Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 98)

Медвідь давно вже не писав, а здивовано і не надто привітно дивився на колегу. Він чув усю розмову.

— Чого ти так дивишся? — запитав Олег.

— Та просто, — пробурмотів Ілля. — На тебе дійсно серйозний попит.

— А я що, не заслуговую? Ти Висоцького слухав у юності?

— Я і зараз не проти… — знизав плечима Ілля.

— Так у нього чув — є такі рядки: «Не волнуйтесь, я не уєхал…»

— Та ми наче й не надто «волнуємося»… — відповів Ілля.

— «І нє надейтесь, я не уєду!» — закінчив Олег словами з тієї ж пісні, зачиняючи за собою двері.

Голоюх швидким кроком прямував додому. Пройшовши краєм площі повз ратушу, він різко зупинився і озирнувся. На лавочці біля фонтану, який не працював уже сто років, товклися двоє доволі пожмаканих чоловіків. Обличчя одного заросло щетиною. Другий спромігся зранку поголитися. Розмова, судячи з жестів, точилася інтелігентна.

Тарас на мить замислився, а потім, махнувши рукою, пішов далі. Та зрештою… У важливих справах завжди треба застрахуватися. І хоча на цей момент перестраховка була вже подвійною, Тарас знову зупинився і повернув на сто вісімдесят. Ці його маневри давно вже помітили і, коли він наблизився, загальна увага була звернута до нього.

— Привіт поважному товариству, — сказав лікар, подаючи руку. — Певно, третього шукаємо?

— О, пан доктор бажає бути третім?

— Для нас це велика честь…

— Та ні, — сказав Тарас, — для мене також це була би велика честь, але зараз не можу — ще чергувати до ранку. А ось завтра я б вас з задоволенням пригостив.

— Так? — зраділи «колеги». — То ви скажіть коли, де…

— А може, вам щось допомогти потрібно? То ви не стидайтеся, — запевнив один.

— Так, так… — підтакував інший.

— Звичайно, — зрадів Голоюх, — ось, кров потрібно здати.

— Так це запросто!

— Ми регулярно здаємо!

— Доктор, а може, ви б там десь замовили слово… Може, нам почесних донорів дали би?

— Розглянемо це, — сказав Тарас. — То як? На завтра домовилися?

— Залізно! — завірили обидва. — Треба по триста — здамо по триста, треба по пʼятсот — здамо по пʼятсот…

— По пʼятсот не беруть, — завірив Голоюх, — максимум по чотириста.

— Як скажете, доктор.

— Отже, завтра на девʼяту ранку приходите до хірургії та кличете мене.

— Зрозуміло.

— Залізно, доктор…

— Тільки ні до кого, крім мене!

Цілком задоволений, Голоюх весело покрокував далі під щирі завіряння людей, що регулярно поважають одне одного.

Відділення анестезіології та інтенсивної терапії, а у повсякденні — реанімація, готувалося до сну. Здавалося, спокій встановився надовго. У палатах лежало лише двоє хворих — жінка з прооперованим холециститом та чоловік-інфарктник. Стан хворих був стабільним, і це обіцяло спокійну ніч.

Щур із журналом у руках уже влаштувався навпроти телевізора, вклавшись на дивані під простирадлом. Телевізор світився без звуку. За дверима на посту шепотілися Наталя зі Світланою. Остання щойно закінчила телефонну розмову і щось захоплено повідомляла подрузі. А новина дійсно варта була гарного настрою. Кілька годин тому її бухгалтера остаточно прийняли на роботу до Польщі, ще й офіційно, за фахом. І тепер обидві, перебиваючи одна одну, обговорювали можливі аспекти майбутнього життя у цивілізованому світі. Санітарка перейшла через коридор, виносячи судно від інфарктника, підозріло й дещо похмуро зиркнувши на подруг. Воно й зрозуміло — в неї подібних перспектив не передбачалося.

— Ти йди, — штовхала подругу Світлана. — Він тебе більше любить.

— Добрий день! — картинно образилася Наталя. — Що ти мелеш? Ідемо разом.

— Ні, давай ти сама.

Наталя ще трохи поламалася і таки постукала до ординаторської.

— Можна, доктор?

— Чого тобі? — підозріло запитав Щур.

Медсестра увійшла й мовчки присіла на край дивану.

— Діду клізму поставили? — запитав він.

— Поставили клізму вашому діду! Хіба колись було таке, щоб чогось не зробили?

— А чого ти світишся?

— Я свічуся? Доктор, ви б Світлану побачили… Ось хто світиться. А я просто за неї рада.

— А вона чого? — так само похмуро продовжував Щур.

— Чоловіку знайшли роботу в Польщі. У приватній фірмі. Документи підписали. Їдуть обоє.

— У Польщі… — скривився Щур. — Я думав — в Америці, або хоч якійсь Голландії…

— Порівняно з нами і Польща — цивілізація, — повчально промовила Наталя. І вже зовсім іншим тоном: — то може, доктор… — вона присунулася до нього і присіла на його ногу, що проступала під простирадлом, — по двадцять грам, скромно так, за успіх…

— Які двадцять грам? — обурився Щур. — Пів на першу! Сьогодні цілий день таке робиться, що і без того голова обертом!

— От і добре, — не вгавала вона, — тим паче трошки розслабитися не завадить.

— Сьогодні нам двадцять грам ніхто не поставив, — відрубав Щур. — Тож розслаблятися немає чим. Іди спати, а Світлані скажи, що я радий за неї і водночас засмучений її швидким відʼїздом.

І він висмикнув з-під медсестри своє коліно.

— Ну, до-октор… — проспівала вона, посуваючись слідом за ним. — Ну, як так можна? Ось і пригубимо з горя. Це ж навіть незручно пропустити такий привід. Однаково немає чим зайнятися.

— Як — немає чим?! Спати!

— Ну-у… це ви — спати… А нам із вами не можна… Нам чергувати належить…

— От і чергуйте. Випити нічого. Як у тачанівських алкашів. Усе.

Він демонстративно повернувся до стіни.

— А спирт? — рука Наталі легенько лягла і пошкребла по ньому.

— Який спирт? — не повертаючись, пробурмотів він.

— Ну, в порядної медсестри завжди є на загашнику грамів сто…

— Та в тебе, напевно, й більше є, але ж це не привід.

— Звичайно, ні. Привід, я вам казала, який.

— Наталю! — з благанням мовив Щур, сідаючи на дивані. — В тебе совість є? Мені, між іншим, завтра ніколи буде відсипатися — день донора. Та й вдома справ по горло, а тобі самі пʼянки у голові!

— Ну чому самі? — ображено скривилася вона. — Не тільки пʼянки…

А потім присунулася ще ближче і змовницьким голосом прошепотіла:

— Докто-ор… А в нас і тортик є…