Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 24)

Артилерія вже припинила загородний вогонь. Капітан почав відлік. За інструкціями командування, перш ніж йти в атаку, треба було почекати чотири хвилини. Він рахував подумки, шукаючи поглядом очі кожного свого солдата, торкаючись їх одного за одним, як стрілка годинника торкається секундних поділок. Відколи він тут, вони вже втретє йшли на штурм. Треба було вийти і, горланячи, бігти вперед, аж до колючого дроту. Знайти незаміновану стежину і провести інших. Бігти далі. Проте зазвичай на цьому все й закінчувалося. Знову дроти, кулеметні гнізда, міновані поля. Далі починалася звичайна бійня. Першого разу він повернувся, бо просто перед ним підірвався молодший лейтенант Малін і, уже не маючи ніг, щось кричав. Капітан зупинився. Треба було віддати йому останню шану. Він зібрав те, що лишилося. Потім його знудило і він увесь час почувався спантеличеним. Удруге і втретє довелося повернутися майже відразу, нічого не вийшло; італійська артилерія відкрила вогонь саме в той час, як вони пішли в атаку, і відразу ж пролунав сигнал повернення. Наскільки пам’ятає, він не зробив жодного пострілу. А австрійців — він їх навіть і не бачив. Мертвих, так, звичайно, і змішаних із землею, нічиєю землею; коли висіли на колючих дротах, як розпластані душі, теж бачив. Але в обличчя, живими, жорстокими ворогами, що йдуть в атаку, — ніколи. Вони просто спускалися в пекельну, безглузду безодню без вороття і квит; абсурдна подорож у самісіньке серце зла.

«Якою б нісенітницею це не видавалося, — пояснював мені ротний хірург, лікар А., — вище командування насправді мислило стратегічно. Та ідіотська різанина була тактикою. Умисною, виваженою, вивіреною». Лікар А., ротний хірург, на війні працював у санчастині і тепер ті часи не згадував. Хоч раніше багато про це думав, ті думки були майже нав’язливими, він робив це для того, щоб назавжди позбавитись пережитого жаху; він із таким же завзяттям вивчав воєнну справу, як ентомолог вивчав би мурашник. «Зрозумійте, намагався пояснити він, — що за оманливою люттю наказів, що віддавалися, стояла не стільки умисна жорстокість на полі бою, стільки типова для військових неспішність у інтерпретації дійсності. Вищі командувачі керувалися знаннями, що вели свій початок від наполеонівських військових традицій, і вони своїм обмежено-куцим розумом не могли втямити, що сліпе дотримання тих правил, перевірених часом, у реальних військових буднях могло призвести до надзвичайно трагічних і, на перший погляд, випадкових результатів. І немов підозрюючи, що в причинно-наслідкових зв’язках стався якийсь збій, вище командування ще протягом перших трьох років війни не змінювало своїх тактик, сподіваючись, що рано чи пізно реальність знову стане правильною. Той факт, що реальність елементарно змінилася, був поза їхнім розумінням.

Зокрема, — зазначав ротний хірург, лікар А., — у їхніх головах ще жевріла думка, що атака була сутністю бою і що, врешті-решт, ніщо так не акумулювало силу і завзяття військ, уважаючи захист справою другорядною, щодо якої за своєю природою не схильне жодне військо. Навіть той факт, що оборонна техніка на полі бою стала досконалішою і тепер була не просто хорошою зброєю кустарного виробництва, а зброєю, з якою вмить можна винайти нові способи ведення бою. У той час, як атакувальна тактика залишалась незмінною, відтворюючи старі захисні схеми, що використовувались у минулому столітті, бажання захистити себе реалізувалося не лише у способах захисту, що були дієвою протидією існуючим технікам нападу, а й у заново встановлених правилах гри, принаймні у мистецтві захищатися. Якщо описати це в кількох словах, то наступальні війська вперто продовжували грати за правилами гри, якої вже не існувало. Якщо вас цікавить сутність справи, — прокоментував ротний хірург, лікар А., — згадайте те, що, завдяки незначній, проте геніальній новації, потім збереглося в народній пам’яті як священний образ тієї війни, — поза всяким сумнівом, я маю на увазі окопи. Ця вигадка змінила геть усе. Необхідно зазначити, що вона була інстинктивною і надзвичайно простою. Першими, ховаючись від ударів французьких гаубиць, аби врятуватися від нещадності бою на відкритій місцевості, копати окопи почали німці. Коли вони, відкопуючи комунікації, почали об’єднувати декілька найближчих окопів, то, навіть того не усвідомлюючи, створили систему, адже хтось-таки віднайшов у цьому дотепному винаході винятково раціональне зерно. Тож люди почали розповзатися під землю, неначе комахи, ретельно виритими норами, що простягалися на десятки кілометрів. За кілька місяців, — наполегливо звертав мою увагу лікар А., ротний хірург, — підвалини війни, якими вважалися укріплення і відкритий бій, були заміщені третім, досі незнаним винаходом, що певним чином об’єднував ті дві першооснови, але все одно не був жодною із них. Безмежна смертоносна павутина огорнула землю, готуючи пастку, яку жодне піхотне військо не могло виявити. Гадаю, це було щось на кшталт невидимої кровоносної системи, що попід шкірою несла отруту у плоть цілого світу. А на поверхні, аж до самого обрію, не було жодної кам’яної споруди, що здіймалася б до неба, ані військ, які б, щоб відбити напад, стали у стрій, схожий на дозрілу для косовиці ниву. Солдати бігли тією безлюдною пусткою, і погляд їх був порожній, адже у них украли ворога: він ховався у гнійних язвах на тілі землі. Здавалося, смерть до них приходить нізвідки, немовби вони переносять її на власних плечах, і цілком несподівано, навмання обираючи жертву, вона забирає їх із собою, розриваючи зсередини.

Більше не існувало битви в чистому її вигляді, а з нею не існувало і блиску героїзму і самопожертви, що були невіддільні від неї протягом багатьох тисячоліть. Щодня, огидно плазуючи на животі, люди поверталися під землю, спростовуючи надуману шляхетність воєнного подвигу.

І саме там, у надрах землі, несподівано зародився новий тип війни — так званої «позиційної війни». Проте тепер я нарешті розумію, що саме там жевріла колективна поразка, яку хоч і не можна було відчути безпосередньо, та яка все ж була надзвичайно сильною і спустошливою і стосувалася характеристики оточуючого простору і, можливо, навіть морального світогляду.

Тому, провалившись під землю, люди немов визнали, що знову повернулися в доісторичні часи, а на поверхні землі знову царює смерть. Навіть несміливо висунувши голову зі свого лігва, можна було вмить схопити кулю від невидимого снайпера, а отже, жодної можливості хоча б залишитись на поверхні землі вже не було. Через те, що люди повернулись до своєї звірячої природи, вони змушені були спуститися під землю, що спричинило невпинне звуження їхнього життєвого простору, неначе світ несподівано став мізерно малим. На світлинах передової лінії фронту у Вердені, зроблених з висоти пташиного польоту, видно саме таку пустелю смерті, а окопи, що були єдиними залишками життя, видаються швами, що залишилися від розтину на мертвому тілі землі.

А на території, що знаходилася між передовими ворожих армій, руйнація досягла майже містичного розмаху. Її називали нейтральною територією, проте я сумніваюся, що десь у світі є більш запаморочливе убозтво. Трупи, речі — вони ж бо мають спільну сутність, проте там вони лежали навічно непорушні, поза часом і простором, і здавалось, що в цьому місці зібралася геть уся смерть, що тільки є на білім світі. Залишається спитати себе, як можна було взагалі дивитися на це Господнє пекло, бо ж, зважте, мільйони людей день у день, місяцями, роками знову і знову бачили перед очами цю картину, картину, яка мала б щораз наводити на них невимовний жах, і від якої у солдатів щомиті в бою, мов лещатами, нестерпно стискало все всередині; певно, аж поки вони не почнуть вважати, що смерть кожного з них, непомітна смерть звичайної людини, їхня смерть, була нещасним випадком, у якому не було нічого особливого, врешті, вона була цілком природним наслідком того, що відбувалося, бо дуже довго смерть була поряд із ними, вони вдихали її з небуття, власне, вони були заражені смертю, ще перш ніж вона за ними прийшла. Як переконався на фронті Ультімо, будь-де в іншому місці смерть могла бути випадковістю, а ось тут, на передовій, це була хвороба, від якої навіть теоретично не існувало ліків. «Ми повернемося живими, але навіки лишимося мерцями», — казав він. А Кабіріа добрим стусаном збивав йому капелюха, ніби говорячи: «Припини, бовдуре, щось ти надто розпатякався», але насправді розумів, що його друг мав на увазі, і знав, що він має рацію, він знав це напевно ще з того дня, як підірвався Малий, і, власне, не тому, що хлопчину спіткало лихо, а тому, як це сталося, точніше, через те, що було потім. Коли вони поверталися після останнього невдалого наступу, у Малого влучив осколок гранати. Вони вже сховалися за насипом, як неподалік пролунав вибух, а коли пилюка вляглася, там, на землі, лежав Малий, і голова його була в дуже неприродному положенні, — і він кричав. Тож Кабіріа зупинився і побіг назад, адже про те, щоб залишити друга там, живого чи мертвого, не було й мови, навіть попри те, що навколо було справжнє пекло. Кабіріа підбіг, аби забрати хлопця, і, не зважаючи на крики пораненого, потяг його за собою до окопу. Він навіть не спитав, куди влучила граната. До місця призначення лишалося метрів зо двадцять, може, трішки більше, і Кабіріа продовжував тягти товариша. Аж ось поруч знову щось вибухнуло і силою удару, піднявши в повітря, Кабіріа, як ганчірку, відкинуло вбік. Хлопчину охопив нестерпний страх, і коли він утямив, що й досі цілий, забув про все на світі, окрім порятунку: аби лишень добігти до насипу і заплигнути у схованку. І тільки опісля, у захистку, він згадав про Малого, і хоч то була не надто вдала думка, та все ж він визирнув із-за насипу і подивився туди, де залишив товариша. Кабіріа помітив його майже відразу: хлопець сидів, обіпершись об колючий дріт, його голова досі була в тому ж неприродному положенні, хлопець продовжував так голосно стогнати, що в навколишньому ґвалті, сповненому чужого лементу, його було добре чути. Кабіріа гадав, що крім нього цього ніхто не чув. Від лементу краялося серце. Він думав, що хлопця забрали у санчастину, проте справа була в тім, що осатанілі австрійці продовжували артилерійський і кулеметний вогонь і санітари навіть не намагалися пройти до поранених. Як вони потім зізнавалися, якщо б так тривало і далі, від них не було б жодної користі, а австрійці були просто виблядками. Розповівши про цей випадок, Кабіріа замовк, знову зачинився в камері, у якій я його знайшов після чотирьох років пошуку, а потім сказав, що не має бажання розповідати далі. Я терпляче відвідував його протягом п’ятдесяти двох днів і лише на п’ятдесят третій він захотів продовжити розповідь. Казав, що потім він пішов шукати Ультімо, щоб переконатися, що з ним усе гаразд і щоб не залишатися наодинці з бідолашним Малим. Усі були спантеличені. Хоч і не відразу, а лише коли вже спускалися сутінки, але Кабіріа таки знайшов друга. Ультімо замовк, розповідав він, хлопець кілька годин спокійно сидів у кутку і не прохопився ані словом, вочевидь і не чув нічого, лише він один знав, куди линули його думки. Тож, коли йому сказали про Малого, не розповідаючи ні про кого більше, була вже ніч. Усі прислухались: Малий був ще живий, чувся лише його стогін, уже не такий гучний, проте регулярний, неначе він виконував чиєсь завдання. Так тривало всю ніч. Ще не зайнявся день, як австріяки почали гупати з гармат, може, того дня вони хотіли піти в атаку й отримали від командування наказ приготуватися. «Добий свого друга», — промовив один із «дідів» до Кабіріа. Він мав на увазі, що треба його пристрелити, щоб не страждав і не мучив інших. Кабіріа поглянув на Ультімо, але той відмовився стріляти. Він був спокійний. Узявши до рук рушницю і ставши якнайзручніше, так щоб не стояти довго без прикриття, прицілився і вистрілив. Раз, і ще двічі. Потім опустив рушницю. «Я не можу», — мовив він і розридався. Вони покликали хлопця з Абруццо, що був сапером і тушив цигарки об тіла австріяків, коли був у гарному гуморі. Бувало, що його просили про щось таке, і він виконував без зайвого галасу. Такса була дві пачки звичайного тютюну плюс одна пачка якісного, спеціально для відвідин борделю. Він вистрілив один єдиний раз, і Малий перестав стогнати. Саме так — перестав. Одне Малий умів робити класно — грати на гармошці, а найприкольнішим у всьому цьому була його фізія. Вони й гадки не мали, що він таке вміє, аж поки одного разу їм не довелося проходити одним селом, поблизу Чівідале, де з чийогось вікна залунала музика. Малий кинувся до хати і враз опинився всередині. За мить він вже щось кричав із вікна, і всі зупинилися. «Що в біса таке, Малий?» — але замість відповіді хлопчина почав грати. Те, що він виробляв своїми чималенькими пальчиками, треба було бачити. Проте найдивовижними були геть не його пальці, а вираз обличчя, з яким він виконував пісню. Те, куди був спрямований хлопців погляд, коли він грав. Ніхто й ніколи не бачив, щоб він так дивився, бо зазвичай погляд у нього був дещо тупуватий, як у людини, яку безперестанку про щось питають. Справа була у гармошці. Від неї його очі ставали ясними і бездонними. А тепер ці очі були заплющені. Там, обіпершись об дротяну огорожу, він сидів з простреленою з милості абруційця головою: куля пройшла наскрізь з хірургічною точністю. Ультімо подумав про всі гармоні, що ніколи не заспівають у його руках, і це справді було прикро. Він подумав про всіх тих людей, які ніколи так і не затанцюють під мелодію цієї пісні, про сльози, що ніколи не спадуть з його щік, про ноги, що більше не вибиватимуть об долівку музичний ритм. Ультімо подумав, як багато всього помирає, коли помирає Боже створіння. Навіть цуценя. Та найбільше, звичайно ж, коли помирає людина. Він узяв шматок дзеркала, що тримав загорнутим у тряпчину, і, вміло примотавши його на дуло гвинтівки, підняв її над насипом. Не ризикуючи власною головою, він хотів перевірити, що відбувається на нейтральній території. А на тій землі лежало тіло Малого, в якому найбільше вражав вираз обличчя. Не потрібно було цього робити, треба було лишень забути, але ж, коли тіло лежало так близько до них, як тут забудеш? «Бувай, Малий, мені так прикро. Що ж, Малий, може, то на краще». Ультімо зауважив, що на хлопцевому обличчі з’явився небачений раніше вираз: якось по-іншому почали випинатися кістки. Він був зовсім не таким, як уві сні. Радше на його обличчі проступила тінь старості, її сліди, немовби він прожив довге дивне життя навпаки, — усе життя був літньою людиною, а помер молодим. Та, врешті, хтозна. Австрійці вже протягом дванадцяти діб тримали їх тут, під прицілом, і вони не могли рушити з місця, бо якщо ворог і припиняв стріляти, то лише на кілька годин, а потім усе починалося знову. Завжди існувала ймовірність нового нападу, тому ніхто не стуляв очей. Це були дні надзвичайного нервового напруження, адже вони весь час були під прицілом. Можливо, це теж сприяло тому, що випадок, який стався з Малим, був для всіх справжніми тортурами, описати які словами не можна. Вийти з окопів і забрати його тіло було неможливо, тому він помирав довгою звірячою смертю. Спершу його тіло розпухло, потім від його білесеньких рівненьких зубів почали відділятися губи, а щоки позападали. На сьомий день поряд із трупом розірвалася граната і від цього вибуху тіло хлопця порвало надвоє. Голова разом з частиною тулуба до плечей і шматком нутрощів покотилася до окопу і там зупинилася, повернувшись, наче назнарошне, обличчям до своїх, тих, що були колись його товаришами. Труп розкладався весь день. Стала помітна кістка верхньої щелепи, очі запали всередину, в нікуди, залишаючи лише ниткоподібний шкіряний покрив. Це все ще було обличчя Малого, проте, здавалося, що ним пообідала якась тварюка, але, сполохана, не обгризла все як слід. Це були тортури. Тож одного дня Кабіріа не витримав і, скрикнувши лише один раз, кинувся з окопу на насип, підставляючись під австрійські кулі, і звідти жбурнув гранату точнісінько в Малого. Вибухом навсібіч на велику відстань рознесло землю і те, що ще лишилося від товариша. Дещо падало просто до окопу і доводилося збирати шматки голіруч і викидати туди, звідки вони прилетіли. Тому Кабіріа добре розумів, що хотів сказати Ультімо, коли говорив про смерть, про те, що вони вже мертві і що такими лишаться назавжди. Він не гадав, що станеться саме так, але розумів, що мав на увазі Ультімо. Вони це пережили, і ніщо у світі цього не зітре з їхньої пам’яті. Вони, немов контрабандисти жахіть, пронесуть цей спогад у найпотаємніших куточках своєї душі. Зріднившись зі смертю.