростала готовність до такої пожертви, тим швидше вони забували про можливості, які надає простір, і тим швидше зникала їхня спроможність, у тому числі і моральна, сприймати будь-який бій, окрім лобового. Тому припущення про те, що їх можуть атакувати з тилу, вони просто викинули з ймовірних варіантів розвитку подій. А коли таке дійсно сталося, та ще й в умовах нереальної й цілковитої ізоляції, вони сприйняли це не стільки як бойовий епізод, скільки як, власне, магічне перемир’я, несподівану цілковиту втрату всього, що звільняло їх від необхідності діяти у відповідь. І справа була не в боягузтві, я відразу це зрозумів, — запевнив капітан, — тільки-но поглянувши у вічі своїм бійцям, у мить, що потребувала негайних дій, я бачив, з якою легкістю вони виповзали з окопів на розвідку, тягнучи за собою гвинтівки. Це не був страх, це було здивування. Сильне здивування, яке буває у тварини, коли вона полишає своє лігво і бачить, що негода раптом ущухла. У тих, хто першими, посміхаючись, підняв руки догори, думки про розгром не було і близько, радше вони підозрювали, що все скінчилося. Так само вони і на мить не замислювались про ту жахливу долю, що чекала на них у полоні, — натомість у них виникло химерне передчуття, що всі вони ось-ось, нарешті, повернуться додому. У мене в руках був револьвер, і я тримав його націленим високо в небо, — зауважив капітан, — горланячи, щоб вони не вилазили з окопів, ховалися. Та хоч я і наказував усім бігти в укриття, проте я, без сумніву, не насмілився б стріляти. І яким би безглуздям це не здавалося, я не насмілився вистрілити і перед очима моїх вояків, які намагалися віднайти в мені хоч якусь упевненість, я у відповідь зміг лише потягнути час, тобто, в мені ще жевріло дурне сподівання, що коли виграти час і добре подумати, то можна все спинити, тоді як він, той німецький офіцер, у реальному часі контролював події, він упевнено наближався до нас, горланячи, що ми маємо здатися, аж поки солдати поволі не почали кидати рушниці додолу, дехто почав посміхатися, бурмочучи щось ламаною німецькою і рухаючись повільно-повільно. Настільки повільно, що повільність тієї миті сильно відбилася у моїй голові, і тепер кожну хвилину того, що відбувалося, я пам’ятаю, як у нереально повільному сні: як мої солдати без упину полишали окопи, витікаючи звідти, як олія витікає зі склянки. Вони йшли, бо їхня чаша терпіння була вже переповнена, помалу стікаючись у бік німців, м’якими краплями спадаючи на пологу снігову ковдру. Якщо ви спитаєте, що робив я цей час, — підсумував капітан, — то єдине, що лишилося мені, — примарний спогад про швидкий, блискавичний порух, що, здається, був єдиним у зачаровано-повільному царстві; він був таким чітким, що я миттю за нього вхопився, адже відчував, що то останній порятунок із цієї безвиході. Я озирнувся, — вів далі капітан з тридцятьма роками за плечима, які треба було рятувати, — і помітив двох солдатів, що, стрибнувши назад у окоп, навшпиньки побігли ліворуч, туди, де ще із сотню метрів гірським хребтом тяглись комунікації. Та олія розлилася скрізь навколо, спинити її вже було неможливо, тому я, свідомо відмовившись від привілеїв, які надавало моє звання, пірнув у цю олію з головою, адже, як я потім переконався, то був єдиний уламок реальності посеред хаосу, останній супротив світу, що вже припинив своє існування, і до якого я, усе ж таки, ще належав. Тож я дозволив цій хвилі цілковито поглинути себе, а коли впевнився, що мене не помітять, почав тихцем пробиратися у зворотному напрямку.