Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 82)

— Зовсім відбили, — сказав Олег, — до самого ранку.

— Та вже ранок…

Він підхопив її на руки і підніс до вимикача.

— А ми потім не впадемо?

— Ні.

— А…

— Що — «а»?

— А якщо за тобою знову приїдуть? Ще одного такого знущання я не витримаю…

— Не приїдуть. Вони ще досі у відділенні, і торакальний у тому числі. Так що я там просто зайвий.

Світло згасло. Але у кімнаті, куди вони потрапили, не було суцільної темряви. Бо за вікном дійсно вже розвиднювалося.

Розділ VII

Наталя перейшла з реанімації до хірургії, несучи поліетиленовий мішок із інтубаційними трубками та іншим анестезіологічним реманентом.

— Привіт, — це була Маша. — Куди ти з цим багатством?

— Несу до операційної. Наший Щур весь старий мотлох позбирав, де тільки можливо, і збирається пристосовувати. Слухай! — вона наче щось згадала. — А це правда, що до вас Засула поступив?

— О! — вигукнула Марійка, — і ти туди ж… Мене вже дістали із Засулою. Цілий день сьогодні — «правда?» та «правда?»

— А що, всі цікавляться, так? — не вгавала Наталя. — А хто ще питав?

— Гадаєш — ти одна така цікава? О-о… Тут вже півполіклініки прибігало.

— Та мені що… — скривилася анестезистка. — Просто цікаво. То що йому робитимуть?

— Не знаю, — відповіла Марійка. — Але, здається, хочуть оперувати.

— Ух ти… от би на операцію потрапити… Цікаво, на чию зміну випаде?

— А ти поміняйся, — не без єхидства порадила співробітниця. — Хоча… хто ж таким днем поміняється? Усім цікаво…

— Можна подумати! — образилася Наталя. — Та ти й сама б пішла, але тебе до операційної не запрошують.

— А мені й не треба, — Маша повернулася йти, але також щось згадала. — Між іншим, подруго, а ти знаєш, що Павлуша наш жениться! У вас там ще, напевно, не знають.

— Так я тобі й повірила, жениться… — скривилася Наталя. — Навмисно чутки розпускає, щоб Світлана знала… Ну, бачили його з якоюсь, то що з того?

— Я відповідаю! — авторитетно заявила Марійка. — Весілля не роблять, лише скромну вечірку. Усе за європейськими стандартами. Я вже запрошення маю! І наречена, між іншим, не якась там дівуля, а нашого Бліща донька. Така вся з себе, вашій Свєтці далеко. Можеш її порадувати.

— Та їй наче однаково, — знизала плечима Наталя, прямуючи далі до операційної.

Ілля сидів на краю ліжка й обстежував живіт хворого — чоловіка середніх років, але доволі молодистого, самої що не є звичайної зовнішності. Олег стояв збоку. Пацієнт боязко зиркав то на одного лікаря, то на іншого. Усі його емоції були написані на обличчі.

— Ну що ж, Зіновію Федоровичу, — почав Медвідь, скінчивши обстеження, — ми тут порадилися з Олегом Вікторовичем і вирішили, що вас потрібно оперувати.

Від цього повідомлення хворий злякано здригнувся.

— А може… це… підлікувати ще?

Погляд хворого хутенько забігав з одного лікаря на іншого.

— Підлікувати, звичайно, можна, — погодився Медвідь. — Але вилікувати — це лише оперативним шляхом. Правильно я кажу, Олегу Вікторовичу?

— Тільки так, — підтвердив той.

Засула мовчки проковтнув.

— Полюбляєте ковбаску, напевно. Коли востаннє таке їли?

— Давно… — поскаржився хворий. — Не дає…

— Ну ось… Із камінням у міхурі — вважайте, що все життя на дієті. А можливо, нам вдасться все зробити через мікродоступ, тобто дуже маленький розріз. Усього сім-вісім сантиметрів, як на апендицит. Олег Вікторович володіє такою методикою. Напад у вас майже перейшов, товстим ви не виглядаєте — можливо, й вдасться. Тоді взагалі другого дня по операції на ноги станете.

— І ковбасу швидше можна буде їсти? — пожвавішав пацієнт.

— Боюся, із ковбасами швидше не вийде, — розчарував Олег. — Тут величина розтину не впливає. З ковбасами — так, як казав Ілля Петрович, — за кілька місяців.

— Ну що, згодні? — підвів резюме Ілля.

— Згоден… — зітхнув Засула.

— Ось і добре. Значить, жирного не їсти, режим не порушувати, готуємо вас до операції. На післязавтра.

Лікарі вийшли з палати.

— Умовляти ти вмієш, — позаздрив Олег. — От тільки сумніваюся — чи варто його брати з мікродоступу. Все-таки гострий процес…

— Та він майже стих.

— Ну, побачимо, — сказав Олег. — Слухай, а я запитати хотів — чого це до нього такий інтерес… Я би сказав — нездоровий?

— Ну, в мене до нього інтерес, припустимо, суто медичний, — стулив губи Ілля. — Це в жіночої половини він нездоровий. Він начебто… Ну, свого роду кумир усього жіночого населення Тачанова. Щось на кшталт Алена Делона. Місцевий Казанова. Не одна в Тачанові його добрим словом згадує, а ще більше облизуються і своєї черги чекають.

— Правда? — здивувався Олег. — Я б і не подумав… З вигляду — звичайний мужик. Ну, тоді йому гарантовано в нас зразкове обслуговування.

Завідуючий поліклінікою Василь Федорович Сивокінь заходив до приймальної. Його прикрашали стояча дибки сивина над поважною лисиною та доволі пожмаканий халат.

— Кликали, Геннадію Андрійовичу?

— Так, кликав, — відповів головний. — Коли ви почнете наводити порядок у поліклініці? Чому я повинен робити це за вас?

— А… що сталося? — не зрозумів той.

— Василю Федоровичу, сталося те, що ви не знаєте, що у вас там відбувається. Ви сидите цілий день у своєму кабінеті і не цікавитеся нічим. А я попереджав вас, що ця посада неспокійна. Хочете жити спокійно — сидіть вдома. Вам вже три роки, як це дозволяється.

Головний енергійно піднявся і вийшов із кабінету, тягнучи спантеличеного завполіклінікою за собою. Зберігаючи високий темп ходи, за яким ледве встигав працюючий пенсіонер, Лабо зайшов до хірургічного кабінету. Голоси, які чулися з підсобки, дещо принишкли. Звідти обережно визирнула Валентина. При вигляді головного посмішка моментально зникла з її обличчя, і медсестра розгублено пробурмотіла:

— Геннадій Андрійович…

У підсобці відразу почулася якась метушня, явно дзеленькнула пляшка. Головний підійшов і ширше відкрив двері. У тісняві каптьорки за маленький столик насилу влізла вся компанія у складі Савчука, дерматолога, нарколога і трьох медсестер — ще кілька секунд тому майже щасливих, а тепер переляканих. На столі стояло кілька тарілок із порізаною ковбасою, хлібом та помідорами. Було й кілька чарок та чашок.

— Ось, помилуйтеся, Василю Федоровичу, — сказав Лабо, запускаючи у цю тісняву ще й Сивоконя. — Ось чим займаються у робочий час ваші підлеглі. Дивіться, і нарколог тут! Роботу проводить… Ви берете участь, чи берете їх на облік? Що пʼєте, хлопці-дівчата?

— Нічого не пʼємо, — пробурмотів Савчук, — обідаємо…

— Пів на дванадцяту? — здивувався головний. — Зголодніли, бідолашні? Очевидно, гарно попрацювали.

— Ну, людей під дверима немає, — продовжував виправдовуватися Савчук. — Усіх прийняли.

— Усі в хірургії, — загрозливо промовив головний, — сидять на голові в Голоюха та Медвідя. Бо з вами каші не звариш. Що пʼєте, я питаю?

— Та нічого ми не пʼємо, Геннадію Андрійовичу, — миролюбно промовив нарколог. — Так, сіли посидіти… Ми вже розходимося.

— Стоп! — скомандував головний. — Як то кажуть: «Ша, уже нікто нікуда не ідьот!». Пляшку вашу під столом я шукати не буду. Є простіші методи. Усі йдуть за мною.

Він вийшов із підсобки. Там почався рух. Знову щось задзеленчало. Компанія поступово збиралася біля дверей кабінету.

Приземлившись на стільчик, Олег сказав: