Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 18)

Нова гармата мала силу-силенну. Гахнуло так, що він ледве встояв. Вуха заклало. Стовп води здійнявся далеко від дерев’яної діжі. Пройшовши повз неї, шхуна зробила розворот і зайшла удруге. Та як не намагався новий канонір, ядро вдарило з іншого боку. Джоні нервувався. Гармату заряджали утретє, коли Данило попросив сокиру. Його намір перерубати стовбур, що тримав гармату, геть розізлив шкіпера. Джоні вимахував руками і намагався пояснити дурнуватому чужинцю, що втримати її під час пострілу буде неможливо, але той стояв на своєму. Зрештою, ватажок вилаявся і, махнувши рукою, поліз у шлюпку. Шхуна рушила до бухти.

Данило робив усе сам. Наче чорти вселилися у хлопця, бо думки, сміливі та несподівані, прийшли не знати звідки, змушуючи робити речі, до пори до часу нікому не зрозумілі. У двох величезних казанах розклали вогонь, який горів усю ніч просто на палубі корабля, посеред котрої чаклував величезний та спритний парубок, нищачи власноруч усе, що зробив за день.

Орудуючи великою сокирою, він не квапився і поступово перерубав дерев’яну «ногу», на якій стояла гармата, після чого з діри у настилі палуби залишився стирчати тільки грубий пень. Навряд чи на усьому острові знайшлося б іще одне таке дерево, тому все робили повільно. До доброго звикають швидко, й Данило не помітив, як поступово вжився у панську шкіру. Шестеро греків тримали гармату за обидва кінці, коли, покрикуючи, немов на хлопців зі села, він перерубував стовбур.

Важелезну гармату з обрубком «ноги» вклали на палубу, і вже менша сокира у руках майстра почала обходити той самий обрубок, роблячи його тоншим, а сам кінець із кожним змахом тесла ставав гладким та круглішим, наче гарматне ядро. Джоні давно пішов спати. Залишився Маруф, який завжди ходив на шхуні шкіпером, проте зараз іще анічогісінького не розумів.

— Босфор! — радісно вимовив парубок, відчуваючи бажання побалакати, втім, не маючи для цього достатнього запасу слів, які хоч хтось міг би зрозуміти.

У відповідь майже чорношкірий здоровань замахав руками та видав щось по-своєму, вочевидь обурюючись власній необізнаності. Та Данилові цього було досить.

Скоро кінець стовбура, прив’язаного до гармати, почав нагадувати кістку від баранячої ноги, яку не давніше як минулого дня Данило тримав у руці, обгризаючи м’ясо. Барана довго смажили, обертаючи над вогнем, а хлопець був голодний і хапнув перше, що трапилося під руку. Коли віддер шмат, кінець кістки, що опинилася в руці, був гладенький, мов кулька. Інша, що залишилася на барані, була схожа на чашу. У ній ота кругла рухалася куди хотіла, коли баран був іще живий і завдяки цьому міг бігати схилом. Данило це розумів і тепер намагався створити з дерева щось подібне.

У пні, котрий твердо стирчав із настилу палуби, він почав теслом вибирати деревину, намагаючись зробити таку саму чашу, куди б умістився кулястий кінець деревини на гарматі. Усвідомивши нарешті, до чого йдеться, Маруф замовк і лише стурбовано сопів.

Скоро у зрізі «пенька» утворилося дупло, яке могло б утримувати обрубану «ногу» гармати з розширенням на кінці. Та діра була завузькою, і схожий до ядра кінець не пролазив туди. Зробивши виміри пальцями та чвертями, Данило вгатив у краї зробленої чаші дві найбільші сокири одну навпроти іншої, а тоді, стукаючи згори третьою, по черзі забивав їх глибше та глибше. Тріск, що пролунав у нічній темряві, мав би збудити й капітана. Здовж стовбура утворилася розколина, що збільшувалася з кожним ударом. Її краї розходилися більше й більше, від чого діра ставала ширшою.

Покинувши стовбур, Данило витесав два клини, оскільки товщини сокир вже бракувало, і почав забивати у тріщину, краї якої угорі розійшлися настільки, що влазив кулак. Тепер навіть греки зрозуміли, що до чого. Гармату піднесли й вставили обрубаною ногою в дупло. І тоді він вибив клини. Розколина стислася, зловивши широку частину дерев’яної «ноги». Пень одразу ж замотали просмоленою мотузкою, аби скріпити розколину.

Данило витер піт, розмацькуючи дьоготь по чолі. Гармата залишалася міцно прикріпленою до шхуни. І водночас вона вже не була з нею одним цілим та нерухомим. Напрямок пострілу з неї більше не залежав від Маруфа, який керував шхуною — лише від того, хто триматиме гармату за держак. А хто її триматиме, відтепер розуміли усі.

Сонце встигло повністю здійнятися над морем, хоча й не різало очей, коли похмурий та невиспаний шкіпер вилазив із човна на шхуну, що погойдувалася на спокійних хвилях так, наче й не було цього гармидеру впродовж усієї ночі. Греки продовжували мотати канат навколо стояка, стягуючи краї розколини, яку вже неможливо було побачити. Підійшовши до свого витвору, Данило підніс грубий кінець гармати за руків’я і навів у бік корабля, з якого учора її зняли. Обличчя Джоні змінилося. Він мацав руками та обдивлявся нову гармату, наче не вірячи, що таке можливо зробити. Ватажок хитав головою і вражено цокав язиком.

Капери забігали, ставлячи вітрила, і шхуна спрямувалася у вранішнє море. Тепер уже Данило голосно волав, роблячи знаки Маруфові. Звідки й згадалися кілька кострубатих слів, неприємних для свого вуха навіть тепер.

— Хельген тін! — кричав Данило. — Хельген тін! — додаючи ще й обома руками по черзі.

Розсікаючи хвилі, шхуна укотре націлилася носом на злощасну діжу. Руки боліли від важкої роботи і трьох учорашніх пострілів, а Данило, нап’явши жили, та стиснувши зуби, з останніх сил утримував своє диво. Маруф застиг поруч із запаленим ґнотом, не звертаючи уваги на крики свого капітана — Джоні також не міг усе це спостерігати мовчки.

Потрібна мить настала.

— Вогню! — тримаючись із останніх сил, вигукнув Данило.

Маруф підніс запал, і його просто кинуло геть, вириваючи руки з плечей, адже втримати цього вогнедихаючого звіра проста людина не могла. Стовп води здійнявся на місці, де щойно плавала діжа. А увесь берег волав дикими голосами.

— Вог-ню… — замислено повторив Маруф, піднявши долоню.

Його піднесли і посадили. У вухах стояв дзвін, а долоні та плечі не відчувалися зовсім. Біль розливався у всьому тілі, що несподівано стало млявим та слабким. Підскочивши, Джоні тарбав Данила за щоки, вигукуючи щось незрозуміле та розмахуючи руками.

Свято тривало всю ніч. Палало вогнище. Греки різали овець. Довкола панував запах їжі. Сміялися п’яні жінки, а крики каперів лунали зусібіч. Стоячи над захмелілим Данилом, Джоні намагався щось пояснити, розклавши на столі кокосові шкаралупи, що мали означати різні човни. Серед них були більші та менші.

Данило лише кивав головою. Плечі ще боліли, проте приємна млявість дедалі більше розливалася тілом. Головою хитало, але рука далі тяглася до глиняного кухля із солодкуватою пахучою рідиною. І коли одна з жінок із вузькогорлим глечиком перехилилася, щоб наповнити його, інша рука Данила несподівано обхопила її стан, усадовивши гречанку собі на коліна. Вигуки залунали з усіх боків, гублячись у кам’яних стінах. А ноги відчули тепле та легке жіноче тіло, від якого перехоплювало подих. Воно борсалося на ньому, відбираючи глузд. І ніколи досі у житті його не траплялося чогось такого, що можна було би порівняти з цим божевільним відчуттям.

Сонце давно вже сховалося за Чорну гору, втім, тепла літня ніч ще не встигла по-справжньому поглинути землю, коли князь наказав закликати сотника. Усе, що трапилося від минулорічної осені, поставало, наче сон, перед очима, варто було лише зупинитися на мить. Поганий, страшний сон, здихатись якого неможливо. Здавалося, ось, ще трохи — і нові, вже справжні невтішні події додадуться, щоб мучити до нестями.

Але то був не сон. Його падіння відбувалося стрімко й непередбачено, а запобігти новим негараздам бракувало сил та розуму. І варто було сісти й замислитися, важкі спогади накривали з головою, наче злива бусурманських стріл, проти якої не рятують ані шолом, ані кольчуга.

Насамперед згадував, як, здолавши власну гординю та розпач, присягав на вірність тому, хто не оцінив його заслуг перед королівством. Як забувши все, схиляв голову та коліна, клянучись у вірності новому королю Жигимонту, котрий умів одним вухом слухати його, що довів свою вірність та потрібність, а іншим — тих, хто не мав жодних доказів, утім вони вміли говорити. Згадував, як пливло перед очима від усвідомлення власного безсилля, коли не вдалося вибороти нічого — новий король залишався глухим до його вимог розслідування та суду. Звинувачення князя Глинського в отруєнні короля Ягеллона не було доведене. Втім, ці звинувачення зависли на ньому невидимим павутинням, звільнитися від якого неможливо. Відмовили колишньому фаворитові й у проведенні суду Божого, адже головний обвинувач Заберезинський тепер був серед перших осіб королівського двору.

Згадував важку ніч після приїзду Івана, котрого невдовзі усунули з місця воєводи Київського. Ось коли зрозумів Михайло остаточно свою помилку. Неправильною виявилася стратегія. Не осягнув науку імператора сповна. Гадав, що схопив бога за бороду…

І зовсім нічними страхіттями згадував оте, що сталося потім, бо коли несила здійснити потрібне, так важко зберегти голову холодною. Не раз поставало перед очима, як горить замок Заберезинського, а самого його — лютого ворога — тягнуть із ліжка у поле. Як відсікають голову. Не він власноруч — слуги, адже відтепер ця гидота вже не заслуговувала і не мала права на суд Божий. А далі вогонь та різня майже щоночі…