Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 85)
— Абзац… — здивувалася Наталя. — А хто ж тепер у хірургічному сидітиме? Савчука, може, також виганяють?
— Навряд чи, — засумнівалася Марійка. — «Пограють» трохи і пробачать, як завжди. А Валентину шкода… Вона там уже років десять, увесь кабінет на ній тримався. А тепер картки піде розгрібати, як молода… Слухай! — несподівано згадала вона. — У нас чогось Засула зовсім скис. Це завал… Щоб якого ускладнення не було.
— Хоч би не вмер до біди… — стурбовано протягла Наталя. — Такий мужик…
Олег з Медвідем увійшли до палати Засули і всілися біля його койки.
— Що там у вас сталося? — запитав Олег.
— Ж-живіт болить… — простогнав той.
— Давно?
— Від пʼятої ранку… Ось тут… болі…
Обличчя обох хірургів виглядали занепокоєними. Олег пересів зі стільчика на край ліжка і відсунув догори спортивну кофту хворого, оголюючи живіт. Торкнувся до нього рукою.
— Ой! — застогнав пацієнт.
Олег продовжував обстежувати живіт, а Засула лише стогнав. Потім хірург легенько постукав кінчиками пальців по животі хворого у різних місцях.
Засула зчепив зуби.
— А що, вчора зовсім не боліло? — допитувався Ілля.
— Ні-і…
— А на блювоту не тягне?
— Ні-і…
— А дихати животом боляче?
— Та-ак…
Лікарі помінялися місцями, і тепер уже обстеження проводив Медвідь. Пацієнт і далі стогнав.
— Слухай, а ти часом не наївся чогось? — підозріло запитав Ілля. — Ми ж попереджували…
— Ні-і…
— Дивися, краще правду кажи.
— Та що я, дурний? — обурився Засула. — Що я, не розумію?
Обоє вийшли.
— Укол дайте! — простогнав за спиною хворий.
— Дебілізм якийсь… — бурмотів Медвідь у коридорі. — Вчора був, наче огірочок… Що за чортівня?
— Щось із ним не те… — задумливо промовив Олег. — Давай насамперед прокапаємо йому зо дві банки зі спазмолітиками, вітамінами… А там буде видно.
— Давай, — погодився Ілля, — але я не розумію, що з ним робиться.
— Я також, — сказав Олег. — На катастрофу, у крайньому разі, не схоже.
— Не схоже. Але щось болить. Давай, як ти кажеш. Капаємо, а там подивимося.
Голоюх увійшов до приймальні й запитав у секретарки:
— У себе?
Та кивнула головою.
— Можна, Геннадію Андрійовичу?
— А… Тарас Васильович! — посміхнувся той. — Що там, які проблеми?
— Та є, взагалі-то, проблеми… — хірург, очевидно, підшукував потрібні вирази.
— Ну, кажи, що скоїлося?
— Та нічого такого. Просто хірургічний кабінет без медсестри залишився. А мені, як ви знаєте, періодично доводиться його курувати, хоч я й не числюся там офіційно…
— Знаю, знаю… — Лабо закивав головою.
— І з диспансерними хворими доводиться працювати. Ви ж самі — щойно якась перевірка — то мене туди шлете віддуватися.
— Та знаю я, що ти мені доводиш? Знаю і ціную, — він важко зітхнув. — Чого хочеш? Буде тобі медсестра. Ти ж бачиш, що там робилося? Спасу вже не було. Ти ось що, давай сам цим займися. Подивися, хто тобі більше підходить, хто серйозніший…
— Ви знаєте, Геннадію Андрійовичу… — знову почав Голоюх. — Як на мене, це не зовсім правильно. Я маю на увазі, що Валентину вигнали. В неї все-таки десять років стажу в цій службі, досвід, категорія. А місце там, самі знаєте, — таке, що будь-хто не потягне.
— Не зрозумів, — здивувався головний, — ти що, просити за неї прийшов? Навіть і не думай. Назад не поверну. Влаштувала, розумієш, притон! Посуду цілий сервант, кафетерій, розумієш… Дванадцята бамкне — де всі? В хірургічному кабінеті, де ж іще… А це хірургічний кабінет, між іншим!
— Та знаю я, що хірургічний, — погодився Тарас. — Тільки притону вона не влаштовувала. Там і без неї було кому. А їй куди подітися? Вона взагалі добродушна і не вредна. І кваліфікація в неї відповідна.
— Та що ти мені тикаєш цією кваліфікацією? — не на жарт розсердився головний. — Знайшов незамінного працівника! Навіть головного лікаря можна замінити без особливих проблем, а ти знайшов безвихідну ситуацію!
— Ото ж то й воно — без особливих, — не здавався Тарас. — А щоб зовсім без проблем — не вийде. Побачите. Прийде нова, ні в зуб ногою. Доки розбереться, навчиться — диспансеризацію стовідсотково завалимо. Ну, ви ж знаєте, що Савчук ані хріна не пише — все вона й вона. Навіть звіти складає. І потім, я вас прошу. Ви ж мене також просите, коли потрібно. І я ніколи не відмовляюся.
— Ні, ну ти глянь на нього! — обурився головний. — Та як ти це собі уявляєш? Учора за пʼянку вигнав, а сьогодні назад проситиму? В мене навіть акт експертизи є.
— Я піду попрошу, — сказав Тарас. — А сто грам на роботі кожний може собі дозволити, якщо обставини примушують.
— Дійсно, всі ми люди, не без гріха. — сказав Лабо. — Але в тебе, крім того, ще й робота робиться. А там — виключно сто грам. І більше нічого!
Голоюх стояв мовчки.
— Ну, гаразд, поговорили, — сказав головний. — Я подумаю. Іди.
Робочий день підходив до завершення. Медвідь сидів на стільчику біля койки Засули і обстежував його живіт. Олег стояв збоку. Хворий лежав із заплющеними очима. Обличчя його випромінювало страждання.
— Що, зовсім не легше після системи? — з надією питав Медвідь.
— Ні, все як було.
— Блювати не хочете?
— Ні… Але кепсько мені…
Лікарі вийшли з палати й зачинили двері.
— Чорт забирай… — бурмотів Медвідь. — Це я тебе зґвалтував на мікродоступ.
— А до чого тут? — не погодився Олег. — До чого тут мікродоступ? Операція зроблена чисто. Я вважаю, на всі сто. В мене жодних сумнівів із цього приводу.
— А що тоді з ним?
— От цього я не знаю.
Обоє присіли на підвіконня у коридорі.
— І що робитимемо? — запитав Ілля.
— Думаю.
— Ну, принаймні показань до повторної операції немає.