Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 111)

— Розкажи, — попросив Данило.

Той якийсь час мовчав, а потім почав:

— Снилося мені, що їду я верхи з величезним загоном. А на чолі його князь Глинський Михайло.

— Хто?! — скривився Данило.

— Князь наш колишній, за якого ми пішли звідси.

— Та ж він помер давно.

— То й що, — не зрозумів Лук’ян. — Кажу тобі — наснилося. І радником я при ньому, ось так, як у Хизира був.

— І що далі?

— А далі сниться, що зустрічаємо ми у степу інший загін вояків, іще більший, а його веде князь Острозький Костянтин, той, про якого мірошник Радим розповідав.

— Тож він також помер! — здивувався Данило.

— Ну й нехай. Кажу тобі — наснилося. У сні не раз трапляється те, чого не буває. От зустрілися ми у степу, а я бачу — серед вояків Острозького ти на коні гарцюєш, і шабля у тебе золотом обкута. Шанує тебе князь, полковником ти у нього. Я кажу — Даниле, це ж я! Побратим твій! Не упізнаєш мене?

Данило зацікавлено слухав, а Лук’ян розповідав так, наче й справді досі перебував у тому дивовижному сні.

— Тоді ти з коня зліз та обійняв мене. І князі обидва обійнялися й разом рушили. А потім скакали ми у степу, аж доки не зустрілись із татарами. І рубали ординців наші вояки. І князі обидва, котрі тут між собою воювали, разом татарву били. А тоді ми верталися, і ти розповідав мені, що тепер човни будуватимеш такі, як у Фландрії, щоби плавали вони річкою нашою по всьому світі й торгували. І про гармати розповідав. І казав, що князь Острозький довірив тобі бути головним у тій справі. А ти бідкався, що як візьмешся за це, то бракне часу на янголів, котрі у церквах мають стояти.

Лук’ян замовк, збираючись із думками, а потім додав:

— Щойно воно наснилося, а вже багато чого й не згадаєш. Пам’ятаю лише, що кликав ти мене із собою, аби я оті книжки, що мав у палаці халіфа, наново переписав мовою русинів, та щоб люди наші читали їх, темними не були.

Обоє сиділи мовчки, забувши про сплетену вершу та голод, хоча день хилився до завершення.

— Мені б таке не наснилося… — мовив Данило. — Бачив я одного разу Казкову країну. Ще давно, коли з каперами плавав. Та й ти казав, що бував у ній зі своїм паном. Хіба ні?

— Виходить, так, — погодився Лук’ян. — Це був Істанбул, що в бухті Золотий Ріг, де султан править.

— Не знаю, як воно по-вашому, але вежі у ній високі, зі золотими куполами. І ще багато чого, що неможливо забути, лише раз побачивши.

— Справді, — ствердно кивнув Лук’ян, — лише раз я там бував, а досі перед очима стоїть.

— То я й хотів сказати, — не вгавав Данило, — але ти перебив. Щойно лише подумав про це. Оте, що наснилося тобі, — ще більша казка. Ще більше диво. І якби обирати — не бажав би я тієї Казкової країни. Отого б хотів, що ти у сні побачив. Наше воно. От тільки… Нема вже князів тих великих. А якби й були… Хіба б пішли рука об руку проти одного ворога? Хіба б оцінили те, що вміємо та можемо ми з тобою? Так само продали би поляку або ще кому, щоб на палю нас посадив і, мо’, щось вивідав…

— Ну, ось… — розвів руками Лук’ян. — А ти питаєш, що зі мною. Тепер, бачу, сам дійшов.

— То чого воно так? — скинувся Данило. — Чому так виходить? Якщо ми, прості хлопи, життя проживши, таки дійшли до того, як воно повинно бути, чому князі наші, вивчені та з головами світлими, не збагнуть цього? Їм же ж легше! Що — золото очі заступає? Так і ми з тобою бачили його і в руках тримали. Не у ньому щастя.

— А в чому? — запитав Лук’ян.

— У тому, що дійшли таки ми до суті. Ти ж розповідав мені, як день та ніч мудрі книжки чужими мовами читав, щоб уздріти її. А вона ось. Ми ж із тобою ворогами були. Із давніх-давен. Один одного за людей не вважали. І від того усі наші біди сталися. Хіба потрапили б у полон до чужих країв, хіба терпіли б оті усі муки, якби трималися так, як зараз? Ну скажи!

— Хто зна, — знизав плечима Лук’ян. — Може, й інакше усе б склалося, але…

— Зовсім інакше! — переконував Данило. — Ти згадай — відколи ми братами стали, відколи разом, усе можемо здолати. У морі врятувалися. Через краї чужі перейшли, з голоду і ран не померли, ще й людям добро зробили. Татарву здужали у степу! Та й своїм лиходіям не далися. Проти князя нового та його челяді встояли. Ну хіба збрехав я хоч десь?

— Та ні, — похитав головою Лук’ян.

— То чого скривився, наче хтось помер?

— Бачив сьогодні, як ти у небо дивишся, — відповів Лук’ян. — Ти гадав, що я сплю, а я бачив. І ще раніше те саме було.

— Коли? — не зрозумів Данило.

— У шебекові османському, коли ти своєю кров’ю мене поїв, щоби врятувати. Гадав, я помираю, а я й тоді бачив це. Ти лежав і намагався пролізти поглядом у глиб небес. Там чайки літали. А ти хотів іще вище, у саму блакитну височінь, побачити, зрозуміти, що там…

— Справді… — вражено вигукнув Данило. — Ти ж зовсім кволий був, очі закочував…

— Але все пам’ятаю, — зітхнув Лук’ян.

— А до чого це ти?

— І я колись не раз туди задивлявся. Ще навіть до полону татарського. Коли Чихонею був. Також хотів побачити, що там. Потім зрозумів, що марно. Це те саме, що до правди дійти, до суті. Хто зна, що важче. Ти зла не тримай на мене за те, що скажу зараз, але так воно є. Ти дужчий, більшого каменя можеш узяти й далі кинути. І мені від цього не прикро, бо розумію, що так мусить бути.

Данило помовчав, розмірковуючи, а потім запитав:

— То ти натомість далі у небеса бачиш, аніж я. І швидше суть знайдеш, бо розуму більше. Так, виходить?

— Гадаю, так.

— Ну і нехай. Давно вже я то зрозумів. Кожному своє. Але до чого ти це приплів?

— А до того, що після сну такого важче мені житиметься, ніж тобі було б. Ти питаєш, чого князі не порозумілися, чому не стали разом проти ворога, який землю нашу нищить, жити не дає? Чому замість того через землі й ласку королівську один одного гризли та продавали… Та ж вони із цієї самої землі вийшли! Такі, як ми. Єдине — хіба що багатші. А так — одне з нами. З тіста того самого зліплені, що й ми з тобою, що Самійло та Гулей, що Ганзевич, мірошник, Петро Кажан та й усі решта. І якби не диво, якби не полон отой, не доля причудна — чорта лисого зрозуміли б ми ту суть. Хоча навіть усі книжки прочитай… Досі такими були б.

— Ні, не треба, — похитав головою Данило. — Нехай краще буде, як є. Хоч і прикро, що нема нам тут місця тепер. Я коли сам на горищі лежав і вважав, що то вже кінець, також багато дум передумав, хоча розумом бідніший за тебе. І були серед них про те, що там, у чужих краях, куди потрапили ми ніким, удалося в люди вийти, багатство й шану побачити. Але бракувало землі своєї, неба, мови рідної. Річки Бог! Ох як бракувало, хоч і не відразу то зрозумів. А тепер… Ось воно, навколо. І ми вже не ті, кого пани бидлом звикли називати. А місця нам тут далі нема.

Слухаючи це, Лук’ян розпачливо хитав головою і вже розтулив рота, аби щось сказати, але Данило не дав:

— Знаєш, що я думаю? Ти, мо’, й сміятимешся, одначе сам щойно старі часи згадував, коли ще малими були! Пам’ятаєш, дід Васлай притчу розповідав про річку нашу, що вона — усьому початок, тому й зветься — Бог! То говорив старий — кого прийме вона, буде живий, ситий і щасливий. А кого відкине — не матиме життя, ким би не був — бідний, багатий, пан чи найостанніший жебрак. І так виходить, що не сприйняла нас вона. Відкинуті ми з тобою Богом-рікою, через що й мусимо далі поневірятись. Як не крути, така наша доля.

— Усі ми тут відкинуті Богом, — задумливо протягнув Лук’ян. — А радше — прокляті.

Ніч була холодною. Вони тулилися один до одного, нагортаючи на себе хобти, яку нарізали увечері. Сон забирав до себе їхні змучені тіла, проте голод і важкі думки витягали назад, аж доки світанок розставив усе по місцях. Уже в темряві вони таки заставили вершу в очеретах і тепер мляво жували, заїдаючи листям чебрецю нестерпний дух сирої риби та обсмоктуючи кожну кістку. Здерши луску з найбільшої рибини, вони розрізали її здовж, і тепер вона в’ялилася на сонці, щоби стати їхньою вечерею.

— Треба йти, — зрештою мовив Лук’ян. — Тут, на горбі, щастя не висидиш.

— Куди підемо? — запитав Данило. — Далі — Дике поле. У ньому ми вже були. До Брацлава також не рушимо. Там Ганзевич та його челядь.

— Якщо знову переплисти річку і піти на північ, Брацлав минаючи, — інше місто буде. Десь далі — Київ, Миргород, Чигирин. Пам’ятаєш — мірошник Радим розповідав?

— А там не те саме? — не зрозумів Данило. — Свої Ганзевичі скрізь. А решта як не Кажани, то Ґузі. Може, на схід?

— А на схід те саме, що на захід. Украйна. На ній стоїмо зараз. Забув Самійла? Як він казав — чия сила, того й правда. Підемо козакувати?

— Не хочу, — зітхнув Данило. — Накозакувався вже. Життя хочу людського. Хоча б такого, як мав. Коли руки та голова при справі гідній, а в кишені на шмат хліба завжди стане.

— Отже — вертатися? — уточнив Лук’ян.

— Ніби так… — нерішуче згодився той. — Чужі вони, що є, то є… Та з ними легше лад вивести.

— Справді, чомусь так виходить. Не знаю, чому… То куди?

— Давай до нас, — підхопився Данило. — «Свята Еліза» вийшла з битви неушкодженою — чув, германець оцей, Норберт розповідав? Гер Йоганн уже повернувся до за́мку. До Нового світу плисти збирається. Мене знову прийме, а отже, й тебе. Ти ж брат мій.

— Хизир переміг у битві, — подумавши, мовив Лук’ян. — Це ж той самий германець казав. Тепер усе море Ак-Деніз йому належить. І Тунісса його буде. Увесь Магриб! Хизир — паша великого султана, і тепер Володар ще більше звеличить його. Хизир-реїс завжди прийме Шейтан-бея, котрий потрібен йому. А ти — мій брат, отже, й тебе.