Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 110)
Здавалося, віз гуркотить над головою, та ось коли тільки мелькнули кінські копита. Ще трохи — і буде пізно. Лук’ян штовхнув ногою каменюку, заздалегідь покладену на палю. Шубовснуло добряче, полетіли бризки. Передні вершники сполохано стримали коней, тим часом віз іще продовжував котитися, підтискаючи задніх.
— Що там за чортівня? — пролунало згори.
Вони скупчилися посеред мосту, й тоді Лук’ян вибив ногою патики, що стримували обидві жердини, кінці яких одразу ж зі свистом випросталися, вгативши коней по ногах. Гучне іржання різонуло по вухах. Коні падали, інші ставали дибки, наштовхуючись на тих, котрі гарцювали поруч. Несамовита лайка залунала згори, і, побачивши у щілину кінський живіт, Лук’ян крізь неї вгатив свого списа туди.
Дико заіржавши, кінь полковника став дибки, а коли його передні копита знову торкнулися настилу, спис увіткнувся у дошки й вістря увійшло ще глибше. Саме цієї миті Лук’ян з’явився на мості. Проламавши поруччя, один із коней упав у провалля і, повиснувши на упряжі, тягнув за собою іншого та віз. Двоє вершників також упали у річку, а Гатило з останніх сил намагався втриматися у сідлі. Вершник, наче навіжений, тягнув поводдя, та це не допомогло — його вороний іще раз звівся дибки, а тоді повалився на зад. Сторожа попереду марно намагалася приборкати зляканих та побитих коней, а віз здригався та сунувся у провалля.
— Ось де ти, байстрюче, сам прийшов… — люто сичав полковник, зводячись на ноги.
Озирнувшись іще раз назад, Лук’ян ішов до нього. Ганзевич злякано застиг у сідлі, не наважуючись заїхати на міст, і лише спостерігав, як Гатило витягає шаблю з піхов. Жоден із них не бачив, як, затиснувши в кулаці зігнутий кінець скоби, непоказний супротивник поклав її здовж своєї руки, притиснувши інший кінець до тіла вище ліктя так, що довга скоба повністю ховалася за рукою. Із криком Гатило кинувся на нього, рубонувши кривою шаблею по голові.
Рука Лук’яна скинулася догори, захищаючи голову, і полковник, якому за життя не раз доводилося розрубувати супротивника, відчув несподіваний звук торкання зброї до іншого заліза, а шабля замість перетяти руку ворога, ковзнула повз його тіло донизу, вгатившись у настил мосту. І вже нічого не міг удіяти старий вояк, хоча й бачив, як маленьке прудке тіло обертається, а скоба, вискочивши зі схову, стає продовженням його руки.
Усе відбулося за мить. Удар з розвороту встромив загнутий кінець скоби між його плечем та шиєю і, хапнувши повітря, Гатило зловився рукою, затискаючи рану, з якої сиркало й розливалося по щоці й одязі. Підхопивши його шаблю, Лук’ян кинувся назад до воза, де вояки, котрі залишилися на мості, тягли коня за вузду, аби дістатися місця сутички.
Данило вчасно побачив, що коїться і, викрутившись із останніх сил, вкресав ногами у спину фірмана, який у нестямі вицв’йохував батогом. Той лише мелькнув під кінські копита. Вискочивши на віз, Лук’ян розтяв мотузки на руках полоненого, а тоді сіконув шаблею у кінський зад. Оскаженілий кінь розкидав сторожу, не здатну впоратися з ним. За мить ноги Данила були вільні, й той схопив шаблю, що належала візникові. Сторожа Ганзевича розгублено відступала, хоча нападників було лише двоє.
Закряхтівши, Данило посунув віз до краю. Колеса зіслизнули з настилу, і другий кінь злетів за ним у річку, а велетень, здобувши волю, кинувся на ворога, несамовито рубаючи навсібіч. Простору на мості було надто мало, щоб розгублена сторожа могла скористатися численною перевагою. Намагаючись стати хоча б троє проти двох, вони лише заважали один одному. Коли впало двоє, ті, які залишилися, дременули геть.
Гатило сидів, притулений спиною до похиленої опори з поруччям, і важко дихав. Права рука його безсило сприснула на дошки, втім, ліва ще притискала те, що стирчало з тіла, заважаючи крові сюркотіти з рани. Туман уже починав застилати очі, але полковник розгледів обличчя ворога, котрий схилився над ним із шаблею у руці, його шаблею. На мить у голові проясніло, і, зглитнувши, поранений уздрів ще й другого, який стояв позаду, наче гора. Руки та ноги Данила були вільні, а правиця також стискала зброю.
— Бісова душа… — простогнав Гатило, хапаючи ротом повітря. — Від власної шаблі померти доведеться…
— Багато честі, — мовив Лук’ян, висмикуючи вільною рукою скобу з його грудей.
Полковник скрикнув. Із рани знову линуло. Поранений заборсався і, зібравши останні сили, вигукнув:
— Паля, паля чекає на тебе! У Кракові! Де Ганзевич?!
— Паля чекає на Лук’яна, — байдуже відказав той. — А я… Шейтан-бей. Перший радник Хизира, капудан-паші великого султана. І до нього тобі рук бракне.
Замах був короткий, і скоба застромилася гострим кінцем у чоло полковника, видобувши глухий стукіт та лишившись там назавжди.
— Гайда звідси! — мовив Данило. — Ганзевич до села поскакав. Зараз підмогу приведе. Швидше!
Не змовляючись, вони майнули балкою, і бігли так швидко, як дозволяли ноги. Там, унизу, текла річка Бог, та сама, до якої линуло усе живе в пошуках води, їжі й захисту. Та сама, що могла як прийняти, так і відкинути, як дати життя, так і забрати його.
Важка хмара щойно звільнила край небосхилу, проте сонце починало пекти з подвійним завзяттям. А двоє врятованих, напружуючи останні сили, бігли до річки. Вилізши на останній пагорб, вони спустилися порослим деревами схилом й увійшли у воду по пояс. Очерети на тому кінці плеса здавалися далекими, але обоє не відчували страху, пірнаючи головами у чорні відображення хмар. Це була їхня річка, й обом здавалося, що зараз нема нічого ближчого і надійнішого від неї.
— Допливеш? — запитав Лук’ян.
— Мушу, — відповів Данило. — А ти?
— Сподіваюся…
Вітер, здіймаючись над водою, куйовдив латаття, й у ньому губилися дві голови, поступово віддаляючись од берега.
Вони йшли степом, аби зігрітися, не присівши за всю ніч жодного разу. І лише коли рожева смужка замайоріла попереду, впали у високу траву.
— Не маю більше сили, — простогнав Лук’ян.
— І я не маю, — згодився Данило. — Давай перепочинемо.
— Давай, — підтримав той. — Далеко зайшли. Не знайдуть.
У животах дико смоктало.
— А таки не далися ми, — мовив Данило. — Дзуськи. Нічого. Зараз сонце пригріє, переспимося. Тоді у долину зліземо. Бачив — там річка якась. І верби по берегах. Вершу сплетемо — на ніч матимемо рибу. А зрання і на ситий живіт — воно інакше.
— Побачимо, — знизав плечима Лук’ян. — Візьми шаблю Гатилову, вона важча. Якраз до твоєї руки. А мені ту віддай.
— Чому ж ніс усю дорогу? — не зрозумів Данило, обертаючи зброю в руці. — Шабелька гідна. Золотом обкута. Давай спатимемо, бо скоро з ніг упадемо. Нема за нами сліду, ми ж долинкою ішли, струмком. А через оті бур’яни навіть хто би добирався — хрустітиме так, що мертвий очі роззявить.
— Гаразд, — не заперечував Лук’ян. — Збуди, як перший прокинешся.
Скрутившись клубком, він підібгав під себе коліна й заплющив очі. Притиснувшись боком до побратима, Данило перекинувся на спину, і його могутні груди почали здійматися високо та спокійно. Очі ще раз розплющилися, і він високо у небесах побачив хижого птаха, що кружляв трохи осторонь.
Згадав, як щось схоже трапилося торік у морі. Тільки тоді над головою літали чайки. Вони були набагато ближче, ніж оцей орел, і заважали роздивитися усю глибину небес, яка так наполегливо кликала до себе. А він намагався пронизати її поглядом у саму височінь, аби побачити, що там.
То були чужі небеса, і там жив чужий Бог. Тут усе складалося інакше, і, вполювавши оком беркута, Данило довго розглядав його. Птах ширяв дуже високо, та очі поступово звикли, і йому вдалося роздивитися те, що, здавалося, з такої відстані побачити неможливо. І тоді погляд спробував сягнути ще далі. Ця височінь не була такою густою та синьою. Напевно, через те, що під нею не хлюпали смарагдові хвилі, натомість лежав жовто-зелений степ, такий самий неосяжний, наче море.
Нічого не вийшло й цього разу. Небеса не пускали його до себе. Навколо цвірінькали степові птахи. Він прислухався — крім них, кругом простягалася лише тиша. Очі заплющилися.
…Коли Данило прокинувся, Лук’ян сидів спиною до нього, трохи осторонь. Сонце перейшло небосхил і вже хилилося до обрію, ховаючись за китички трави, які росли найвище.
— Давно не спиш? — запитав Данило.
— Є трохи, — відповів той.
— А чому мене не збудив?
— Спи, ти більший. Тобі й сну більше треба. Я вже наспався.
Данило звівся на ноги й обдивився. Вони лежали на горбі, й місцину навколо можна було добре проглянути. Заспокоївшись, він усівся. Виявилося, Лук’ян прокинувся давненько і, перейшовши назад до струмка, надер верби й плів тепер вершу. Щось було з ним не те. Це одразу ж упало в очі. Лук’ян дивився перед собою, але, здавалося, нічого не бачив, і пальці його самі собою брали тоненькі гілочки й заламували їх, уплітаючи в належні місця, які відчували на дотик.
— Егей, брате! Що з тобою? — не зрозумів Данило.
— Нічого, — відповів той.
— Не поранений, бува?
— Ні.
— Мо’, заслаб?
— Усе гаразд.
Якийсь час вони плели мовчки, а коли верша була готова, Данило знову глянув на нього.
— Ти наче не тут. Зараз би хто наскочив — тебе голими руками можна брати.
— Сон мені наснився, — пояснив Лук’ян. — Жодного разу такого не бувало. Наче усе насправді сталося. Прокинувся сам не свій, ще наче там, у ньому. І думи тепер одна від одної важча. А куди від них подітися, не знаю.