Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 58)

— До речі, якщо ми про Паріса заговорили… — Варто було Трістану подумати, що він уловив нитку розмови, як Ліббі знову різко змінила тему. — Як вважаєш, вона не передумала?

Трістан вирішив більше не ставити те саме питання, а просто в очікуванні схрестив на грудях руки.

— Я про... елімінацію, – пояснила Ліббі, вірно вгадавши, що він у душі не січе, до чого вона хилить. — Відчуття, що після цієї штуки з Каллумом вона могла передумати. Ну, типу проблема вагонетки.

— О. — І вірно. Маленька вистава, де Каллум убив Парісу. — Так. — Трістана раптом пробрав озноб. — Якщо чесно, я гадаю, вона завжди знала, який він.

— Ну. — Ліббі прочистила горло. — У цьому може бути якась доцільність.

Трістан вигнув брову.

— Доцільність у тому… щоб убити Каллума?

— Ти його бачив, – сказала Ліббі, підібгавши губи в похмурій рішучості, якої Трістан за нею ще не помічав. — Він спершу не зрозумів, що все це не по-справжньому? Що ми в такій ... доповненої дійсності всередині голови Варони, – насупившись, сказала Ліббі. — Реальність Каллума така, що він будь-якої миті і без роздумів може позбутися Париси. На мою думку, варто враховувати це в експерименті.

— Що хтось має померти?

— Що деякі спеціальності не мають права на існування.

А ось це, подумав Трістан, шокує.

— Адже це неспроста моральна дилема, Роудс. — У роті в нього знову пересохло, правда, він не знав чому. Можливо, через те, що Ліббі ненавмисно вирішила, кого уб'є, і одного разу точно піде на це.

Передбачення. Жах. Жодної краплі заздрощів до Кассандри Трістан не відчував.

— Правильної відповіді немає, – повільно промовив він.

Ліббі з легкою посмішкою підвела на нього погляд.

— Мабуть, так, – помітила вона, ніби самій собі, а потім вразила Трістана, вставши і зібравшись піти.

Трістан раптово прийшов у легкий сказ від того, як Ліббі прибігла, припустила, ніби він здатний творити щось зовсім неймовірне, а потім ось так запросто звалить, не запитавши, які думки його всі ці тижні долали. Чи зможе він когось вбити? А вона? Раптом вони продали душі, щойно переступивши поріг цього будинку? Або перетворилися на тих, ким нізащо не стали б, якби вони не змінилися до невпізнання? А якщо вони вже моральні виродки? І на який хрін йому електрони, що йому з ними робити і до чого застосувати? І взагалі, чи порвала вона вже зі своїм хлопцем чи ні?

Трістан не стримався і гукнув її:

— Роудс, послухай…

— А, – від дверей долинув голос Каллума, і Ліббі, витріщивши очі, обернулася. — Мені здалося, що тут витає застарілий розлад. Трістан знову дістає тебе, Роудс?

— Ні, звичайно, з якого дива? — Вона прочистила горло, опустила погляд на руку, за яку її схопив Трістан, і він її відпустив. — Просто подумай про це, – тихо порадила Ліббі, – гаразд?

Потім, похнюпившись, вона без слів покинула читальний зал.

— Ось таки вітряна. — Каллум провів її поглядом і знову повернувся до Трістана. — Вона ще не знає, так?

— Не знає. — Він так і не зумів змусити себе повідомити Ліббі, що гіпотетична моральна дилема зовсім не така вже й гіпотетична (і не моральна). — Та й потім навряд чи це правда.

— Навряд, – погодився Каллум, падаючи на стілець поруч із Трістаном. — Мені цікаво, як вони, на твою думку, оголосять нам про все?

— Раптом це прийом? Чи пастка? Типу…

— Типу інсценування? І Форум?

Трістан зітхнув.

— А якщо вони просто хочуть перевірити, на що ми здатні?

— А раптом все правда? – припустив Каллум. — Навряд чи в тебе є зачіпки.

— Зачіпки?

— Ну, «мета» – це якось надто незграбно, – сказав Каллум. — Як і «мішень».

Трістан злегка наїжачився, і не покидаюча обличчя Каллума посмішка, трохи згасла.

— Ось і ти мене тепер вважаєш черствим?

— Тебе і старий хліб знайшов би черствим, – пробурмотів Трістан, і Каллум реготнув.

— І все ж ось вони ми, – сказав він, закликаючи пару склянок, – одного поля ягоди.

Одну склянку він поставив перед Трістаном і хлюпнув у нього бренді з фляги, яку витяг з кишені піджака.

— Знаєш, я вже не пам'ятаю, коли вперше зрозумів, що відчуваю не так, як інші, – ніби між іншим, зауважив Каллум, не відриваючи погляду від напою. — Наче… завжди так умів. Зрозуміло, я відразу ж зрозумів, що мати мене не любить. Мені вона говорила «кохаю тебе» не рідше, ніж моїм сестрам, – продовжував він, наливаючи собі, – але я не відчував у її словах тепла.

Каллум помовчав.

— Батька вона ненавиділа. І зараз ненавидить, – подумавши, повідомив він, узяв склянку і принюхався. — Є в мене підозри, що зачали мене не за найромантичніших обставин.

Каллум глянув на Трістана, а той відсторонено підніс склянку до губ. Каллума, як завжди, оточувала розмита аура магії, яка не видавала нічого конкретного. Нічого за рамками повсякденного, щоб там для Каллума звичайним не було.

— Коротше, – продовжив він, – я помітив, що, роблячи певні дії – вимовляючи фрази, дивлячись у вічі так, – я міг змусити її ... потепліти до мене. — Бренді обпік Трістану рота; тільки не смаком, а парами. Повна протилежність абсенту, яка, як не сумно, давала не менш сильний результат. — Здається, мені було десять років, коли я змусив мене покохати. Потім я помітив, що можу змусити її робити що-небудь: поставити келих, прибрати ніж, розібрати валізу, відійти від перил балкона... — Посмішка Каллума похмура. — Зараз вона цілком задоволена. Вона володарка найуспішнішого міді аконгломерату у світі, в ідеальних щасливих стосунках з одним із безлічі коханців, які вдвічі молодші за неї. Батько ось уже понад десять років її не турбує. Але вона, як і раніше, любить мене інакше, не по-справжньому. Вона любить мене, тому що це я вселив їй любов. Я, мов якір, прикріпив її до цього життя, і тому вона любить мене так, як можна любити свої ланцюги. Вона любить мене як військовополонений.

Каллум занапастив напій.

— Я відчуваю, – сказав він, дивлячись на Трістана блакитними очима. — Дуже навіть глибоко відчуваю. Але через необхідність роблю це не так, як інші.

М'яко сказано. Тристану знову стало цікаво, чи не впливає Каллум на нього, проте він до кінця не міг цього зрозуміти.

Не міг визначити.

— Я… – почав Трістан і, прочистив горло, зробив потім ще ковток. — Я б не хотів такого прокляття.

— У всіх своє прокляття. І свої дари. — Посмішка Каллума зблідла. — Адже ми у своїх всесвітах боги. Боги руйнування. — Він підняв склянку, тостуючи, і сів зручніше. — Ти злий на мене.

— Злий?

— Це не зовсім точне слово, – видав Каллум, – але тільки ним я можу описати твій стан. У тобі є образа, невдоволення. Легкий наліт патини, іржі на наших колишніх сутностях.

— Ти її вбив. — Навіть зараз згадки про те уявлення здавались йому дурними і недоречними, а тоді він і зовсім остовпів і насилу вірив своїм очам. Побачене згадувалося, наче давній сон; вигадка втративши берега розуму. Тоді безодня покликала до Трістана, і в його думки, витончено розвертаючись, влетіла потворна і лякаюча картина, і так само, невимушено, їх покинула. Така швидкоплинна і страшна, що навіть не була схожа на правду.

— Мені тоді її смерть видалася благородною, – сказав Каллум.

Трістан лише величезним зусиллям волі змусив себе не витріщитися на нього.

— То як же?

Каллум знизав плечима.

— Коли відчуваєш біль людини, важко не спробувати вгамувати її. Хіба ми не чинимо так з людиною в агонії. За інших обставин це називають милосердям. — Він знову пригубив напій. — Часом, коли я переживаю чиїсь муки, я хочу того ж, що й вони: щоб усе це завершилося і настав кінець. Стан Паріси нескінченний, він вічний. Руйнує її все життя.

Він опустив порожню склянку на стіл.

— Він пожере її, так чи інакше. Чи бажаю я їй смерті? Ні. Але...

Він знову знизав плечима.

— Одні страждають хоробро, інші незграбно. — Він підвів погляд на збентеженого Трістана. — А хтось страждає тихо, поетично. Паріса ось – уперто і безглуздо, вона тримається лише заради того, щоб триматися. Уникає поразки; прагне не відчувати більше, ніж нічого. А це все-таки марнославство, – сказав Каллум і сухо засміявся. — Вона, як і все прекрасне, не виносить думки про кінець існування. Мені цікаво, загостриться її біль або притупиться, коли її краса зів'яне?

— А як же ті з нас, хто не страждає? – спитав Трістан, погладжуючи пальцем край склянки. — Що ми для тебе значимо?

Каллум ненадовго придивився до нього.

— Ми всі вражені прокляттям, на яке заслуговуємо, — сказав він. — Ким би я став, якби мої гріхи, які зробили мене таким, яким я є, були іншими? У тебе, на мою думку, комплекс малості, непомітності. — Він випростався і подався вперед. — Ти мусиш бачити все без прикрас, Трістане, – прошепотів Каллум, – бо думаєш, ніби тебе зовсім не видно.

Каллум забрав у Трістана склянку і сперся на стіл. Погладив Трістана по щоці, і його великий палець затримався на ямці на підборідді. За мить до цього Трістан навіть подумав, що, можливо, цього хоче: дотиків, ніжності.

Каллум знав про його бажання, тому, напевно, так і було.