Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 94)

Хлопці потягли бідолаху далі, а медсестра вже розкривала ампулу.

Голоюх увійшов до ординаторської.

— Кого ти там привів? — Беженар підняв голову від писанини.

— Травма яйця. Уявіть собі, мужик залазить на трубу, що зʼєднує причеп із трактором, а вона слизька після дощу. Одна нога в один бік, інша в другий, а він своїм багатством…

Беженар картинно зіщулився, уявляючи собі відчуття хворого.

— Боже… — злякалася Ліда. — Це ж боляче, напевно…

— Боляче — не те слово, — авторитетно завірив Голоюх. — Больовий шок. Він навіть говорити не може. А де, до речі, шеф?

— Головний викликав, — відповів Беженар. — Що, оперувати потрібно?

— А як же… Іду, скажу, щоб йому хоч місце операції поголили, бо їм все нагадувати потрібно…

Зітхнувши, Тарас вийшов.

— Слухай, Ілля Петрович, — говорив Лабо. — Мене тут зранку з держадміністрації дістають. Ця дама вже там другий тиждень сидить із якоюсь перевіркою. А до неї чоловік приїхав, і у нього щось із ногою трапилося. Вони обоє, напевно, вже десь до вас добираються. Їх зам Бурчуна особисто мав привезти.

— А… — зрозумів Медвідь. — Це отой музикант?

— Так, так, — зрадів головний. — Між іншим, заслужений артист, скрипаль. Кажуть, повернувся щойно зі Швеції, з гастролей. А їде до Іспанії. Ось, заскочив дружину провідати, яка у відрядженні застрягла.

— Ти диви… — здивовано промовив Ілля. — Нічого, вилікуємо вашого музиканта. Там усього-на-всього врослий ніготь, я вже дивився. Зараз піду, здеру.

— Е-е… — головний навіть піднявся з місця. — Як це — здеру?!

— Як усім… — розгублено відповів Медвідь. — А як же ще?

— Не як усім! — несподівано розлютився головний. — Кажу тобі — вона інспектор, нашу адміністрацію вже другий тиждень трусить. Обстав відповідно все. Поясни небезпеку для здоровʼя та серйозність втручання. І обійди, як належить. Щоб задоволені від нас пішли. Буде вона задоволена — тоді нашим там легше стане, а відповідно потім і нам зарахується. Все тебе вчити треба… Тільки обережно там! Дивись, йому в Іспанії грати.

— Так… Не у футбола ж грати…

— Ну, дивись…

— Не турбуйтеся, Геннадію Андрійовичу, — заспокоїв Ілля. — Я з цією дамою вже спілкувався. Цілком культурна пані, хоча й інспектор. А чоловік — взагалі інтелігент, яких мало. Я його до окремої палати поклав. Її назад до адміністрації відправив, щоб не хвилювалася і не стовбичила. Іду, здеру.

— Акуратно, гляди! — ще раз крикнув йому в спину головний. — У скрипку фірмову, якщо один не такий шуруп закрутити — вже звучання змінюється!

— Ага, накаркай візьми… — пробурмотів Ілля собі під ніс, крокуючи коридором.

Вони з Голоюхом зіткнулися у дверях.

— Господи… Куди ти так женеш?

— А ти куди? — перепитав Голоюх, протискаючись у двері. — В мене операція готується.

— У мене також, між іншим. А в тебе яка?

— Ревізія оболонок. Мужик яйцем на трубу впав, щойно привезли. А в тебе яка?

— Врослий ніготь, — похмуро промовив Ілля.

— Тримайте мене! — Голоюх схопився за живіт. — Завідуючий уже почав робити амбулаторні операції. В інших районах резекції шлунку шпарять…

— Так у мене ж народний артист… — ображено промовив Ілля. — А жінка його нашу адміністрацію вже другий тиждень ґвалтує. Вогонь-баба. Во!

— Ну, тоді інша справа… — з розумінням промовив Тарас. — А у якому амплуа він артист? Може, автограф візьмемо? Моя любить такі речі…

— На скрипці грає.

— А… — розчаровано промовив Тарас. — Тоді мені його прізвище нічого не скаже. То як, може, помиємося разом на яйце, а потім твій ніготь візьмемо?

— Гаразд, — погодився Ілля. — Тільки швидше все організовуй, щоб артист довго не чекав.

— Все давно готово! — пожвавішав Голоюх.

Марійка виглянула з маніпуляційної зі шприцом у руках.

— Марійко, хворий готовий?

— Соню! — замість відповіді покликала вона. — Соню!

Перевалюючись із ноги на ногу, з клізмовочної «випливла» кривонога Соня, буркочучи собі під ніс:

— Ну, чого ти кричиш? Тут я, на базар не пішла… Підлогу мию. Маю ж я підлогу помити? Там, у цій клізмовочній, мий — не мий, однаково. Плитку міняти потрібно. Доктори ходять — дивляться, старша ходить — дивиться, головний…

— Соню! — перебила Марійка, втрачаючи терпіння від цієї балаканини. — Ти поголила хворого? Хворий на операцію іде!

— Якого хворого? — санітарка вилупила очі.

— Ні, ну ти глянь… — сплеснула руками сестра. — Я ж тобі двадцять хвилин тому казала — голити хворого. Чим ти слухаєш?

— Я нормально слухаю, — зі знанням справи пояснила та. — Ти мені не казала. Якби казала, то чого б я почала мити підлогу? Я б голила хворого. А кого? Якого хворого?

— У третій лежить, з вусами, щойно поступив. І все до самого низу голи! Там на промежині операція буде.

— А що, хіба я когось колись погано поголила? — без натяку на образу здивувалася Соня, прямуючи назад до клізмовочної. — Навіть у перукарні так не вміють, як я голю.

Похитавши головою, Тарас мовчки зник за дверима ординаторської.

Чоловік інтелігентного вигляду з вусами та в окулярах вбраний у доволі старомодний вовняний спортивний костюм, спираючись на коліна, застиг на койці. Поруч лежало кілька газет, якими він не цікавився — очевидно, хвилювався перед операцією, яку з огляду на її скромний обʼєм взагалі важко було так назвати. Він стискав свої музичні пальці однієї руки не менш музичними іншої та переймався доволі важливим питанням — з якого кінця почнуть здирати той клятий ніготь. Звичайно, лікар обіцяв достатнє знеболення. Та все-таки… Можливо, варто попросити його починати з іншого, здорового кінця. Від думок про саму процедуру його починало кидати у дрижаки.

Несподівано двері його палати відчинилися, і на порозі зʼявився… ні, не той малий та повненький лікар, якого важко було не боятися. Це була Соня. Дошкандибавши перевальцем до його ліжка, вона без будь-якого вступу промовила:

— Ну, чого сидите? Йдемо зі мною. Я б давно вже зробила, але ніхто не казав. А вона каже, що казала. Ходімо, кажу, зі мною. Не переживай, наші дохтори добре операції роблять. Цього року ще ніхто не вмер…

Злякано вийшовши з палати за санітаркою, хворий несподівано загальмував перед дверима з табличкою «Клізмовочна».

— А… що… пробачте… — нерішуче почав музикант, та його мʼяко, але рішуче провели далі.

— І все-таки, пробачте… Ви що, хочете мені… клізму?

— Та яку там клізму? — здивувалася Соня. — Клізму вам ніхто не казав ставити. Якби сказали — то я б поставила. Мені що — як скажуть, так і роблю. Я ж не дохтор…

Від цього пояснення хворий полегшено зітхнув.

— Давайте, лягайте на тапчан, — продовжувала Соня, скручуючи станок для гоління.

Хворий, який не бачив цих приготувань, слухняно ліг.

— Штани до колін спускайте…

— А… навіщо? — не зрозумів той.

Соня вже тягла донизу штани разом із трусами.

— А… пробачте…

Збентежений інтелігент ще намагався ніяково затулити руками грішне тіло, коли станок почав вправно їздити по його животі — все нижче та нижче.

— Для чого це потрібно?!

— Та руки забери! — обурилася Соня. — Куди ж ти пальці свої під лезо пхаєш? Воно ж гостре, нове! Я ніколи хворих одним і тим самим не голю — не положено. Якщо немає леза — не голю взагалі. Нехай купляють.

Хворий злякано смикав вусами та окулярами одночасно, роззявляючи рота у найбільш відповідальні моменти.