Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 84)

— Що — якби?

— Пішли до кабінету! — очі в Медвідя несподівано загорілися. — Ходімо, поділюся…

Вони увійшли до кабінету завідуючого і посідали.

— Слухай, — почав Ілля, — я вже не один день над цим мізкую. От, якби нам… Тільки не смійся! Організувати в себе лапароскопічну хірургію. Га?

— Яким чином? — не зрозумів Олег. — Ти уявляєш, скільки це обладнання коштує? У нас в усьому Харкові лише дві установки було, коли я відʼїжджав. Точно знаю. А у вашій області взагалі не знаю — є чи нема…

— Є, — сказав Ілля. — Дві. Одна ще не працює, але скоро відкриють. Вони нові, тому й дорогі. А ми дістанемо беушну. По гуманітарці.

— Та хто тобі таке дасть по гуманітарці? — не повірив Олег. — Та ну… Несерйозно це.

— Ще як серйозно! — не відставав Медвідь. — Я вже думав. Насядемо на нашого німця. Нехай притарабанить звідти. Йому що: поїздить по лікарнях — дадуть те, що відслужило свій вік.

— А як працюватимемо на тому, що вже відслужило?

— Ну, а як ми працюємо? — здивувався Ілля. — Покажи мені щось у лікарні таке, яке ще не відслужило? Усе за законом вже належить викидати: інструмент, койки, апаратура… А ми ж працюємо! І нічого. А плити на кухні? Вони ж розсипаються!

— Взагалі-то ти правий… — погодився Олег.

— А потім. Не рівняй термін придатності обладнання в нашому та їхньому розумінні. На їхньому «старому мотлоху» наш лікар ще двадцять років матиме за щастя працювати. Нехай би лише віддали…

— Гм-м… Цікаво… — пробурмотів Олег.

— І я кажу — цікаво. Зʼїздимо на курси, отримаємо офіційний дозвіл… Уяви собі — на обласний центр дві установки, а в нас третя. Прикинь, яка ситуація: наші хворі й так до обласної не хочуть їхати — не вигідно їм. Плюс там навіть офіційно — пʼятсот гривень за таке задоволення. Їм же ж потрібно відробляти гроші за апаратуру… А нашу установку ми отримаємо безкоштовно. Тому зможемо дозволити собі для жителів району — взагалі за сміхотворну ціну. Ну, а для приїжджих — гривень двісті-триста — і достатньо. Що, гадаєш, не приїдуть до нас звідти? Це аби лише розпочати, а там потік хворих піде. Та ми за ці бабки через півроку у відділенні євроремонт зробимо!

— А потім міжнародний симпозіум із малоінвазивної хірургії на базі Тачанівської ЦРЛ, — прокоментував Олег. — Столиця автоматично переходить із Москви у Васюки…

— Та пішов ти… Я ж серйозно! Ну, гляди, — Медвідь несподівано розлютився, погрожуючи пальцем, — як привезе Ганс лапароскопію, я тобі це згадаю… Ми з Голоюхом будемо жовчні міхури, як білі люди, по телевізору тягти, а ти далі своїм мікродоступом мучся!

— А яка різниця, — тепер уже навмисно накручував його Олег, — ти своїм лапароскопом зробиш у животі чотири дірки по півтора сантиметра, а я одну на шість. На одне виходить.

— Дійсно… — несподівано погодився Медвідь. — Що у чоло, що по лобі…

Коли Марійка увійшла до палати з ватою, змоченою спиртом, Засула вже сидів на койці, вдягнутий у спортивний костюм і тихо насолоджувався життям.

— О! — здивувалася вона. — Скоро ти запакувався. Боїшся, щоб хтось без штанів не побачив?

— Ну, ти ж бачила… — загадково посміхнувся той. — А для решти я що — експонат?

— Ну, гаразд… Експонате… — посміхнулася сестра. — Скидай. Показуй дупу.

— О… вам би тільки дупу… — хворий картинно скривився, збираючись зсунути штани.

Несподівано пилочка, яку Маша дістала з кишені, щоб розкрити ампулу, вислизнула з пальців і впала на підлогу, під сусідню порожню койку.

— Що, хвилюєшся? — підколов жінку Засула. — Я також хвилююся, коли ти заходиш…

Похитавши головою, сестра зігнулася, щоб підняти пилочку. Погляд пацієнта при цьому мимоволі прикипів до округлих стегон, що зʼявилися з-під не надто довгого халата. А пилочка наче навмисно приліпилася до підлоги й не хотіла підійматися. Очі місцевої знаменитості при цьому розширилися, і він рвучко проковтнув, соваючись на койці. А ще одна зміна, яка з ним відбулася, остаточно переконала «Казанову» в тому, що операція практично ніяк не вплинула на його організм.

Маша нарешті набрала рідину в шприц і повернулася до нього:

— Що, так і будемо сидіти? Може, ми уколів боїмося? А казали, що ви такий…

— Ти приходь увечері, побачиш, який я… — ображено пробурмотів чоловік, перевертаючись животом донизу і стягаючи штани одним пальцем донизу.

— А це тобі два в одному — і той, що на вечір також.

Вона з розгону вліпила йому укол і, притиснувши до сідниці вату його ж пальцем, вийшла.

— Ти добре подумай! — заголосив їй услід Засула, обличчя якого набуло при цьому достатньо серйозного виразу. — Більше такої можливості може й не трапитися! Заким твоя наступна зміна, я вже…

При цьому його погляд встиг «сфотографувати» доволі приємні форми, обтягнуті халатом. Він підвівся і нервово заходив по палаті.

Подарований Якимцем мобільний продовжував настирливо пискотіти, й Олег, не зумівши навпомацки вимкнути сигнал, заскочив до перевʼязочної. Там було порожньо і охайно. Спершись на стіл, він витяг телефон і відповів:

— Так.

— Привіт. Ну, що там, старий?

— Я й сам оце збирався до тебе дзвонити, — зібрався з думками Олег. — Загалом нічого видатного не відбувається. Друг твій із бородавками повністю вичухався. І навіть доньку заміж віддає. Кажуть, днями весілля. Взагалі-то цілком нормальний мужик, якщо тебе моя думка цікавить. Ніякий не вовкулака.

— Гумор недоречний, — образився Володя.

— Ну, вибач. Я просто у тому відношенні, що мужик як мужик.

— А за кого видає заміж? — після секундної паузи запитав Якимець.

— Та був тут у нас такий фельдшер — Павло. Здається, я тобі говорив за нього.

— Чому був?

— Вигнали його. Розрахували.

— За що?

— Та я й сам до пуття не знаю. Він нещодавно з Німеччини повернувся…

— Чекай-чекай! Це точно? — перебив Володя. — З Німеччини?

— Та ніби… З нелегалки. Начебто його депортували. То він після цього назад до лікарні влаштувався, а тепер за щось вигнали. Наче десь наблудив по роботі.

— Ну, добре… — зосереджено промовив Якимець. — А… А як, до речі, прізвище цього фельдшера вашого?

— Здається, Панченко, якщо не помиляюся.

— А нареченої його?

— Ну, Бліщ, напевно… Це ж, кажу тобі — завгоспова донька.

— Ага, точно… — погодився Якимець. — Значить, так. Дізнаєшся щось цікаве про цього Павла — відразу мені дзвони.

— Слухай, — сказав Олег. — Я вже тут із твоєї милості за половиною лікарні шпигую.

— А я тобі за це справно плачу, — відповів Якимець.

— Ну, загалом так, — мусив погодитися Олег. — Але є хоч якісь зрушення? Користь, так би мовити, від моїх зусиль?

— Аякже! — несподівано оптимістично заявив той. — І чималенька. Я багато у чому розібрався. На багато що відкрив собі очі. Мені, якщо хочеш знати, вже четвертий тиждень ця херня не сниться. І, більше того, я не дуже й переживаю за гірше. Не сам, між іншим, працюю, а з відповідними спецами…

Якщо від початку розмови Олег болісно вагався, не в силі визначитися — казати Якимцеві чи ні про свої пригоди у посадці, то тепер аж ніяк не виходило, особливо після останніх його слів. І взагалі, відчуття було таке, що сам він заплутався у цій «бісівщині». Лише зараз виникло чітке усвідомлення того, що багаж прихованої від Володі інформації поступово накопичується. Чи не тому, що Олега постійно мучило відчуття небезпеки? Хтось мусить тут знати про його неофіційного боса і про те, чим займається найманець у білому халаті. Адже двері у підвалі зачинилися не самі. Та й у нечисту силу, що біжить поміж деревами, прикрита каптуром, якось не вірилося.

— Що ж, бажаю успіхів, — сказав Олег.

Наталя, підійшовши до сестринського посту в хірургічному відділенні, поклала на стіл перед Марійкою кілька листків.

— Ось тобі листки призначень. Хворих зараз переводимо. Ось у цього метрагіл скінчився, а капати за годину.

— Гаразд, — відповіла та. — Везіть. Слухай, а ти чула — вчора головний, кажуть, мало не півполіклініки на експертизу ганяв.

— Яку експертизу?

— Алкогольну. Савчука та всю їхню компанію. Казали — всім догани виписують, а Вальку вже до реєстратури перевели.

— Як перевели?

— У вигляді покарання. Це ж усе в неї в кабінеті відбувалося.