Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 80)

— Відсмоктувач! — скомандував Ілля.

Запрацював електровідсмоктувач.

— Затискачі на перикард! — продовжував Олег.

— Давай струйно у підключичку, — у напівголоса промовив Щур до Наталі.

І тут несподівано з операційного поля бризнув потужний кровʼяний фонтан. Вдаривши між головами оперуючих, він потрапив просто в операційну лампу вгорі. Це був удар, від якого із тривожним звуком затремтіла лампа та бризки розлетілися по головах персоналу. Надя та Наталя скрикнули. Серце хворого ще продовжувало скорочуватись, незважаючи на наскрізну рану. Воно робило свою справу, являючи собою доволі потужну помпу, і коли хірурги нарешті дісталися до нього та звільнили його пошкоджену стінку, кров потужним струменем линула туди, де було менше опору. Цього чекали, і все-таки…

Друге скорочення дало якийсь кривий струмінь, від якого розлетілося по грудях оперуючих і дісталося навіть анестезіологам, а догори лише ляпнуло.

— …твоїй мамі… — вирвалося у когось.

— Усе, — сказав Олег. — Я там. Заткав пальцем.

Із лампи продовжувало крапати донизу, а освітлення в операційному полі явно зменшилося.

— Спокійно, — сказав Олег, — малу лампу сюди підсувайте і готуйте шити на круглій голці.

— Атравматика є, гуманітарна… — підказав Ілля.

— Давайте будь-що. Що швидше…

— Працює? — запитав Тарас.

— Так. Шити. Ілля, ти вʼяжеш. Я поступово забиратиму палець. Шити, щоб постійно було готово!

Медвідь схилився до рани, завʼязуючи нитку.

— Далі! — командував Олег. — У темпі.

Очевидно, бригада адаптувалася до умов нетипової операції, тому що зʼявилися деякі ознаки настрою:

— Таким струменем якщо в око потрапить, то й вибити може, — зауважив Ілля, продовжуючи вʼязати.

— А ти не нахиляйся так, — порадив Олег. — Он, я довший від тебе, а не нахиляюся. Тарасе, ти постійно відсмоктуй. І серветку візьми більшу.

— Що там у вас? — відчувши певну розрядку, обізвався Щур.

— Міокард дошиваємо, — відповів Олег. — Практично закінчуємо. Ще кілька швів зверху. Палець уже звільнився. Шити!

До операційної вставила голову Маша, прикриваючи обличчя маскою:

— Ілля Петрович! Машина санавіації підʼїхала. Виходять.

— Як піднімуться — відразу сюди веди.

— Оперативно вони, — зауважив Олег. — Ви о котрій дзвонили?

— Година доходить, — сказав Щур.

— А ми вже наче й справилися, — подумав уголос Тарас.

— Добре, що приїхали, — заперечив Олег. — Тут ще роботи й роботи. Перикард зашити, ревізнути все, як належить… Для цього потрібні відповідні навички.

— Та й нашу працю оцінити, що також не зайве, — підказав Ілля.

— Безперечно, — погодився Олег. — Доля хворого ще кілька днів буде під питанням…

За дві години всі четверо сиділи в ординаторській. Торакальний хірург із обласної — чоловік старшого віку, кремезний, із бородою — гортав історію хвороби з аналізами хворого, які на той час уже були готові.

— Ну, що… Добре все, що добре закінчується, — промовив він, відкладаючи зшиток.

— Гадаю, ще нічого не скінчилося, — несміливо зауважив Ілля.

— Ну, за великим рахунком — так, — погодився викликаний лікар. — Але на цьому етапі все прекрасно. Усі ми розуміємо, що таке поранення серця. Це восьмидесятивідсоткова смертність навіть за умов надання своєчасної та кваліфікованої допомоги.

Усі мовчки кивнули.

— А я вважаю, допомога була достатньо кваліфікованою. До речі, Олег Вікторович, ми з вами, по суті, ще не познайомилися. Ваших колег я добре знаю, а ви тут недавно?

— Та вже достатньо, — посміхнувся той, — кілька місяців.

— Він уже свій, — підтвердив Ілля.

— Ну, що ж… Прийміть, як то кажуть, мої компліменти, — сказав торакальний, — усе дійсно на рівні. Це я без зайвого пафосу, від душі.

— Дякую, — просто відповів Олег.

— Григорію Івановичу, — зарухався Ілля, — давайте, я каву поставлю, тоді й будемо знайомитися, бо самі розумієте — втрата енергії, хвилювання…

— Хвилинку, — зупинив його той, — давайте спочатку з родичами переговоримо. Кличте їх сюди. А де ваш анестезіолог? Сергій Андрійович, так?

Наче почувши його, до ординаторської увійшов Щур. Усі відразу засміялися.

— Що, в мене щось не так? — злякався той.

— Усе гаразд, — посміхнувся торакальний, — просто легкий на згадку.

— Давай, якщо вже ти у дверях, то клич родичів, — сказав Медвідь.

Дві жінки, які й досі були самі не свої від хвилювання, — дружина та мати щойно оперованого хворого — увійшли до приміщення. Їм запропонували сідати.

— Ну, що… — почав торакальний. — У вашого сина та чоловіка травма надзвичайно серйозна. Мова йде за проникаюче поранення серця. Це дуже важка травма. Операція пройшла вдало. Нам вдалося зробити все, що належить у таких випадках. Лікарі ваші зорієнтувалися вчасно і основний етап операції закінчили ще до мого приїзду. Загалом, усе вдалося. Зараз пошкодження ліквідовано, і серце хворого працює нормально. Так, Сергію Андрійовичу?

Щур мовчки підтвердив.

— Але, на жаль, це не означає, що небезпека минула, — продовжував Григорій Іванович. — Усе ще може статися. Може відбутися зупинка серця, можуть бути й інші пізні ускладнення. Я говорю вам так, як воно є. Ви мусите бути готові до найгіршого. Хоча, ще раз повторю — в нас є усі підстави сподіватися, що хворий видужає.

Жінки лише мовчали, киваючи головами.

— Зараз стан хворого стабільний, — додав Щур. — Але про ліки доведеться потурбуватися. Самі розумієте, треба використати всі можливості.

— Так, звичайно… — промовила крізь сльози мати хворого. — А можна до нього?

— А що вам біля нього робити? — знову втрутився торакальний. — Він ще спить після наркозу, ще на керованому диханні. Сергій Андрійович пустить вас на хвильку подивитися, а сидіти біля нього поки що не можна.

Близькі прооперованого мовчки погодилися.

— Ну, все, чекайте у холі на кріслах, — сказав Щур. — Зараз напишемо вам список необхідних ліків. Є чергова аптека. Маєте можливість купити медикаменти?

— Ми купимо, все купимо, — відповіла дружина пораненого, — ви пишіть!

Вони зібралися йти. Несподівано мати хворого повернулася до лікарів і плачучи заголосила:

— Рятуйте його, людоньки, я вас прошу… Я віддячу всім, тільки рятуйте! Будь ласка…

— Та ми всіх рятуємо, всіх стараємося… — промовив Григорій Іванович, виводячи її до коридору.

Двері зачинилися.

— Можна зрозуміти… — промовив торакальний. — Добре, хоч ліки здатні купити. А що робите, якщо родичі неспроможні?

— Ну… — замислився Ілля. — Існує НЗ, який поповнюється за рахунок хворих, але скільки його там…

— І тоді що?

— Тоді починаються дзвінки до начмеда, а начмед піднімає з ліжка завідуючу центральною аптекою, а та починає волати, що фондів немає, а лікарня і так винна купу грошей…