Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 95)

— Та ви ноги розставте, — продовжувала сердитися Соня. — Ви що, думаєте, я дивитимуся? Воно мені потрібно? Я тут за двадцять років уже надивилася… Як на мене — усі ви однакові… Мені сказали голити — я голю.

Так під монотонне філософствування Соні робота була завершена і хворий, сівши на тапчані, нарешті наважився оглянути результат. Рот його роззявився ще ширше, а очі почали вилазити назовні.

Медвідь із Голоюхом стояли вже «помиті», а до операційної завозили на каталці хворого.

— Напевно, розрив є, — припустив Голоюх, — гематома здоровезна, на півкалитки.

— Давайте, обережно пересувайтеся з каталки на стіл, — підігнав хворого Ілля, і звернувся до персоналу: — Допоможіть йому. І труси донизу. Будемо «оброблятися».

Обоє хірургів уже отримали з рук Віри інструменти з йодними квачами і чекали, поки вивезуть порожню каталку.

— Не зрозумів… — Ілля несподівано застиг на місці. — До яких пір продовжуватиметься це неподобство? Чому хворий знову не поголений?

— Та я казав, щоб голили… Ти ж сам чув! — виправдовувався Голоюх. — Вона ж при мені Соню посилала голити!

— Марійцю! — закричав Медвідь, прекрасно усвідомлюючи, що з операційної вона його не почує. — Ану, Марійку сюди!

Захекана, прикриваючи обличчя маскою, до операційної зазирнула Марійка.

— Маріє, чому в операційну знову дають непідготовленого хворого? Чому не поголили?

— Як це… — не зрозуміла вона. — Я ж їй нормальною мовою сказала голити. Ну, як ще можна казати? Та й не схоже на Соню, вона сумлінна…

— Соню сюди! — розпорядився Медвідь.

— Немає вже… Пішла, в неї робочий день уже скінчився.

— Так, — сказав Ілля, — вивозьте хворого з операційної і голіть. Завтра я когось поголю на пʼятихвилинці…

Каталку знову почали завозити до операційної.

Натягши ковдру на самі вуха, Ілля хропів на повну, коли задзвонив телефон на тумбі біля ліжка. Не змінюючи свого положення, лікар автоматично простяг руку і зняв трубку.

— Алло!

— Ілля Петрович? Лабо турбує. Слухай, а що там у тебе з цим хворим вийшло?

— З яким хворим? — не зрозумів спросоння Медвідь.

— Із тим самим! З нігтем!

Ілля перекрутився на ліжку, сів, увімкнув світильник і глянув на годинник.

— Чекайте, Геннадію Андрійовичу, не збагну спросоння, про якого ви…

— То ти спиш?

— Взагалі-то перша скоро… — невдоволено пробурмотів Ілля.

— Так?! — здивувався головний. — Ну, вибач, що я твій дорогоцінний сон порушив. Але мене також щойно розбудили, — гаркнув він, — з адміністрації! Бурчун особисто дзвонив. Вона, дама ця, його збудила і казала, що в нас у лікарні їй чоловіка спотворили. Бурчун бідкався, що вона у них тепер каменя на камені не залишить.

— Що-що?! — скривився Ілля, спускаючи ноги на землю. — Що означає — спотворили?

Дружина Медвідева також на цей час продерла очі й, щулячись, намагалася зрозуміти, про що йде мова.

— Як почув — так і передаю, — сказав головний, — спотворили. І що він тепер на скрипці не зможе грати, і що наявні начебто якісь порушення… словом, по чоловічій лінії. Це я також передаю дослівно. І що завтра вона всіх тут на вуха поставить. Може, ти йому щось не те зробив?

— Та яке там — «не те»? — обурився Ілля, звільняючись остаточно від залишків сну. — Ніготь здер. З анестезією, усе, як належить. Він своїми ногами пішов, без жодних претензій. І дама ця там була, дякувала мені…

— Гм-м… Може, потім якісь ускладнення? — припустив головний.

— Та які там ускладнення? — Медвідь почав втрачати терпець. — Не буває там ускладнень. І взагалі — це якась маячня. Якби щось було не так, я гадаю, вони б у першу чергу до мене звернулися.

— Ну, ось що, — перебив головний, — ти подзвони до готелю і поговори з нею, зʼясуй, у чому справа.

— Не буду я дзвонити! — скипів Ілля. — Геннадію Андрійовичу, перша ночі! Та я навіть не знаю ні її імʼя, ні по батькові…

— Ілля Петрович, не будь дитиною, — обрубав головний. — Це ж потім на нас усе виллється! Бери і дзвони!

Тепер уже Медвідь сидів на ліжку, міцно впираючись босими ногами у підлогу і, тримаючи телефон на колінах, набирав номер. Дружина, так і не отримавши відповіді на цілком закономірне запитання, дивилася йому в спину, спираючись ліктем на подушку.

— Алло! — вигукнув Ілля. — Пробачте, це Тамара Сергіївна?

— Так… — голос дами звучав дещо здивовано.

— Тамаро Сергіївно, пробачте, будь ласка, за пізній дзвінок. Це турбує вас Ілля Петрович Медвідь, завідуючий хірургічним відділенням. Розумієте, мені зателефонували щойно і повідомили, що у вашого чоловіка якісь неприємності, повʼязані з лікуванням.

— Та ні… — сухо промовила вона. — З лікуванням — мабуть, ніяких.

— Пробачте, але мені казали… — зовсім знітився Ілля.

— Проблеми не з лікуванням, — продовжувала вона, підвищивши голос, — а з ідіотизмом, який процвітає у вашому закладі!

— А… Пробачте… Може, ви мені поясните щось? — зовсім злякався Ілля. — Мені казали про якісь дивні речі, що начебто ваш чоловік тепер не може на скрипці грати…

— Ілля Петрович, — повільно, майже по складах промовила вона, — грають на скрипці під час весіль у закладі, розташованому під моїм номером. А ви спробуйте поголити собі інтимні місця, а потім побачите, чи буде вам зручно оперувати і що ваша дружина скаже.

У трубці залунали короткі гудки. Ілля поклав її на апарат і пішов на кухню, запалюючи по дорозі цигарку.

— Хто це? Хто дзвонив? Що сталося? — напосідала дружина, якій уже також не хотілося спати.

— Що б ти сказала, якби я поголив свої інтимні місця? — не повертаючи голови, запитав він.

— Що?! — не зрозуміла вона. — Що ти верзеш? Я питаю — хто дзвонив і що сталося? Що це за Тамара Сергіївна?

— Завтра Соню декапітую, — сердито промовив він. — Ні, всю зміну під нуль поголю…

Розділ VIII

Коли Олег увійшов до кабінету завідуючого, Медвідь, сидячи за столом, напружено підписував історії виписаних хворих. Голоюх примостився з іншого боку столу, підсовуючи йому нові й нові картки, розкриті у потрібних місцях.

— Ти всі здав? — не відриваючись, запитав Ілля.

— Майже, — відповів Олег.

— Я тебе прошу… — Ілля подивився благально. — Кінець місяця. Маценко на стіну полізе, якщо не здамо. Поскаржиться головному, знову нас згадуватимуть.

— Гаразд, — відповів Олег. — До вечора здам. Як вам пʼятихвилинка?

Медвідь лише важко зітхнув:

— Знаєш, я, поки не був завідуючим, намагався взагалі на них не ходити, наскільки це можливо. Місяць не ходжу — помітять, нагадають, знову йду раз чи два. А тепер за рангом належить…

— Приємного мало, — погодився Олег.

— Не те що приємного… — пояснив Ілля. — Розумієш… Ось дивися — тиждень ходиш на роботу, когось лікуєш, щось оперуєш. Щось тобі вдається, бачиш якісь результати, приємно. Хтось тобі вдячний. Зрештою люди йдуть здоровими! Відчуваєш себе лікарем. Навіть забуваєш про те, що отримуєш жалюгідні копійки. Біс із ним! Однаково приємно, оскільки все відносно. І ось настає пʼятниця, і ти приходиш на оту пʼятихвилинку, яка за той час, що я тут працюю, видовжилася з півгодини до півтори. І за цих півтори години тобі встигають прочитати тисячу циркулярів із управління, міністерства, санстанції, в яких говориться, що в тебе погані показники, що ти винен у тому, що народ остаточно знахабнів і не йде до лікарні. Що ти ні хріна не робиш і що тебе потрібно скорочувати, що тобі знову зменшать бюджет, що завтра потрібно буде писати вдвічі більше паперів, ніж сьогодні… Що немає чим платити за газ та воду. Що на обід у лікарні на триста ліжок заклали ячмінну зупу з трьомастами грамів олії. І знову — лякають, лякають… Ти лише вдумайся! Жити не хочеться, не те що когось лікувати. Вийдеш звідти і відчуваєш себе не лікарем — повним лайном.

Ілля кинув ручку і зняв із голови ковпак. Щоки його були червоними, а погляд ображеним.

— Ось я і не ходив, — продовжував він. — Не так бридко. Знаєш, як страус, який заховав голову в пісок. А тепер мушу…

Він витяг пачку і дістав цигарку.

— Тепер я сачкую, а він мене за це переслідує, — додав Тарас.

Медвідь лише скоса глянув на колегу.

— І в нас те ж саме було, — сказав Олег. — Я наче й звик. Навіть не замислювався над цим.