Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 21)

Його заштовхнули донизу. Картина виглядала жахливо — у задній частині галери утворилася діра, крізь яку до страшного погреба потрапляло яскраве світло. Стирчали потрощені дошки. І вода — вона заливалася усередину. Там, де по підлозі розливався людський сморід, який збирав Лук’ян, тепер вирували хвилі.

Нагайки товкли наповну. Барабан почав новий відлік, бо гребці позбивалися з рахунку і судно сповільнило рух. Їх уже не намагалися наздогнати. До побитої галери підпливли ще дві. Вони були меншими, і всі люди на них мали зброю. Наглядачі тягли бранців нагору і перепихали до інших галер. У розпеченому повітрі стояв лемент. Їх товкли по спинах і намагалися чимшвидше пересадити геть. Та бранці не вміщалися — надто забиті були всі галери.

Удар батога кинув Лук’яна у воду, і він поповз під лаву, аби уникнути подальшої розправи. Гребці зацьковано зиркали навсібіч, розуміючи, що судно невдовзі йтиме на дно. Діра поступово зникла, і вода продовжувала прибувати, вже не зчиняючи бризк.

Наглядачі почали звільняти гребців. Відв’язували не усіх — тих, хто був худий та виснажений, залишали і йшли далі. Трюм галери поступово ставав просторим. Рівень води вже не дозволяв сидіти під лавою, і Лук’ян спробував прослизнути нагору. Здоровезний наглядач із криком схопив його за руку і відкинув донизу. Рука араба намацала щойно звільнений ланцюг, і залізо вмить замкнулося на нозі нещасного. Його збиралися залишити як найнепотрібнішого.

Трюм поступово заповнювався водою. Усе, що можна було забрати, розіпхали по чотирьох галерах, які сиділи тепер настільки глибоко, що якби хвилі були більшими, вода б захлиснула через борти. Кілька звільнених гребців знімали весла з правого борту, де прип’яли Лук’яна і де поруч із ним на кількох лавах залишалися такі самі нещасні. Усе врятоване добро збиралися довезти до острова, бо галера мала затонути.

Скоро тупіт ніг нагорі вщух, натомість десь далі почулися удари барабанів та ритмічний шум води. Флот еміра відпливав геть. А борт, до якого прип’яли Лук’яна, ще більше хилився донизу. Саме з цього боку потрапило ядро. Сил не залишилося зовсім, але він спробував посмикати ланцюг. Мертво. Місце, де наглядач забив залізного штиря, давно сховалося під водою, і витягти його, щоб роздивитися, Лук’ян не міг. Потерплі та зболені пальці мацали залізо, але марно.

Нутро хлопця скував жах. Скоро кінець. Це ще не було пекло. Пекло чекало попереду, і Лук’ян не сумнівався, що скоро потрапить туди, хоча відколи з’явився на світ, не скоїв бодай єдиного зла. За щось він таки мав кару Божу, адже життя його давно перетворилося на муку.

Ланцюг міг їздити по лаві, доки дозволяли підпори, що тримали її. Від однієї підпори до іншої було зо чотири лікті, до того ж, сам ланцюг також мав довжину. Втім, це не давало змоги нещасному перелізти на інший бік, який усе більше підносився догори. Він закричав. Інші так само смикалися, не спроможні врятуватися. Кілька рабів, прикутих із протилежного боку, мовчки спостерігали останні муки братів по нещастю, добре розуміючи, що їхня черга — наступна.

Жах загибелі відбирав сили. Скільки разів, витягши нагору міх із лайном, Лук’ян мріяв кинутися через поруччя у прозору смарагдову воду, яка забере його навічно, адже сили витримувати це давно скінчилися. І не зробив цього лише через те, що не зумів би. Не доскочив. Наглядач обов’язково хапнув би його за горло та вибрав око. Так було обіцяно. Око за спробу втечі.

Зараз, коли ця глибина готувалася нарешті прийняти його, інший жах утворився всередині. Лук’ян не хотів туди. Бажав будь-що жити, навіть тягаючи гівно інших та поїдаючи те, що у ньому валялося. Не хотів.

Загрібаючи брудну смердючу воду, Лук’ян смикнувся туди, де було вище. Ланцюг таки якимось дивом попустився, і йому вдалося зловитися за держак одного з весел, що залишалися з протилежного борту. Сил не було, але він чіплявся, намагаючись утриматися. Важелезне весло почало рухатися, і йому вдалося ліпше обхопити грубий держак. А у діру, де весло закріплене, було видно, що частина, яка гребе воду, віддалилася від борту, і якби він мав більше сили, взагалі могла піднятися з води.

А те, що хлопець зрозумів далі, змусило вчепитися ще дужче і не відпускати. Згадав, як гребці за командою робили розворот. З одного борту весла занурювали у воду і припиняли гребти. З іншого продовжували рухи з кожним ударом барабана, як і раніше. І тієї миті, коли весла одночасно вихоплювались із хвиль, щоб перенестися назад, галеру завжди хитало в їхній бік. Весло, простягнуте геть просто від борту, більше важило!

Закричавши від натуги, Лук’ян тиснув держак донизу, намагаючись піднести догори ту частину весла, що торкалася хвиль. Тепер і держак був ближче до нього. Хлопець наліг, і це вдалося. Вільний ланцюг, що звисав з лави, опинився під руками, і йому таки вдалося накинути його й замотати за держак. Утім, нічого не змінилося. Але ж два весла важитимуть більше, ніж одне!

Зробивши неймовірне зусилля, він дотягнувся до сусіднього, а потім, перепочивши, потягнув його до себе. От тільки ланцюга, щоб закріпити другий держак, тут не було, а тримати він більше не міг. Інші приречені на загибель нічого не розуміли і, вилупивши очі, дивилися на того, хто наче збожеволів перед смертю.

Зовсім чорний гребець із раною на плечі, якого Лук’ян раніше сприймав за чорта з пекла, мав найдовший ланцюг, проте ледве дихав. Показуючи руками, хлопець намагався спонукати його робити те саме. Зрештою той зарухався і потягнувся до найближчого весла. Незважаючи на рану, він мав таки більше сили, ніж Лук’ян, і держак швидко почав опускатися до лави, підносячи протилежний кінець весла за бортом галери над водою.

Ось коли нарешті відчувся рух. І Лук’ян знову потягнув своє. Ось коли й інші зрозуміли, що до чого і смикнулися на другий бік, але дотягтися до весел змогли не усі. А троє нещасних, прикутих із протилежного борту побачили тепер, що йтимуть на дно першими.

Він також виглядав худим та виснаженим — гребець, прикутий навпроти чорного. Цей мученик був білий і мав риси обличчя, схожі до русинів, хоч і викрикав щось незрозумілою мовою. Кинувшись у прохід між лавами, він намагався вчепитися у горло чорному й завадити орудувати веслом, бо також хотів жити. Вони зчепилися, наскільки дозволяли ланцюги, і топили один одного, витискаючи зі себе останні сили. Галера знову почала хилитися назад. Крики стояли навколо, вода кипіла від боротьби.

Чорний виринув з води й знову зловився за держак, а супротивник його волав, тримаючись за очі. Лук’ян схопився за випущене весло і потягнув до себе. Тепер рух палуби над головою відчувався ще більше. Довкруж зашуміла вода, звільняючи лави. Галера перекидалася на другий бік!

Держак вислизнув з нечуттєвих рук Лук’яна, і весло знову занурилось у хвилі. Але вода, встигнувши перекотитися більшою частиною, топила тепер інший бік. Вони зникли швидко, бо мали коротші ланцюги. Лише раз рука якогось нещасного мацнула порожнечу, намагаючись за щось схопитися. Але це лише продовжувало їхні муки. Море лізло у діру, хвилі вирували вже усередині, й вільного місця залишалося менше і менше.

Лук’ян потягнув ланцюг догори по лаві. Тепер він досягав самого борту і навіть міг схопитися за краї отвору, з якого зняли весло. Але що з того! Уявилася мить, коли з усього повітря лишиться тільки цей отвір, що дивитиметься у небо. Він насилу просунув туди голову. Спокійні хвилі й берег, зовсім поруч. Отак і йтиме на дно разом із галерою. Чим прогнівив я тебе, Боже, що не хочеш врятувати? Чим?!

Слова молитви лізли у голову, але він їх не промовляв. Засмикався, повернувся назад і роздивився ланцюг, що тепер можна було майже повністю вийняти з води. Удар кувалди наглядача так розплющив залізо, що витягти штиря не мав жодної надії. Тепер кінець.

Лук’ян був прикутий у середній, найширшій частині галери, борти якої сходилися до носа та корми, а отже, інші нещасні мали менше часу. Першим занурився чорний. Він до останнього намагався тримати рота до дошок борту, хапаючи повітря. А потім почувся звук, з яким він затягнув у груди воду. Так було з кожним, і скоро Лук’ян, кинувши ланцюг, випхав голову з діри. У грудях німіло. Руки відмовлялися тримати, а губи нарешті почали ворушитися, згадуючи молитви.

Князь Острозький Костянтин у дорогому, розшитому на московський лад жупані сидів, відкинувшись на підставлену під спину подушку, і слухав. Той, хто стояв перед ним, не вмів говорити, втім із постави та міміки можна було вгадати досвідченого воїна, якби навіть обличчя його не перетинав цей глибокий рубець од чиєїсь шаблі. Князь слухав, не перебиваючи, й тільки іноді похитував масивною головою, наче усвідомлював деякі, важкі для розуміння речі. Лише раз нахилився до одного з вояків, котрі застигли поруч, і мовив напівголоса:

— Накажи, щоби послали за Осипом.

— Замучився люд руський від панування чужої шляхти, — вів далі гонець. — Сили нема. Порядки католицькі не можемо більше терпіти. Через це й виступив князь Михайло проти нового короля Жигимонта. Скільки могли, терпіли. Далі нікуди. Низько кланяється князь Михайло твоїй милості, як брату. Матиме за честь докласти своїх зусиль до твоїх великих задумів, у яких підтримує всіляко…