Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 97)
— Можна сказати, що й добре.
— Що ж, я тебе вітаю.
— Дякую. А в тебе як?
— А в мене — як завжди.
Обоє незручно замовкли.
— Ну, що ж, Олег Вікторович… Приємно було поспілкуватися з вами. Рада, що все гаразд…
Олег продовжував мовчати, смикаючи телефонний шнур.
— …Хоча, якщо чесно, то я знала, що ти ніде не пропадеш. За тебе можна не хвилюватися. Є такі люди, які через будь-які неприємності йдуть рівно, не скидаючи обертів. І не звертають уваги на стусани долі.
— Дякую за комплімент, — сказав Олег. — Передавай привіт усім, кому вважатимеш за потрібне.
— Передам, — пообіцяла Ірина. — Бажаю всього найкращого.
— Я тобі також, — відповів Олег. У трубці залунали короткі гудки.
— Старі харківські знайомі, — промовив Олег, кладучи її на апарат.
— Розумію, — відповів Ілля. — Вельми вдячний за компліменти від імені хірургічної служби району…
— Їж на здоровʼя, — не надто натхненно відповів Олег, виходячи.
Сидячи біля койки доволі древнього діда, Голоюх тлумачив бабуні, яка також була поруч:
— Розумієте — немає значення, яку операцію роблять хворому. Запас крові повинен бути в лікарні завжди. Раптом станеться якась кровотеча, абощо… Якщо крові не буде під руками, хворий просто може померти, не буде чим його рятувати. Тому ми й повинні самі про це турбуватися. Отож, перебалакайте з вашими родичами, близькими, знайомими, сусідами… І на завтра, до дванадцятої — я вас прошу — щоб було два донори. Добре?
Бабуня виглядала молодшою від діда і достатньо прудкою, як на її роки.
— Розуміємо, лікарю, — сказала вона. — Піду сьогодні по родичах, попитаю…
— Попитайте, — погодився Тарас.
Коли Олег удруге увійшов до кабінету завідуючого, Медвідь знову вказав йому на трубку:
— Ну, на тебе попит сьогодні. Знову міжміський.
— Алло?
— Олег? — відразу накинувся на нього Якимець. — Ти чому мобілу не носиш? Я вже півдня дзвоню!
— Та ношу я… — спантеличився Олег. — Ношу. На операції був. Щойно розмився. Тільки що вийшов із операційної… — Лікар змучено підняв очі до стелі.
Медвідь лише похитав головою, слухаючи цю брехню.
— Добре, — рішуче сказав Якимець, — замнемо.
— Слухай, — перебив його Олег, — може, я увечері передзвоню? Повір, у мене нічого нового, а в нас тут день донора на носі, я такий задовбаний…
— Який день?
— Донора, — повторив Олег. — Це довго пояснювати, та ти й не зрозумієш.
— Звичайно, я ж крутий — пальці «веєром», дві звивини, й ті майже прямі…
— Ну, цього я не казав, — запротестував Олег, — ти вже мені не приписуй! Просто ти працюєш не в державній системі та відвик від дурні, з якою ми стикаємося щодня.
— Гаразд, — погодився Володя. — Я не маю схильності ображатися. До того ж, у мене гарний настрій.
— Поздоровляю…
— Так ось, — продовжував Якимець, — можеш спокійно згортати свої справи і повертатися.
— Як це? — не зрозумів Олег. Це було те, що він найменше сподівався почути.
— Просто. Вважай, що ти свою функцію виконав. І, мушу визнати — успішно.
— Не зрозумів, у тебе що — вже все гаразд?
— Саме так. Хоча, за великим рахунком, у мене завжди все було гаразд. Просто іноді я в цьому сумнівався. А тепер повністю позбувся цієї придурі. Ось так.
— Нічого собі… — Олег не міг приховати здивування. — Я бачу, ти навіть критично все усвідомлюєш?
— Так.
— І як тобі вдалося?
— Ну… Приїдеш — розповім. А якщо у двох словах — вилікували. Знайшов одного класного спеца, який зміг розібратися і допомогти. Не без твоєї допомоги, звичайно. Це однозначно.
— Якого спеца?
— Не бійся, не шарлатана. Вчений, психіатр із імʼям, доцент. Усе, як належить. Із Дніпропетровська. Ось так. А твоя інформація відіграла певну роль. Так що тобі вдячний — не те слово. Приїдеш — розповім. Твоїм працевлаштуванням я вже займаюся.
— Чекай-чекай! — вигукнув Олег. — Яким працевлаштуванням? Я не можу ні з того ні з сього все покинути й зірватися! Це відпадає.
— Як це? — не зрозумів Якимець. — Ти вже мені у Харкові таке плів. І що — знову?
— Дуже просто. В мене хворі, справи… особисте життя, врешті-решт!
— Яке ще особисте життя? — мало не загорлав Якимець. — Ти що, там бабу собі знайшов?
— Ну, це не зовсім той вираз, — скривився Олег, — але думаєш у потрібному напрямку.
— Та ти що, зовсім озвірів за кілька місяців у тій дірі?! — зірвався Володя. — Чувак, які баби?! Та я тобі тут десять штук знайду! Олежко, ну, не страждай хернею… Кидай усе до біса, я тобі вже місце підшукав. Тихе й спокійне. Тут діагностичний центр відкривають…
— Який ще діагностичний центр?
— Платний. Приватний. Для еліти. Апаратура за світовими стандартами. Будеш як людина працювати. Моя фірма бере участь у внутрішніх роботах. Дурню, там євро кругом! Та й премія на тебе чекає, за успіхи в детективній діяльності. Давай. Тиждень сроку тобі на розкачку та переїзд.
— Володю… — Олег починав втрачати терпець, — такі питання за тиждень не вирішуються. Я тобі що — циган? Сів у кибитку і покочував… Ти з глузду зʼїхав…
— Ні, це ти з глузду зʼїхав! Зовсім здичавів у тій дірі!
— Як знаєш, — відповів Олег. — Я тобі все пояснив. Принаймні зараз не готовий про це говорити.
— А коли будеш готовий?
— Не знаю.
— Це атас… — пробурмотів Якимець. — Та ти зогниєш там! Ти хоч розумієш, що послуги твої від сьогодні вже не оплачуються?
— Звичайно, — погодився Олег. — А премію можеш сюди надіслати.
— Так? — розлютився Володя. — Фіг тобі, а не премія! За нею потрібно приїхати назовсім.
— Ну, як скажеш…
— Добре… — пішов на примирення Якимець, — Ти ще подумаєш, усвідомиш… Заспокоїшся, зрештою…
— Подумаю, — пообіцяв Олег, — але скільки — не знаю.
— Тиждень, — повторив Якимець. — Після цього — бувай здоров.
У трубці пискнуло.