Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 20)

Усе було скінчено. Вітрила з хрестами почали падати. Судно лягло у дрейф. Команда готувалася до здачі. Галеас Джоні зайшов із корми, й одразу ж полетіли канати з гаками, притягуючи ворожий борт до себе. Неймовірний галас стояв у повітрі — кидали дерев’яні трапи, розгойдуючись на канатах, капери стрибали на ворожу палубу. Ніхто не чинив опору. Шхуна, зайшовши з іншого боку, також пришвартувалася до борту, і потік нападників майнув догори.

Вихопивши зброю, Данило з криком кинувся до поруччя, та рука Маруфа несподівано вперлася у його груди, а шабля вказала на гармату.

— Гіос!

Це означало «назад», саме так розумів Данило. Спересердя сплюнувши, він сам-один схопив ядро й із розгону заштовхнув у жерло, випереджаючи греків. Невідомо куди подівся страх, і хотілося туди, у звитягу, разом з усіма.

А на палубі корабля, який ті, хто залишився поруч із ним, називали не інакше, як «гішпан», тривав розбій. Крики поступово стихли, й на обидва судна почали вантажити різний скарб. Мішки, діжі, тюки, перемотані мотузками… Втім, це тривало недовго. Старий чорнобородий грек несподівано торкнув його за плече. Кинувши мішок, Данило випростався. Іспанське судно мало значно вищу посадку, і частина того, що відбувалося на його палубі, ховалася від залишених на «Привиді». Але коли до гроту підвели двох зв’язаних чужинців, стало добре видно. Один стояв мовчки, інший голосив, намагаючись стати на коліна. Його піднесли. Обом начепили на шиї мотузки й потягли на рею. Тіла їхні корчилися недовго.

А тоді пролунали постріли. Щось летіло і падало у воду з іншого борту «гішпана», проте він не бачив, що саме. Кілька каперів на чолі з помічником Кальвеном залишилися на чужому кораблі. Вони ставили вітрила. Корабель із розбитим кермом пришвартували до «Харона» довгим канатом, і скоро усі три судна рушили назад.

— Гіос? — запитав Данило, коли Маруф зайняв звичне місце за штурвалом.

— Йа… — відповів той.

Тіла чужинців гойдалися на реї під мокрим холодним вітром, а на хвилях, там, де щойно був узятий «гішпан», залишився гойдатися човен. У ньому сиділи шестеро чужинців з його команди й мовчки дивилися услід. Навколо човна щось плавало — багато якогось ганчір’я і навіть щось схоже на людське тіло, втім, роздивитися було важко.

— Йоганн? — з надією запитав Данило, вказуючи на тіла у зашморгу.

— Геен… — відповів араб так само фризькою мовою, заперечливо хитаючи головою. Інші просто сміялися, ляскаючи його по плечах.

Діжу з вином відкупорили одразу. Пити у морі арак Джоні не дозволяв. Холодний уривчастий вітер дув у потрібному напрямку, спрямовуючи караван додому. Капери називали це правим галсом і раділи, бо могли плисти швидко. Крики з кожного судна лунали однаково голосно, адже свято вже почалося. Тіла повішених кинули у хвилі лише наступного дня. А ще через ніч у тумані проступили вершини грецьких островів.

Націлена гострим носом у море, галера погойдувалася на тихих хвилях вранішнього прибою. Прибережні скелі ховали судно від погляду тих, хто міг пропливати осторонь. Бухта була глибокою. Навколо стирчало каміння, і здавалося, лише поворуши веслами — один з виступів протаранить борт, ломлячи дошки.

Хизир знав тут кожен камінь, кожну підводну скелю. Тому погляд його звужених очей спокійно дивився у далечінь в очікуванні здобичі. Час од часу він проходжувався палубою, а потім знову надовго зупинявся на носі, й тоді чобіт із загнутим догори носком спирався на широкий таран, а правиця торкалася руків’я важкої та кривої шаблі, що висіла на поясі.

Унизу застигли гребці. Люди неголосно перемовлялися, склавши руки на держаках весел. Жоден з них не був прикутий до лави, натомість кожен мав біля себе коротку шаблю. Серед них траплялися й чорні, проте голову кожного вкривала скромна потерта чалма, а деякі були навіть одягнені. Поміж рядів не ходили наглядачі з нагайками, проте направляючий на кормі сидів на обтягнутому шкірою барабані, тримаючи палиці напоготові. Усі чекали.

Заповнені рабами галери належали еміру Тлемсени — великому Абу Абдал Мухаммаду і пливли до берегів Магрибу. Це був шлях, звичний для таких караванів, і всі три мали з’явитися тут рано чи пізно. Заради цього варто було почекати.

Хизир слухався брата, хоч і не поділяв його поглядів стосовно багатьох речей. Арудж мав забитий у голову кіл, який володів усіма його думками і звався «іспанці». Заради їхнього знищення той утратив руку і був готовий віддати життя. І це тоді, коли навколо простягалися береги Магрибу — багаті та слухняні, якщо показати силу. Еміри Іфрікії провадили власну політику, яка не влаштовувала ні султана, ні невірних, і часто-густо намагалися догодити обом, маючи при цьому насамперед власний зиск.

Хизир знав і добре розумів, що не можна чинити дій проти султана, бо треба мати за спиною хоча б одну сторону світу, захищену від удару. Мир з османами — святе. З еміра ж, на його думку, належало тягти усе, що криво лежало. Байдуже, що він також молився Аллаху. Магриб повинен належати реїсам! Була би його воля — давно б уже караван з кількох десятків галер вклинився у пісок Магрибу, захопивши якесь із багатих міст. І тоді б не тулилися реїси на островах Ак-Денізу, що продуваються з усіх боків і на яких нема нічого, крім каміння. Втім, Хизир звик слухатися старшого брата.

Галери з’явилися лише опісля полудня. Усі три пливли неквапно, огинаючи острів, що далечів навпроти. Час настав. Рука розбійника вихопила зброю з піхов, і це було знаком. Весла зі шумом спінили воду. Удари бубна звучали рідко, і з кожним наступним весла врізалися у хвилі, розганяючи судно вперед.

— Воїни! — голос Хизира розкочувався над смарагдовими хвилями, що виблискували сонцем. — Брати! Нехай здійсниться воля Аллаха! Нехай береже нас Всевишній! До бою!

Барабан зазвучав частіше, і галера набирала потужного ходу. Четверо воїнів готували до пострілу обидві гармати на носі судна. Піна розліталася з-під весел, а тепер із кожним їхнім зануренням голос нападників лунав гучніше й гучніше. І кожен змах шаблі ватажка, здавалося, додавав руху галері.

Напад помітили, і весла емірських галер запрацювали швидше. Втім, одразу стало зрозуміло, що втекти їм не світить. Реїси вдало обрали місце для нападу між двома островами, тому магрибські галери не могли круто змінити курс і якийсь час мусили плисти далі, огинаючи свій берег. Відстань скорочувалася швидко. На палубах утікачів нуртував неймовірний рух. Не вщухали крики та звук ударів по спинах гребців. Але це не могло врятувати — надто багато живого краму набилося у трюмах. Наглядачі з острахом озиралися назад, адже боронитися від одної-єдиної галери, що зважилася на такий напад, не мали чим.

Погоня тривала недовго. Свіжі та вільні гребці Хизира встигли наблизитися на відстань гарматного пострілу на той час, коли караван із Тлемсени лише минув берегову лінію острова й отримав таким чином змогу повернутися кормою до нападників. Утім, врятувати це вже не могло. Бодай одну з тлемсенських галер чекало захоплення, і тепер усі три змагалися між собою за те, щоб не бути задньою.

— Хизире!

— Капудане!

Стривожені голоси реїсів залунали з корми, що стояла вище від палуби. Їхні руки вказували кудись у далечінь, правіше від курсу втікачів. Вискочивши догори, грізний реїс побачив, через що здійнявся галас.

— Ш-шейтан…

У неймовірній люті він замотав головою.

— Хай прокляне Всемогутній Аллах!

Судно продовжувало свій хід, але всі на ньому дедалі більше розуміли, що пожива цього разу втече. Сінан, підійшовши до ватажка, тихо мовив:

— Хизире, потрібно повертати. Це бойові галери еміра. Скоро вони будуть тут. Ми не здужаємо проти двох. І цих не наздоженемо. Треба змиритися.

Крива шабля з розгону влетіла у піхви.

— Ш-шейтан… Ти, син віслюка, забутий Аллахом нарід…

— Найпростіше образити чесного юдея, — спокійно відповів Сінан, не звернувши уваги на такі слова. — Важче обійтися без його мудрих порад. А ще гірше не прислухатися до них у скрутний час. Капудане, накажи повертати.

Хизир не знаходив собі місця. Здавалося, його гнів готовий розтрощити усе на судні. Замість відповіді швидким кроком він повернувся на ніс і взяв у гарматія запалений ґніт. Відстань до задньої галери продовжувала зменшуватися, але погляд араба, який стояв біля гармати, красномовно свідчив, що це — безглузда затія, хоч очі шанобливо впиралися у розтріскані дошки палуби.

— Догори! — скомандував Хизир. — Ще! Ще!

Жерло більшої гармати тепер дивилося за обрій, спрямовуючись у бік непоступливого ворога, який вислизав з рук. Ґніт притулився до запалу.

— Повертай! — це прозвучало за мить після того, як гармата плюнула вогнем і гуркіт заглушив шум води та скрип весел.

Весла лівого борту спінили хвилі, гальмуючи рух, а праві продовжували гребти, розвертаючи галеру. Водночас тріски розлетілися з борту втікачів попри саму корму, і над хвилями залунали захоплені крики реїсів. Ядро таки влучило у ціль, бо на це була воля Аллаха. Не обертаючись, Хизир притулився до щогли. Зробивши різкий розворот, реїська галера взяла курс на острів Джербу.

Удар страшенної сили струснув усю галеру, вибиваючи палубу з-під ніг Лук’яна. Не втримавшись, він упав просто під ноги наглядачеві, який так біг, що не встиг почастувати його нагайкою з бичачої шкіри, а розтягся поруч. Унизу кричали гребці. Спочатку від цього галасу закладало вуха, та з часом крик ущух. Лише кілька голосів продовжували волати. Вони кричали пронизливо та дико і замовкли не одразу.