Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 2)
Старий біль від втрати згладився, змінивши полегшення. Кетрін це не сподобалося б, як і плаття Ліббі. Та й стрижка, мабуть, також.
«Привіт», – так само, одними губами, шепнула у відповідь Ліббі, а Езра зобразив знайому криву посмішку. Він постійно щось перекушував, але залишався худим, якщо не сказати щуплим, і на перший погляд здавався нижчим, ніж був насправді. Він рухався з котячою грацією, і Ліббі подобалася ця його витонченість, тиха хода, що вселяла спокій.
На жаль, Ніко простежив за її поглядом, і куточок його рота глузливо смикнувся.
— А, от і Фаулер. З'явився все-таки.
Ліббі, яка дозволила собі на мить розкіш забути про Ніко, завелась:
— Ти щось маєш проти?
— Ні, просто думав, що ти вже підняла планочку, Роудс.
— Езру, до речі, нещодавно підвищили, – спокійно відповіла Ліббі.
— Він щось навчився робити?
— Ні, він ... — Ліббі змусила себе замовкнути, стиснувши кулак і порахувавши подумки до трьох. — Він тепер проект-менеджер.
— Господи боже, – сухо промовив Ніко, – як вражає.
Він усміхнувся, побачивши її злісний погляд, і вона у відповідь безпристрасно помітила:
— У тебе краватка з’їхала.
Ніко машинально смикнувся поправити її, а Ліббі додала:
— Гідеон за тобою не приглянув?
— Він просто ... — Ніко осікся, і Ліббі подумки привітала себе. — Дуже смішно, Роудс.
— Що смішного?
— Гідеон – моя нянька, обрегочешся. Це щось нове та свіже.
— Типу глузування з Езри – це новий виток еволюції.
— Я ж не винен, що над його сірістю можна ржати вічно, – відповів Ніко, і, якби не той факт, що вони зараз сиділи перед усім курсом, викладачами та іншими шкільними працівниками, Ліббі, не стала б стримуватись і дала б своїй магії вихід.
Шкода, але підпал спідньої білизни на Ніко де Вароне вважали б неприйнятною поведінкою.
«Останній день, – нагадала собі Ліббі. – Сьогодні останній день із Ніко. Нехай говорить будь-що, це нічого не змінить».
— Як твоя промова? — Запитав Ніко, і Ліббі закотила очі.
— Я не буду обговорювати її з тобою.
— Чому б і ні? Я ж знаю, у тебе страх сцени.
— Немає в мене… — Вдих. Гаразд, два, про всяк випадок. — Сцена мене не лякає, – набагато рівніше сказала Ліббі, – а якби й лякала, чим би ти мені допоміг?
— О, то ти вирішила, що я допомогу пропоную? — Запитав Ніко. — Вибач але ні.
— Досі дуєшся, що не тобі довірили виступ?
— Я тебе благаю, – хмикнувши, прошепотів Ніко. — Ми ж обидва знаємо, що ніхто не витрачав час на таку нісенітницю, як вибори оратора для прощальної промови. І потім половина наших уже накидалася, – зауважив він.
Ліббі знала, що так і є, але правоту Ніко визнавати не хотіла. До того ж, тема була болюча: він скільки завгодно міг зображати байдужість, але програвати Ліббі не любив. Навіть у дрібницях.
Ліббі знала це, бо сама на його місці переживала б те саме.
— О-о-о? – завзято простягла вона. — Якщо всім було пофіг, то як же я перемогла?
— Так ти єдина і голосувала, Роудс. Ти, схоже, мене навіть не слухаєш…
— Роудс, – погрозливо зашипіла декан Брікенрідж, проносячись повз, тоді як церемонія йшла повним ходом, – Варона. Невже так складно посидіти тихо одну годину?
— Професоре, – відповіли вони хором, видавивши усмішки, а Ніко метушливо потягнувся поправити краватку.
— Це зовсім не складно, – запевнила декана Ліббі, розуміючи, що навіть Ніко не дуритиме і погодиться. — Все добре.
Брікенрідж вигнула брову.
— Значить, ранок задався?
— Ранок просто чудовий, – сказав Ніко, начепивши одну з найчарівніших усмішок.
Це й дратувало найбільше: з ким завгодно, крім Ліббі, він міг поводитися по-людськи, не виносячи мозок. Ніко де Варона був улюбленцем викладачів; однокурсники ж хотіли бути схожими на нього, зустрічатися з ним або просто дружити.
Лише сильно відсторонившись від ворожнечі і дозволивши собі небувалу щедрість відкритого судження, Ліббі зрозуміла, як таке можливо. Ніко був неймовірним, просто несправедливо симпатичний, і, незважаючи на розум і обдарованість самої Ліббі, однокурсники і викладачі воліли їй Ніко. Він мав якийсь особливий дар на зразок торкання Мідаса: Ніко вмів зовсім без зусиль перетворювати марення в золото; це було навіть не навичкою, а машинальною дією, яку Ліббі, така обдарована студентка, не зуміла освоїти. Вміння Ніко легко зачаровувати оточуючих не піддавалося вивченню, така витонченість була предметом точних наук.
А ще він мав кошмарну здатність переконувати людей, ніби він знає, про що говорить. Часом, може, це так і було, але точно не завжди.
Втім, найстрашніший гріх Ніко здійснив, забравши у Ліббі роботу мрії. Просто сама Ліббі в цьому нізащо не зізналася б. Потрапити до найбільшої на Манхеттені венчурної компанії – це вам не баран чхнув. Ліббі шукала б кошти для інноваційних медитських технологій, вибираючи з цілого портфеля неймовірних ідей із величезним потенціалом для зростання та суспільного капіталу. Настав час діяти: світ перенаселений, ресурси виснажені… як ніколи актуальні альтернативні джерела енергії. Згодом Ліббі спромоглася б змінити саму структуру розвитку медитів: вибрати той чи інший стартап, переглянути прогресію глобальної економіки, і за це їй добре платили б. Однак стипендія НУМІ відпливла до Ніко, а без неї було ніяк. Декан Брікенрідж зайняла своє місце, Ніко прикинувся добреньким, і Ліббі задумалася про світле майбутнє, коли вона нарешті перестане змагатися з ним. Цілих чотири роки Ніко був невід'ємною частиною її життя, наче якийсь докучливий рудиментарний орган. Медити-фізики, які наказують стихіями, були рідкісним явищем; у світі таких жило лише двоє. Довгих чотири роки Ніко з Ліббі обох запихали на всі уроки, зате в результаті вони розвинули майстерність, що межувала хіба що з їхньою взаємною ворожістю.
Для Ніко, який звик отримувати бажане, Ліббі стала справжньою скалкою. Вона знайшла його самовпевненим і зарозумілим з першого моменту знайомства і з ходу йому про це повідомила. Адже найбільше у світі Ніко де Варона ненавидів, якщо хтось не закохувався в нього з першого погляду. Мабуть, Ліббі завдала йому першої у житті травми. Усю ніч, мабуть, потім не спав, мучачись думкою, що на світі є жінка, яка його не обожнює. Для Ліббі, проте, все було набагато складніше: вона вважала Ніко козлом за багатьма статтями, до того ж він здавався нестерпним, класичним нагадуванням про все, чого її позбавило життя.
Ніко походив із сім'ї відомих медитів, навчався приватно, не залишаючи розкішного палацу (як Ліббі думала) в Гавані з самого дитинства. Ліббі, уродженка Піттсбурга, у чиєму міщанському родоводі не було навіть простих чаклунів, взагалі думала вступати до Колумбійського, поки в її житті не з'явився НУМІ в особі Брікенрідж. Вона зовсім не знала про базові принципи медитів, почала з самих низів магічної теорії, і працювати їй доводилося вдвічі старанніше інших – і лише за тим, щоб від неї відмахувалися зі словами: «Так, молодець, Ліббі… а тепер ти, Ніко, що покажеш?»
Ніко де Варона ніколи б не зрозумів, на що це схоже, незліченний раз подумала Ліббі. Ніко був гарний, розумний, чарівний, багатий, а Ліббі… Так, вона сильна, не слабша за Ніко, а згодом так і зовсім мала шанс перевершити його, з таким чудовим почуттям самодисципліни. Проте чотири роки викладачі оцінювали їхні студентські досягнення з поправкою на Ніко. Якби не він, Ліббі опанувала б програму махом і, мабуть, навіть знайшла її нудною. Їй не знайшлося б рівних – не те що суперників. Чи був їй хтось рівнiшим, окрім Ніко?
Ні. Вона ще не зустрічала фізиків настільки ж сильних, як вони з Ніко. Йому досить було трохи втратити витримку, і землю вже починало трясти, а на те, щоб викликати хоча б такі легкі поштовхи, у середнього медиту пішло б години чотири. Створення ж хоч чогось із порожнечі здавалося й зовсім геркулесовим подвигом. Так само іскорка вогню у виконанні Ліббі стала б більш ніж гідним приводом отримати повну стипендію НУМІ та прибуткову роботу на повну ставку після навчання. Перед силою Ніко і Ліббі благоговіли б, її звеличували б, навіть якби вони проявляли себе порізно, що, власне, і світило їм вперше за останні роки. Тепер, коли ніхто не порівнюватиме Ліббі з Ніко, вона зможе нарешті стати на повний зріст, не заганяючи себе при цьому до напівсмерті.
Ця думка викликала в Ліббі якесь дивне відчуття, схоже на тугу, але все ж таки вона згоряла від нетерпіння.
Відчувши під ногами легке тремтіння, Ліббі озирнулася і помітила, що Ніко забувся в думках.
— Гей! — Вона тицьнула його ліктем у бік. — Перестань.
Ніко відповів їй нудним поглядом.
— А що одразу я, Роудс? Я ж тебе у лісових пожежах не звинувачую.
Ліббі закотила очі.
— Я вмію відрізняти звичайні підземні поштовхи від твоїх істерик.
— Обережніше, – попередив Ніко, стріляючи поглядом у бік Езри та батьків Ліббі. — Ти ж не хочеш, щоб Фаулер побачив, як ми знову сваримося? Бо ще не так про тебе подумає.
Він що знову за своє?
— Ти ж розумієш, що твоє божевілля на моєму хлопцю - це справжнє хлоп’яцтво, Вароне? Це нижче за тебе.
— Хіба я вже не пробив дно? — Недбало відповів Ніко, а Брікенрідж кинула в них застережливий погляд з іншого кінця сцени.
— Просто перестань, – пробурмотіла Ліббі.
Ніко та Езра ненавиділи один одного два роки, що навчалися в НУМІ, поки Езра не випустився, і це стало окремою темою для протистояння Ніко та Ліббі. Ніко не знав тягар життя, і тому боротьба за життя Езри нічого для нього не означала. Ліббі з Езрою знали, що таке втрата: він ще в дитинстві втратив матір, залишившись бездомним сиротою, тоді як Ніко, мабуть, у житті і тосту не спалив.