Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 109)

Здійнявся переполох. Горище миттєво наповнилося вояками та дворовими. Останнім виліз Гатило. Обдивившись, він одразу ж побачив проріху і спересердя вмастив найближчого, хто стояв поруч, у вухо. Прислужник упав, а полковник, лаючись, штурхав челядь назад, донизу. Підскочивши до полоненого, він схопив його за голову і почав товкти об балку, з якої видерли скобу.

— Де? Де він?! Я здеру з тебе шкіру по шматках! Кажи, бидло! Це ти скобу вирвав?! Ну, так… Зв’яжіть, щоби дихнути не міг!

У нестямі полковник затупотів сходами донизу, збивши дорогою Ганзевича. Той лише розгублено кліпав очима, кумедно смикаючи вусами.

— Усіх здіймай! — волав Гатило. — Якщо хлопи твої його не знайдуть, повезу тебе до князя Пронського замість нього! Сам на палю сідатимеш і казатимеш, що султана турецького радник!

Гонитва розпочалась одразу. Вояки та челядь пана Ганзевича кинулися урізнобіч. Лазили по байраках, заскакували у хати, перекидаючи усе догори цапки та лякаючи селян. Частина кинулася до ріки. Кінні скакали у степ, та, як усі решта, поверталися ні з чим.

Увійшовши до світлиці, Гатило завалився у плетене крісло і, не звертаючи уваги на господаря, налив собі повний келих та випив узахлин.

— Пане полковнику, — мимрив той, — не варто так нервуватись. Усе буде гаразд. Зловлять його! Скоро зловлять. Куди тут подітися? Та й потім, хіба є моя провина у тому, що бранець утік?

— Є, — не обертаючись, мовив полковник, — твої в’язали.

— Та ж скобу забиту витягнув! Бугай…

— Твої забивали, — не змінюючи голосу, відповів той.

…Ще навіть не починало сіріти, коли Лук’ян виліз на берег. Вечір і майже усю ніч він просидів у воді серед латаття й очерету. Не змінилася річка Бог за стільки років. Та й він пам’ятав місця, де ставив ятері та ховався сам. Тіло трусила дрож. Лук’ян упав у траву і якийсь час лежав нерухомо, а потім викрутив одяг та пішов у бік гостинця.

Данило не пам’ятав, як пролежав залишок ночі. Від товчіння головою у балку йому стало млосно. Цього разу руки скрутили так, що краще би померти одразу. Терпіти дикий біль у занімілих руках було несила. І, очунявши, невдовзі він знову провалився у забуття. Та полегшення тривало недовго. Надворі вже було зовсім темно, а Гатило, зігнувшись над ним, тримав свічку. Спочатку здалося, що він уже помер, та надто сильним був біль, хоч і той, хто схилився над ним, цілком годився бути сатаною.

— Якщо не знайдуть твого поплічника, — сичав полковник, — ти за обох муки приймеш. За обох! Ти ще не знаєш, сучий сину, що чекає тебе. Сам у тебе палю запихатиму.

— Чого ж тебе так до гівна тягне? — простогнав Данило. — Шаблю візьми, як хлоп. Який ти вояк… У сраці копирсатися замість…

Договорити не вдалося. Удар чобота у живіт був такої сили, що дихання забракло і в очах знову розійшовся морок. Данило не пам’ятав, як закінчилася ця ніч. Несподівано загупало, і ляда відчинилася. Схопивши за мотузки, його стягли сходами, та це вже не вважалося болем. І з цим можливо було жити.

Навколо ще панувала темрява, але в повітрі вирував світанковий запах. Із річки тягло водою, намулом та вранішньою росистою травою. Він добре пам’ятав, як воно. Ще морок ловив за очі, а коса ходила попри землю, лишаючи за собою цей неповторний запах.

Четверо дворових кряхтіли, закидаючи на віз важелезне тіло. На ґанку постав Ганзевич, а потім полковник. Обоє підганяли челядь у намаганні вирушити чимшвидше. Поруч товклися та хропіли коні. Шлях мав бути довгий. Данило розумів, що мотузків на його зап’ястках не послаблять, а води дадуть, може, раз за всю дорогу, аби не вмер. Про те, що чекало далі, краще було не думати.

Ось яка доля. Згадав, як багато років тому, не так далеко звідси, Лук’ян розгриз мотузки на його руках, а сам залишився у неволі. Тепер сталося навпаки. Він, Данило, звільнив свого побратима, а сам… Що це — кара? Ні, тоді було інакше. Обоє вони були ворогами, і не раз, напевно, Лук’ян прокляв його. Про що думалося йому в човні з татарами, коли Данило кинувся сторч головою у вир? Зараз усе по-іншому. Нехай живе. І жодного прокльону не полетить у бік побратима навіть тоді, коли він повільно вмиратиме під нелюдськими муками. Виснажений важкими думами, Данило заплющив очі.

Лук’ян ішов швидко, щоби зігрітися, міцно стискаючи зуби. Коли над обрієм почала сіріти ледве помітна смужка, він збіг у балку, що тяглася до гостинця, і вибрав дві грубі ліщини. Гострим кінцем скоби попри саму землю довго різав, продираючи у деревині канавку по колу, а потім зламав обидві. Грубе суччя також довелося підпилювати, аби зламати, тонші гілки обдиралися легше. Вийшло дві товсті жердини завдовжки як три його зрости. Зв’язавши їх докупи, Лук’ян потягнув до шляху. Небо рожевіло. Світанок підганяв, і він швидше зарухав ногами.

Міст через річечку, що звалася Восушкою і впадала у Бог нижче села, був високо перекинутий з одного її берега на інший. Колись давно він був вужчий, і двоє возів не змогли б на ньому розминутися. Тепер новий пан розпорядився зладити його трохи ширшим, та однаково у дні ярмарку, коли на гостинці ставало більше люду, той, хто доїжджав пізніше, завжди чекав, коли зустрічний переїде міст. На ньому були навіть поруччя з кривих гілок, зачеплені на грубі стояки, прикріплені до настилу.

Сонце збиралося вилізти з-за обрію, і Лук’ян квапився встигнути. Застромивши грубий кінець однієї з жердин між стояками, він накинув зашморг на тонший кінець і потягнув його до того ж краю мосту, а коли вже несила було гнути, замотав кінець мотузки за найближчий стояк. Посередині мотузки, що натягувала жердину, наче лук, він заздалегідь уплів короткий сук і тепер обертав його, скручуючи таким чином мотузку, від чого вона ставала дедалі коротшою, наближаючи тонкий кінець жердини до стояків. Коли вигнута жердина дугою простяглася здовж мосту по самому його краю, він припинив крутити. Здавалося, зараз вона трісне.

Майнувши під міст, Лук’ян запхав знизу ще один, грубший сучок, крізь дошки догори, вперши його нижній кінець у палю, що стирчала з води, а тоді потихеньку відпустив мотузку. Тепер вигнуту жердину стримував лише цей сучок, і якби нижній кінець його сприснув із палі, вона б устрілила, наче лук, збиваючи своїм кінцем усе, що рухалося мостом.

Другу жердину Лук’ян прилаштував так само з цього ж боку, але грубий кінець її запхав далеко попереду, а сама жердина гнулася назад. Тепер тонші кінці обидвох жердин були закріплені близько один від одного на двох сусідніх палях, між якими під мостом, наче горобець, примостився Лук’ян. У нього лишалася ще одна тоненька жердинка, і зараз, не гаючи часу, він зубами та тією ж скобою намагався загострити її кінець, зробити щось схоже на спис. Боліли руки та щелепи, але він згризав по одному волоконцю, надаючи гостроти майбутній зброї.

Скрип дерев’яних коліс почувся здалека. Сонце вже здійнялося над обрієм, і вранішня прохолода почала відступати. Заховавши надійно скобу, Лук’ян узявся за дошки та визирнув нагору. На возі стояло кілька мішків і сиділи двоє селян. Здалека він упізнав Радима. Вочевидь, той віз борошно на продаж. Доїхавши до мосту, один зліз та взяв коня за упряж, збираючись вести, аби той не сполохався. Зазвичай так робили усі.

Серце Лук’яна завмерло. Грюкіт воза насувався згори, а сам він бачив крізь щілини у дошках, як чорна пляма затуляє сонячне світло.

— Рівніше веди, — невдоволено буркнув мірошник. — Трусить, наче у жорнах.

Міст справді тремтів під колесами завантаженого воза, і Лук’ян стурбовано дивився на кінці кілків, застопорених на опуклих поверхнях паль. Та вони впиралися міцно, жоден не посунувся. Не помітили. Віз з’їхав з мосту й покотив гостинцем. До Брацлава. Лук’ян зітхнув із полегшенням. Минулось. Як буде далі?

Час спливав, і сонце починало гріти по-денному, хоча ранкова прохолода повністю ще не зникла. Нараз стало темно. З-за обрію напливла хмара. Небо затягувало, і міг піти дощ. Чи не надумає полковник відкласти мандрівку? Ще не виїхав. Що тоді?

Голоси почулися здалека. Цокали копита. Отже, не відклав. На горбі з’явилися вершники. Загін їхав кроком, проте швидко наближався. Їх було близько десятка. Сховавши голову за стояк, до якого вчепився руками, Лук’ян споглядав за їхнім наближенням. Попереду їхали семеро. Озброєні вояки. Далі пара коней тягла віз, а останнім був вершник на чорному коні. Гатило. За усього бажання Лук’ян не міг роздивитися його, та шапка з темним хутром, прикрашена пір’ям, мала належати полковникові. На возі сиділо двоє, а що вже лежало за їхніми спинами, Лук’ян не бачив.

Серце калатало шалено. Усе підказувало, що Данила таки повезуть до Брацлава, а тоді ще далі, як і погрожував Ганзевич. Останньої миті перед тим, як сховатися під міст, Лук’ян побачив і його. Пан намісник наздоганяв грізного полковника, відставши десь дорогою. А скільки їх іще позаду?

Що ж, або пан, або пропав. Тепер інакше не буде. Вмостившись на перетинці, що з’єднувала унизу дві палі, він глянув у щілину, яку розколупав скобою після того, як проїхав мірошник, і тепер крізь неї краще бачив, що діється нагорі.

Перші коні заїхали на міст. Копита загупали так, що здригалися не лише дошки — тремтіли грубезні палі. А невдовзі він побачив і самих коней. Вони мелькали над вузькою щілиною один за одним, заважаючи достеменно порахувати вершників. Міст таки став ширшим. Вояки їхали по двоє. Лише перший тримався на самоті й трохи попереду. Пара, друга… третя…