Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 16)

Загарчавши, Глинський хапнув сотника за плече, але той лише похилив іще нижче голову. А кінь отримав такого стусана чобітьми під пахви, що рвонув з місця, далеченько випереджаючи військо. Нічого не розуміючи, варта, пришпоривши й собі коней, кинулася за князем. Гнідий Овлатія продовжував іти кроком, а сам він — похитуватися у сідлі з низько опущеною головою.

Шхуна вперто йшла курсом до скелястої затоки. Здавалося, Джоні намагався заплисти якомога далі, до глухого кута. Втім, назустріч кілька разів трапилися великі кораблі, що виринули невідомо звідки. Вітрила з’являлися з-за скель, і судна розминалися на близькій відстані. Зарослі та похмурі обличчя команди засяяли, а з уст кожного все частіше лунало слово «Босфор», яке чомусь одразу запам’яталося.

— Босфор! — виголосив Джоні, з підвищення на кормі обдивляючись далечінь.

Туман розсіявся остаточно, і високі береги поступово стискалися, роблячи протоку дедалі вужчою. Схили, що нависали над нею, вкривали низенькі будівлі, котрі купами тулилися поміж каміння. А потім…

Ніколи, навіть у найбожевільніших снах Данило не зміг би уявити, що таке буває. Одного разу, ще в хаті тітки Килини, йому наснилося, що потрапив до палацу самого короля, який приймав його на службу. Ніколи у житті він не бачив і не мав побачити королівських покоїв, та пам’ятаючи давні байки, знав, що усе там із чистого золота. Те, що простягалося перед ним, не могло наснитися у жодному сні. Країна-казка.

Береги її вкривали будівлі, які неможливо вигадати, — білі, з горищами, круглими, немов сонце, чудернацькі та височезні, наче гори. Вони справді виблискували золотом під сонячним сяйвом. Дерева, яких не зміг би створити сам Господь-Бог, а над ними вежі, угорі гострі, мов списи, що закінчувалися в самому небі, ген у хмарах. І тьма людей, одягнутих по-казковому, які, наче комахи, кишіли межи ними. Роззявивши рота, Данило схопився за дерев’яні поруччя й закляк, не звертаючи уваги на регіт команди. На нього тицяли пальцями й ляскали його по плечах.

Протока звузилася настільки, що, здавалося, не могла вмістити кораблів та човнів, які пливли назустріч одне одному чи просто стояли. Одного разу Данилові довелося побувати на ярмарку в Брацлаві. Протока була удесятеро, а може, й іще ширша від річки Бог. І у ній відбувався ярмарок на човнах замість возів. Час од часу здавалося, що шхуна вгатиться у когось носом, особливо, коли завернули до берега, на якому взагалі не було видно землі. Берегом було щось таке, зроблене руками, з рівними обрисами. Дерево і камінь утворювали сходинки та сходи, а зроблене усе навмисно зручно, щоб величезні човни могли підходити і висаджувати людей та виносити скарби.

Рахім-ага зійшов на шхуну дерев’яним настилом, кинутим з високої пристані на борт. Двоє озброєних кривими шаблями вояків у дивних білих шапках мали чорні бороди й обличчями трохи скидалися на татар, проте ні на кого не збиралися нападати. А скільки таких самих залишалося на березі!

— Нехай усемогутній Аллах береже тебе, Рахіме-аго, — з хитрою посмішкою вклонився Джоні. — Як бачиш, ми не повертаємось із багатою здобиччю. Морська удача цього разу відвернулася від нас. Ми втратили найбільший корабель.

— Рахім-ага бачить усе, — кивнув турок, оглядаючись навколо.

— І в трюмі нашому нема рабів, нема золота, — вів своєї Джоні. — Лише люди з іншого корабля, який тепер на морському дні покоїться. І їм потрібні вода та їжа, інакше ми не зможемо доплисти до своїх берегів.

— Рахім-ага давно знає Джоні-реїса, — незворушно покивав головою турок. — Рахім-ага розуміє, що коли Джоні-реїс вертатиметься наступного разу, він винесе на берег удвічі більше, ніж має дати сьогодні за воду та їжу.

Джоні лише розвів руками, продовжуючи всміхатися:

— Рахім-ага завжди славився мудрістю та великодушністю, нехай оберігає Аллах його світлу голову…

Невдовзі під’їхала гарба на двох високих колесах, з якої витягли шкіряні міхи з водою та кілька невеликих мішків. Од запаху, що виходив з них, крутило порожні животи, викликаючи біль. На їжу пірати накинулися одразу, щойно слуги Рахім-аги залишили шхуну. Пили воду, їли черстві, з якимись особливими запахами пляцки і напіввисушене м’ясо. Усі разом, поміж них і Джоні, який тут був найголовніший. Говорили про щось і час од часу дико гиготіли. Гиготів і Данило, хоча не розумів, про що мова. І від цього десь усередині зароджувалося зовсім невідоме враження. Ні, щось подібне колись уже доводилося відчувати у дитинстві — коли йшли гуртом до лісу і палили вогонь. Там усі були рівними, хоча він і розумів, що це лише гра, а в селі серед людей він є найостанніший, і будь-хто далі матиме змогу відібрати крихту хліба й почастувати батогом, бо така його доля.

Витягши з мішка здоровезний шмат, Джоні простягнув комусь у натовп. Чиїсь жадібні пальці вхопилися за м’ясо, зі силою віддираючи шматок. А те, що лишилося в руці ватажка, несподівано опинилося перед носом у Данила. Той нерішуче схопився, а відчувши опір, смикнув щосили, роздираючи їжу. Відірвалася більша частина, залишаючи в руці Джоні маленький шматок. Регіт залунав із новою силою, а Данило, не розгубившись, простягнув іншим те, що тримав тепер сам, зав’язуючи нову «боротьбу».

Жування зводило щелепи, відвиклі од справжньої їжі, а в животі поступово розливалося тепло. На щоглі роздулося нашвидкуруч полатане вітрило, і шхуна спрямувалася носом у той бік, де простяглася неосяжна морська далечінь, залишаючи позаду казкову країну з позолоченими вежами та дивовижними бородатими мешканцями, багатими на їжу.

Попереду знову були тільки хвилі, більше нічого. Втім, це не лякало Данила. Навпаки, якесь солодке передчуття оселилося у грудях і зростало при вигляді синьо-зелених «баранців», яким не було кінця. Він перебував серед рівних собі, а ці суворі та сильні люди знали, що роблять, і вміли долати усе.

— Босфор, — несподівано для себе самого голосно промовив Данило, вказуючи назад.

Регіт пролунав із новою силою. Підійшовши до нього, Маруф простягнув руку вперед і сказав:

— Гіос.

Уторопати й запам’ятати було важко. Джоні, спустившись зі шканців, підійшов до них.

— Гіос! — повторив Джоні, так само вказуючи у далечінь, а потім склав долоні над своєю головою, утворюючи щось схоже на дах.

Тепер до Данила дійшло. Що б не означало слово «Гіос», вони пливли додому.

Вони пливли довго, а навколо простягалася лише вода. Гірко-солона, яку неможливо було пити. Лише по праву руку час од часу проглядалася далека смужка берега. Оце й було те, що називали морем. Ось куди потрапляла річка Бог, стаючи малою та нікчемною, коли погляд осягав ці безкрайні простори. Ось де справжній Бог!

Хвилі час од часу ставали сильнішими й підкидали довгого човна догори, оббризкуючи всіх. Утім, татари знали, що роблять, і не надто лякалися. День у день човнів ставало більше — з гирл річок та численних заток припливали нові, а деякі вже очікували та приєднувалися до ватаги. В усіх сиділи, лежали бранці — де більше, де менше. Чоловіки різних народів, жінки та діти, зв’язані й вимучені. Двічі на день їм давали води зі шкіряних мішків і по шматку смердючого м’яса, яке могли їсти не всі. Тих, хто помирав, скидали просто у хвилі. На ніч човни причалювали до піщаного берега, татари виставляли сторожу, і табір занурювався у сон.

Кілька разів Лук’ян пробував відшукати поглядом тих, з ким плив річкою Бог, та це не вдалося. Вочевидь, полонений княжий воїн був у якомусь далекому човні, а жінок він просто не запам’ятав. Одного дня, коли сонце, викотившись догори, палило нещадно, човни повернули до берега. Піщані пагорби на ньому нічим не відрізнялися від місць попередніх зупинок, але тут на значній віддалі од берега стояв величезний човен.

Такого Лук’ян ще не бачив. Довжелезний настільки, що дорівнював чотирьом татарським човнам, він мав угорі якусь надбудову, а над нею височіла щогла зі спущеним вітрилом. Грубезні весла, що звисали й занурювалися у воду, неможливо було порахувати. Це нагадувало хату з веслами на воді!

Поневолювачі не гаяли часу. Бранців пхали нагору і через діру в даху заштовхували у цю плаваючу хату. Їх усіх мали запхати туди! Коли черга дійшла до човна, на якому плив Лук’ян, серце стиснулося у важкому передчутті. Дужий татарин потягнув його догори, а другий, схожий на першого, підхопив і штовхнув униз. Велетенський човен був дерев’яний і мав щось схоже на погріб, до якого вели сходи. Насилу перебираючи ногами, Лук’ян пірнув униз.

Крик вихопився із грудей сам. Це було царство сатани! Дикий жах водночас скував його тіло. А сам диявол стояв просто перед ним, за крок. Увесь чорний, лише світили білим зуби та очі. Видаючи нелюдський крик, Лук’ян смикнувся назовні, та дужий татарин, ухопивши за плече, так смикнув його, що хлопець миттєво опинився у руках сатани. Очі чудовиська наблизились упритул, а чорні жахливі губи щось промовили у саме його обличчя. За мить Лук’ян полетів іще нижче, аж поки не спинився на слизькій брудній підлозі.

То було пекло. Справжнє. Те, про яке читав, потайки пробравшись до церковних книжок. Ще один сатана, трохи менший, але чорніший, розпихав бранців по кутках страшної хати. Інші люди, схожі на татар, садили їх на довгі лави, де на кожній уже сидів один полонений. Сюди ззовні стирчали довгі дерев’яні патиляги, обстругані до гладкого. А далі рот Лук’яна роззявився сам. На сусідній з лавок сидів ще один чорт — чорнющий, як і ті двоє, але прикутий ланцюгом. Що діється? Це вони свого?!