Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 17)

Саме перед прикутим чортом на лаву запхнули Лук’яна. Від уяви, що чудовисько сидить іззаду, ладне було зупинитися серце. Одного разу Лук’ян не витримав і обернувся. Прип’ятий залізом диявол дивився повз нього, не звертаючи уваги.

Бранців ставало дедалі більше. Скоро запхали усіх. Чоловіків садили на лави по чотири, жінок та дітей розпихали по кутах. Якісь інші татари снували поруч, вдягаючи на людей ланцюги. Закували усіх. І лише тоді той, хто був схожий на головного, дав команду. Десь позаду почали лунати розмірені гучні удари, наче у величезний бубон. Засвистіли нагайки. Помічники головного татарина намагалися пояснити бранцям, що треба робити.

Лише тепер Лук’ян зрозумів. Це були держаки весел. Тільки гребли ними не так, як гребуть у довбанці або татарському човні. Весла були величезними, ще й прикріпленими до човна через діри, а тягти кожне могли тільки четверо людей. Ті, хто сидів тут раніше, вже вміли це робити.

Отримавши по спині, Лук’ян схопився за весло. Якийсь час люди працювали урізнобій, від чого стояв несамовитий крик. Татари замучилися махати нагайками. Та поступово пішло. Бранці мали слухати звук бубна, і кожен удар означав наказ вийняти весло з води, щоби зробити новий гребок. Удари звучали повільно, і Лук’ян відчув, як велетенський човен з усіма ними прийшов у рух. За бортом уже шуміли хвилі, а у смердючий «погріб» почало потрапляти морське повітря. Втім, це мало що рятувало. Сморід стояв настільки жахливий, що важко було витримувати. І він розумів, чому. Гребучи веслами, бранці справляли нужду під себе. Усе стікало з лав та розмацькувалося по підлозі.

А далі почався справжній жах. Весло, за яким сидів Лук’ян, там, за бортом, кілька разів зіштовхнулося з іншим, а потім зачепилося. Крики наглядачів не затрималися. Нагайки впали на спини усіх чотирьох. Бубон почав знову, і рух продовжився, але не надовго. Наступного разу в спину вдарило настільки відчутно, що відразу забракло подиху. Це був отой чорт з кучерявою головою. Страховидло сичало крізь зуби і товкло вільною ногою у його спину. Лук’ян закричав.

Бубен починав ще кілька разів, поки наглядачі не збагнули, у чім причина. Четвірка, в якій сидів Лук’ян, виявилася найслабшою і, щойно темп збільшувався, весло починало відставати, стикаючись із сусідніми. Та ще раніше зрозуміли це сусіди по лаві. Стусани посипалися на нього ще й із боків. Але це не допомогло. Руки Лук’яна намагалися ловити держак весла і вчіплялися у нього, гальмуючи рух. Голова ж припинила сприймати будь-що.

Галера укотре зупинилася. Він нічого не розумів, коли двоє наглядачів, лаючись та плюючись, відпинали його ланцюги. Останнє, що залишилося у пам’яті, — падіння та удар головою об підлогу або стіну. І думка — одна-єдина, перед тим, як померти. У затьмарених очах постала картина, як звільнений Данило кидається сторч головою у вир. Ось хто насправді заслуговував на пекло. Де ж ти, Господи?! Чому? А далі все заклякло, провалюючись у чорне смердюче марево.

Очі розплющилися несподівано. Тіло було мокрим, і з нього текло. Та не встиг Лук’ян збагнути, що відбувається, як нова хвиля води впала на його голову, забиваючи подих. Чорний сатана, поставивши великий шкіряний міх, схопив хлопця за волосся та потрусив головою. Вони були нагорі, світило яскраве сонце, проте пекло тривало. Зрозумівши, що бранець очуняв, йому втулили в руки той самий міх і поштовхали до тієї ж діри у чортову катівню.

Галера тепер рухалася цілком стерпно, і нагайки припинили свистіти. Розмірено гупав бубон, а на його місці сидів інший нещасний. Лук’яна заштовхали у найнижче місце човна і знаками та штурханами пояснили, що має робити. Він ставав на коліна і, поклавши жорсткий задубілий міх на бік, гріб у нього долонями усе, що настікало з тих, хто працював веслами. А витягши смердюче рідло нагору і виливши за борт, вертався назад.

Це відбувалося з дня на день. Вичерпати його цілковито було неможливо. Того й опускалися батоги як не одного, то іншого наглядача на його спину. І кінця цьому не мало настати ніколи. Коли ж на море спускалася ніч й очі Лук’яна ненадовго заплющувалися, губи обов’язково встигали промовити кілька слів — звернутих до Господа, які звучали «врятуй мене звідси», і невідомо до кого — «будь ти проклятий».

Одного разу, витягши нагору міх зі смердом, Лук’ян побачив берег. Галера кудись допливла. А отже, тепер обов’язково зупиниться. А може… Може, настане зрештою кінець оцим мукам?

Він сподівався, навіть не уявляючи, скільки часу ще доведеться провести на галері й чим усе закінчиться. Інакше б обов’язково спробував, кинувши міх, скочити на високий борт і кинутися сторч головою у чорні хвилі.

Величезний острів з кам’янистими берегами, що звався у каперів Гіосом, містив безліч заток, у яких вода майже завжди була спокійною, навіть коли небо вкривали хмари і над скелями гуділи вітри. А поруч простягалися такі ж самі більші та менші острови. Місцеві мешканці жили в халупках, чимось схожих на бачені у Босфорі, проте відрізнялися виглядом від господарів «золотої країни». Вони також мали чорні, щоправда, кучеряві бороди, але ходили з непокритими головами й були худі та вигорілі на сонці. Власне, й господарями вони тут не були. Усім заправляли хлопці з ватаги Джоні.

В одній із бухт стояв корабель зі спущеними вітрилами — менший від того, з котрим довелося битися у морі, яке Маруф називав Чорним, але таки значно більший од шхуни. Джоні взявся за справу невідкладно. За час подорожі Данило зумів таки вивчити зо два десятки їхніх кострубатих слів, з яких оте перше «босфор» вимовлялося чомусь найлегше. На інших язик не бажав викручуватись, а голова постійно забувала їх. Тому багато допомагали знаки, з якими Джоні та його хлопці вправлялися майстерно.

Його завели на корабель, і ватажок довго тлумачив, вказуючи на одну з гармат, а потім на шхуну. Данило тільки кивав головою, розуміючи лише, що гармату треба переносити туди. Довелося тягти його на берег до одного з кривих викручених дерев, що виросли поміж каміння. Витягши коротку шаблю, Джоні показував «рубати дерево», а коли Данило почав, несподівано відібрав зброю, стукаючи його по голові. Схоже, ватажок намагався пояснити, що він зовсім дурний. Власне, відколи хлопець себе пам’ятав, так вважали усі.

Та несподівано до нього таки дійшло. Джоні бажав зробити вже тут, на острові, гармату, схожу на ту, що змайстрував Данило власноруч ще у гирлі річки Бог. Ось воно що! Гармата, на яку вказував ватажок, була більшою, а отже, потребувала грубшої деревини.

Кучерявобороді мешканці острова завжди виконували усе, що забагали капери. Вони приносили їм їжу та воду, а також щось схоже на сивуху в глечиках, зроблених із глини. Їхні жінки приходили, коли ватага Джоні напивалася, та задовольняли усіх без винятку. Одного разу, коли Данило, котрому, як найстаршому із заплавських хлопців, уже доводилося скуштувати сивухи, потягнутої з підвалу тітки Килини, спробував і тутешнього напою, від якого швидко закрутилось у голові, до нього підвели напівроздягнуту дівчину. Вона хиталася від випитого, і хлопці, мацаючи її за все що хочеш, підштовхували до нього. Гаряча хвиля вдарила у голову, захотілося подітися не знати куди, що він і зробив під дикий регіт поплічників.

А тепер Маруф привів йому двох острів’ян у подертих сорочках, які несли із собою чудернацькі сокири та ножі. Саме вони мали робити усе руками, Данилові ж належало вказувати їм, наче панові. Кілька днів пішло на те, щоб облазити з ними пів острова й таки знайти підходяще дерево. Воно росло на крутому схилі гори, через що було кривим, але грубим, із розкаряченими гілками й, на відміну від інших, мало дрібне листя і тверду деревину. У видовбаний стовбур мала б уміститися нова гармата. Знахідку зрубали і притягли на берег. Відтоді й настав час Данила. Вибравши потрібну сокиру, хлопець сам зробив із неї тесло, й наступного вечора гармату вже ладнали на шхуні поруч із новою щоглою, яку встановили за день до цього. Греки, а саме так називали цих людей капери, шили й ладнали нові вітрила.

Думаючи над кожною, Данило обрубав майже усі гілки, після чого від дерева залишився стовбур, скривлений настільки, що коли тонший кінець його запхали донизу в пророблену в палубі діру, товщий простягся здовж неї, дивлячись у морську далечінь, наче гармата. Пів дня пішло на те, щоб видовбати у ньому повздовж заглибину, здатну вмістити саму гармату.

Джоні був у захваті. Його новий тесля знав свою справу. Кінець стовбура, що проліз аж до трюму, прикріпили обрубаними сучками до грубих частин шхуни, що звалися шпангоутами і на яких трималося усе. Лише тоді ватажок дозволив покласти гармату у заглибину, що витесав Данило, і примотати грубими мотузками. Жерло її височіло над бортом і могло злякати кого завгодно. Коли усе було скінчене, край сонця вже потонув у морі. Та Джоні не мав терпцю. Він наказав вивести шхуну з бухти. Греки забили верх у порожній просмоленій діжі й, прив’язавши камінь до іншого кінця мотузки, скинули усе з човна.

Ця гармата була набагато важчою, ніж попередня, проте груба дерев’яна нога надійно її тримала. Двоє каперів уклали заряд та ядро, і, згадуючи, як це сталося по той бік Босфору, Данило намагався навести гармату у діжу, що мирно погойдувалася на хвилях. Та у відповідь на його нелюдські зусилля жерло її майже не рухалося, і лише поворотом самої шхуни зброю спрямовували на ціль.