Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 81)

— Врешті-решт, дають, — підхопив Голоюх. — Але половину з того, що просимо…

— Тому замовляти доводиться удвічі більше, — продовжив Ілля.

— Складна механіка… — промовив торакальний. — Хоча в нас, практично, те саме. До чого ми йдемо? Скоро десять років власної держави, а для свого дядька з села у лікарні шматка бинта немає.

— Не власної держави, а їхньої, — виправив Медвідь. — Власної у нас ніколи не буде…

Запахло кавою. Ілля розкрив коробку цукерок і витяг пляшку коньяку.

— Мені от стільки, — показав Олег, скидаючи халат. — Я, звісно, дико вибачаюся, але через пʼять хвилин змушений викликати машину і відкланятися.

— А це як розуміти? — обурився Медвідь.

— Голова розламується, — збрехав Олег. — Я ж учора ніч відкантував… Ну, чесне слово! І завтра раніше дванадцятої не прийду.

— Повинен зауважити, — підтримав торакальний, кивнувши заву, — він тебе сьогодні капітально виручив.

— Пусте, вони б і самі впоралися, — заперечив Олег.

— А я й не кажу нічого — виручив, — погодився Ілля. — Я на серці жодного разу не оперував, не доводилося. Але тут мова про інше йде. Кидати колектив негарно, хоч що хочете кажіть.

— Ну, давайте, щоб і не доводилося, — сказав Григорій Іванович. — Хай такого не стається. Буде наше здоровʼя цілішим.

Вони перехилили чарки, і Щур пішов до виходу:

— Іду, гляну, як там Наталя справляється. Я ще вернуся.

— Сподіваюсь, — сказав Ілля. — Проте вона в тебе іншого лікаря за пояс заткне…

— Це що, та руденька, яка на наркозі була? — уточнив торакальний.

— Вона.

— Приємна жіночка, в усіх відношеннях… А ви, Олег Вікторович, я так зрозумів, уже мали справу з подібним?

— Ви маєте на увазі жінок? — скаламбурив Тарас.

— Та ні, про жінок ще наче зарано…

— Якось доводилося, — відповів Олег. — Один мент у нас застрелився. З табельної зброї, на особистому ґрунті. То поки наших професорів позвозили, довелося мені. Щойно старшим ургентним зміни поставили.

— Ну, вогнепальне — це ще марудніше, — зауважив Григорій Іванович. — Тепер такі часи прийшли, що все частіше пострілюють… У нас три-чотири за рік постійно трапляється. А ваш-то як, вижив?

— Ні… — Олег проковтнув цукерку. — Серце ми ушили ще живому. Але там крім цього ще була непарна вена пошкоджена. Практично повністю полетіла…

— Н-да… — зітхнув торакальний. — Ситуація, коли хірурги безсилі.

Олег вдягнув куртку і витяг із пачки цигарку, пропонуючи й іншим. Медвідь із Голоюхом пригостилися, а Григорій Іванович витяг свої. Лікарі запалили, і Олег подав руку:

— Пробачайте, Григорію Івановичу. Мені дійсно час. Я сподіваюсь, ви не образитеся. Приємно було познайомитися.

— Мені також було приємно, — відповів той, підводячись. — Бувай здоров.

Посміхнувшись, Олег вийшов.

— Чого це він раптом? — знизав плечима Медвідь. — На нього не схоже.

— Може, справи якісь у чоловіка… — багатозначно промовив торакальний. — Я, між іншим, помітив, що він збрехав про головний біль.

— Так? — здивувався Ілля. — Які ж у нього можуть бути справи о такій порі? Молодий, нежонатий…

— Як це — нежонатий? — заперечив Тарас. — Якраз навпаки.

— Не зрозумів, — здивувався торакальний, — ви що, не знаєте сімейного стану свого колеги?

— Прізвище у нього — Женатий, — пояснив Тарас.

Лікар кілька секунд кумекав, а потім весело розсміявся.

Спорожніла операційна являла собою страхітливе видовище. Жахливий розгардіяш — кругом валялися по підлозі пелюшки та простирадла зі слідами крові. Купа зіжмаканих червонястих серветок горою громадилася у тазику. Були розкидані білі табуретки та всілякі підставки. На стелі наче з якимось німим викликом застигла товста червона доріжка та рясні бризки. Велика операційна лампа також була у крові. З неї звисали темні, майже чорні згустки.

І серед усього цього царства біля поставленого на підлогу відра стояла операційна санітарка Люся, тримаючи ганчірку в руці та розмірковуючи, з чого зручніше починати.

Тихенько відчинивши двері, Олег увійшов і повісив мокру куртку на вішак. Потім роззувся. У квартирі стояла суцільна темрява. Пройшовши до кухні, він увімкнув світло, кинув погляд на годинник і похитав головою. Потім налив собі холодного чаю та випив цілу чашку без цукру. Відкрив холодильник, дістав масло і почав мастити на відрізану скибку батона.

Позаду почувся скрип підлоги. Ольга стояла, притулившись до одвірка. Плед був перепущений в неї під пахвами і загорнутий навколо фігури, а кінець затканий за край. Волосся дещо повибивалося з вузла і спадало по плечах. На ногах не було нічого, крім тапочок, і Олег автоматично ковзнув поглядом по її фігурі донизу. Але плед сягав якраз нижче колін. Ольга помітила це, а він знітився. Запанувала якась ніякова пауза.

— Пробач, — сказав він, — я хотів тихо.

— А котра година?

— Скоро пів на пʼяту.

— Жах. І що там було?

— Справді, поранення серця. Тесть зятя кухонним ножем почастував. По пʼяні, зрозуміло…

— І як?

— Нічого. Прооперували. Поки що живий.

— Так? Хоч би все було гаразд… А хто оперував? Ти?

— Усі ми потрудилися, — ухильно промовив Олег. — Навіть торакального з області викликали. Ось так, красуне. Тепер завкадрами знатиме, як іноді цим самим кадрам живеться…

Ольга підійшла й присіла на табуретку. Тканина при цьому підтяглася догори, й він знову ненавмисно ковзнув поглядом по колінах жінки. І знову це не залишилося непоміченим.

— Олег…

Вони зустрілися очима. Спокійно глянувши на нього, Ольга несподівано взяла край пледу і підтягла догори. Той самий погляд, у якому Олег марно намагався уздріти якісь емоції. Вони наче померли. Йому нічого не залишалося, як опустити очі додолу.

Присівши, він торкнувся її колін, а потім ще раз глянув на неї знизу. Ольга сиділа спокійно і не робила ніяких спроб перервати цей незручний момент.

— Пробач, — сказав Олег. — Я знову зробив тобі неприємно. Це не тому, що я безпардонна людина. Просто… Про жінку, яка подобається, хотілося б знати якнайбільше. Це ж цілком природно?

— І яка тепер твоя думка? — запитала вона, наче не почувши цього заплутаного монологу.

— А чия думка тебе цікавить? — уточнив він. — Хірурга з досвідом чи нещасного чоловіка, який уже десяту годину підряд марно намагається затягти тебе до ліжка?

Вона мимоволі посміхнулася:

— Ти вмієш сказати. Спочатку лікаря.

— Ну, що… Враховуючи характер та обширність попередньої травми, результат цілком задовільний. І навіть більше ніж…

— А чоловіка, який… — вона завагалася, — любить надто довго та розумно висловлюватися?

— Ну-у… чоловіка… — він підняв очі до стелі, підшукуючи слова. — Він доведений до такого стану, що вже нічого не кумекає. Він хоче… Ні, їсти він уже точно не хоче. Тільки спати. І бажано…

— Ні, він хоче їсти! — Ольга несподівано почервоніла. — Він оперував цілу ніч і тепер…

Скочивши з табуретки, вона заходилася намазувати масло на покинутий хліб.

Олег підійшов ззаду, дуже близько, і взяв її за талію.

— Ну, я дійсно не хочу їсти…

— Невже мої ніжки зіпсували тобі апетит?