Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 27)

Війна скінчилася.

— У це повірили майже всі, — говорив Кабіріа, — а я й досі не розумію, як могли відбуватися такі божевільні речі. Солдати кидали зброю і йшли назустріч ворогу: ось так просто, легко і без крихти жалю. Начебто це цілком природна річ. У полон здавалося так багато, що для того, щоб їх чатувати, австріяків просто не вистачало, тому вони слухняні, немов вівці на пасовищі, залишалися на місці. Незгодних було небагато. Лише капітан та Ультімо. Вони казали, що ніколи не варто опускати зброю: якщо війна скінчилася, то чому ж вони, австріяки, самі її не кинуть?

— Сталося саме так, як розраховували німці, — оповідав ротний хірург, лікар А., — три дні італійці не реагували, а на четвертий їхнє командування віддало наказ про відступ. Солдати, не вірячи в те, що відбувається, спускалися з гірських верховин на рівнини. Вони покидали території, омиті кров’ю стількох співвітчизників, навіть не провівши на них жодного бою. Командування сподівалося відсунути лінію фронту назад до Тальяменто, а потім, переформувавшись, стати в оборону й зупинити австро-німецькі війська. Проте знову ж таки військові своїм куцим розумом виявилися нездатні втямити те, що насправді відбувалося. Було цілком зрозуміло, що війська термітників не припинятимуть наступ і прийдуть до Тальяменто раніше за італійців. Тож більш як мільйон італійських солдатів спускалися рівниною, маючи за спинами своє військо, а попереду — військо ворога. Мовою військових це зветься «оточенням», а для простого солдата є нічним жахіттям. «Та, відверто кажучи, — говорив Ультімо, — те, що ми відчували, не було страхом, — це було щось інше. Дивне відчуття піднесення, схоже на алкогольне сп’яніння. Що більше ми відходили назад, то більше зустрічали людей, вони були скрізь, проте складалося враження, що кожен із них був героєм окремої історії і в кожного була своя, особиста, майже інтимна сюжетна лінія. Вони пройшли і Крим і Рим. Капітан переконав нас не полишати зброї, але були тисячі таких, що ходили просто так, без рушниці, хоч були, навпаки, і ті, що збирали зброю, де тільки могли, і, складаючи її за спиною, йшли далі з посмішкою на обличчі. Пам’ятаю, якось, після ночі переховувань від німців, що були просто-таки на кожному кроці, ми зробили привал в одному селі, що знаходилось за лісом, а коли на світанку йшли геть, то зауважили на лузі невеличку групку італійських солдатів, які розважалися, стріляючи з рушниць та пістолетів у корів: сміючись і горланячи з усієї сили, вони цілили у бідолашних тварин і ті падали мертві. Навіжені казали, що не треба нічого залишати ворогу, тільки випалену землю, як робили росіяни у війні з Наполеоном; говорячи це, вони сміялися, і саме це мені тоді здалося дивним проявом загального очманіння, що заволоділо геть усіма. Знаєте, про такі речі не слід забувати, — казав Ультімо, — якщо ви дійсно бажаєте зрозуміти свого сина, то спочатку треба зрозуміти цей незначний вияв безумства, бо інакше нічого не вийде. Усе навкруги було химерним, геть усе. Пам’ятаю, коли ми лише підійшли до перших хат в Удіне, ми навіть не знали, чи були там австрійці, чи ні, тому тримали рушниці напоготові й намагалися бути непомітними. Так ось, коли ми наближалися до хат, із закутку вибігли три повії, троє дівчат з борделю: вони бігли напівоголені, без панчіх, їхні накритки, що роздувалися вітром, видавалися геть нереальними, вони бігли світ за очі, босоніж, мовчки, поки не зникли в маленькому провулку, який, їй-богу, теж здавався нереальним. Відчуття було таке, неначе хтось навмисне привів нас у це місце, щоб продемонструвати, у якій божевільні ми знаходимось. Проте й надалі все було таким же нісенітним. Коли ми прийшли на невеличкий майданчик, то побачили купу італійських солдатів, і жоден не мав при собі зброї, геть ніякої, казали, ніби вони у звільненні, чи щось таке. Добре вже те, що навкруги не було жодного австрійця, навіть натяку, тільки складалося враження, що вони ходили по дрова: поробили в’язки і залишили їх тут, щоб повернутися пізніше, коли матимуть час. Капітан спитав, чи захопив ворог містечко, і почув у відповідь, що воно геть усе з тельбухами в руках загарбників. Офіцер говорив це, тримаючи за горловину плетену пляшку з вином, наче збирався виголосити тост, а всі інші горланили, що війна скінчилася і що краще скласти зброю, бо якщо австріяки заскочать нас зі зброєю, то всіх порішать. «Ми відступаємо до Тальяменто», — відповів їм капітан, проте всі мовчали і ніяк не відреагували — їх це більше не обходило. Ми мали негайно полишити місто, проте в ньому було щось таке, чому неможливо було противитися і чого я раніше ніколи не бачив; було відчуття святкового піднесення і обіймів смерті одночасно і все це на фоні якоїсь магічної атмосфери: тиша і постріли, віконниці, що стукотять час від часу, сонячні промені, що гуляють по стінах, безліч покинутих речей, собаки, від яких і звуку не чути, розкриті настіж двері, одяг, розкладений на підвіконні, і тихе поспівування німецькою, що чулося з винних льохів, де горіло світло. Кабіріа зупинився, щоб роздивитися, що там. Подивившись, сказав, що у льохах усе залите вином і що там австріяки й італійці — вони танцюють, дійсно танцюють, купаючись у вині. Це було незбагненно. Напроти церкви ми зустріли двох сицилійців, вони теж були неозброєні. Дивне то було видовище, оскільки обоє були кремезні і товстенькі, а навколо них була купа різноманітних неймовірних речей: швейна машинка, одяг, куртки — усе це було дбайливо складене, а ще була навіть клітка з кроликами і дзеркало в позолоченій рамці. Один із них плакав. Інший стояв спокійно, палячи цигарку. За їхніми словами, це австріяки таке придумали: збирали по хатах те, що їм припаде до ока, потім обирали серед полонених натоптаного і дужого чолов’ягу і наказували, зваливши поживу на плечі, йти слідом за ними. «Де вони зараз?» — спитав капітан. Чоловік показав у бік будинку напроти, гарного такого, видно, що хазяїн був заможний. Та австрійців ніде не було. «Йдіть геть», — наказав їм капітан. Але чоловік продовжував ридати, а інший, не вимовивши ні слова, лише похитав головою».

— Тож ви хочете знати, чи формально можна було назвати те, що зробив ваш син, «втечею»? — перепитав мене ротний хірург лікар А., коли я запитав, яка його особиста думка, чи можна за таку розгубленість розстрілювати. — Відверто кажучи, я не знаю, — відповів він, — те, що тоді сталося в горах і на Тальяменто не можна визначити виключно військовими термінами, бо, як це не смішно, з погляду будь-якої військової логіки там просто не вистачало однієї речі, яка мала б там бути, — поля бою. Кордони були розмиті, і часом єдина німецька стратегія полягала в тому, щоб сплутати італійцям карти. Траплялися випадки, які, звичайно, даруйте мій вислів, я не побоюся назвати комічними. У якийсь момент італійське командування вирішило перекинути для затримки німецького наступу війська з тилу. І було цілком імовірним, а часто так і траплялося, що італійські частини, так і не зустрівши ворога, просто його обходили і просувалися далі, і єдине, чого цим досягали, — це перестрівали цілі колони своїх, що не мали зброї взагалі й були вкрай раді відступу до Тальяменто, і можете уявити, якими бідолашні потім сипали жартами. Незважаючи на кількість цивільних, що десятками тисяч стікалися у єдиний натовп і заповнювали ті кілька доріг, по яким ще можна було йти. Тож ви питаєте мене, чи в цьому абсолютному безладі, формально кажучи, ваш син тікав чи, зовсім навпаки, — виконував наказ, згідно якого був зобов’язаний відступати. Можливо, це залежить від того, як саме він «відступав». Тобто, як він дістався Тальяменто.

— Машиною, — відповів я, — бо саме це мені сказав Кабіріа, коли я спитав його, як вони вибралися з Удіне. Він розповів, що несподівано звернувши на широкий шлях, алею, яка потопала в зелені, вони побачили цілий гурт австрійців, що вистроїлися, немов збиралися в бій, їхні командири проводили огляд своїх військ, скрізь стояли артилерійські установки: було цікаво, як вони змогли сюди так швидко дістатися. А їхній оркестр грав пісні. «Це було так чудно, — казав Кабіріа, — бо за два роки війни я жодного разу не бачив стільки австрійців в одному місці, ніколи. Як на мене, то я б кинув зброю просто там і на цьому все б і скінчилося. Та Ультімо пустився навтьоки, а капітан побіг слідом, що ж я мав робити? Я теж побіг, аби лишень забратися звідти якомога швидше. Проте проблема була в тому, що нас помітили, і тепер австріяки почали за нами гнатися, горланячи по-своєму щось нерозбірливе. Коли почулися перші постріли, капітан швиденько звернув у провулочок, і ми двоє слідом, сподіваючись, що там немає ані стіни, ані церкви, що перегородила б нам дорогу. Так ми пробігли півміста, а постріли і крики все не стихали. Бігли ми навмання, проте нам щастило і все йшло добре: раптом ми опинилися на тому майданчику, де була юрба італійських обеззброєних солдатів, тих, що здалися нам демобілізованими. Ми мовчки пробігли через усю площу, можливо, з австрійцями щось сталося, ймовірно, вони відстали, бо їхні крики і тупіт ніг віддалилися. Не вимовивши ані слова, капітан прошмигнув у під’їзд, ми пройшли через двір і піднялися сходами, дуже гарними сходами, маю зазначити. У якусь мить я помітив, що Ультімо зупинився і повернувся назад, проте я продовжував йти за капітаном аж на другий поверх, до входу, тобто то було щось схоже на вхід — то був довжелезний коридор, що вів у будинок. Ми йшли до самого кінця, тримаючи рушниці напоготові, бо хтозна, що там на нас чекало. Господи, як згадаю, досі завмираю від подиву. Там була величезна, дійсно страшенно велика зала, сповнена розкошів: килими, дзеркала, картини, а в центрі, у самісінькій середині — великий-великий накритий стіл, круг якого сиділа родина — вони обідали. На столі стояв кришталь, чесно, величезні порцелянові тарілки, витончені й чисті, і з них у цілковитій тиші їла дуже вишукано вбрана сім’я з п’ятьох чоловік. Головував за столом батько, напроти сиділа мати, а по боках — разом з малям трійко дівчат. Волосся у них було одного кольору, гарно зачесане, заплетене стрічками. Вони мовчали. Ми зупинилися у дверях, тримаючи в руках свої гвинтівки, а вони сиділи, не прохопившись ані слівцем. Навіть не повернулися в наш бік. Просто обідали. На столі стояло м’ясо, м’ясо і картопля — жовта-жовта, мені вона здалася надзвичайно жовтою. Було чути стукіт приборів по порцелянових тарелях. Ми з капітаном зробили кілька кроків уперед, тоді одна з дівчаток звела на нас очі. Її рука так і завмерла, тримаючи виделку між ротом і тарілкою. Почувся батьків голос: «Аделе, їж». Вона опустила очі. Рука знову робила, що годиться. Біля кожного стояло по тарілочці з білим хлібом і по дві чисті карафки з водою. Я підійшов до столу ні про що не думаючи, просто зробив це автоматично. Я взяв келих з вином у хазяїна дому і почав пити. Він не рухався. Тоді я взяв руками з тарілки шматок м’яса і почав їсти. Я вже кілька місяців не куштував гарячого м’яса. Краєчком ока я побачив, що капітан підійшов до протилежного краю столу і почав робити те саме. Він їв з тарілки, що належала одній із дівчат. Озвався хазяїн столу, сказавши, що ми не маємо на це права. І що можна ввічливо покликати когось з кухні, і вони миттю щось приготують. Промовляючи ці слова, він навіть на мене не глянув.