Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 7)

— А чому ви кажете — «вліз»? — не погодився Олег. — Я що, якусь помилку допустив? Випадок неординарний. Я лише хотів сказати, що будь-хто одразу б не розібрався. І у вас були сумніви, і навіть у шефа. То чому ви з розгону на мене пʼять із половиною годин вішаєте?

— Нічого я на тебе не вішаю. А розбиратися мусили швидше.

— Звичайно, — промовив Олег, не приховуючи образи, — правий той, у кого більше прав…

— Чорти би забрали! Ну, хіру-урги! Ну, діячі! Йоп-понський бог! — цей крик, що пролунав з операційної, належав анестезіологу, який досі порався біля хворого, виводячи із майже шестигодинного наркозу. — Ну, діячі, маму вашу… Пʼять годин операції! Давно спати пора, а я, як дурний наркоз даю! І вони дірку в кишці шукають!

Не дивлячись на те, що маски та бахіли вже було скинуто, всі натовпом залетіли до операційної. З хворого вже поскидали операційну білизну, і рана на животі була закрита білою повʼязкою. Анестезіолог знаходився у стані надзвичайного обурення, крокував туди-сюди по операційній, розпачливо хитаючи головою. Ірина чи то здивовано, чи то злякано затуляла рота рукою, хоч на обличчі її ще досі була маска. Санітарка тихо гигикала у кутку.

— Що стали? — просто розвів руками анестезіолог. — Обісрався ваш хворий. Під себе наклав. А ви діру в кишці пʼять годин шукаєте! А я стою і нюхаю поруч із вами…

Олег мовчки підійшов до хворого і зазирнув йому між ніг. Потім розвернувся і, виходячи, копнув ногою скільки було сили скручені на підлозі професорські рукавиці.

Невиспані і невдоволені обличчя учасників нічної операції контрастно вирізнялися на загальному тлі решти присутніх на ранішній пʼятихвилинці. Шарудіння миттєво вляглося, коли увійшов завклінікою, займаючи своє місце «у президії». Його довге обличчя виглядало змарнілим та похмурим.

— Слухаю, — промовив він, — починайте.

Олег підвівся з місця і, поглядаючи на аркуш паперу, почав:

— За час чергування поступило четверо хворих. Чоловік тридцяти двох років із післяінʼєкційним абсцесом сідниці. Оперований під місцевим знеболенням. Жінка сорока двох років, громадянка Польщі. Сольовий діатез, ниркова колька. Приступ знято. Повідомлення в адміністрацію подано. До речі, звідти дзвонили півгодини тому і просили, щоб ви, Валерію Павловичу, подивилися її.

— А чому хвора в нас, а не в урології? — запитав Соколов.

— Її прийняли до початку мого чергування, напевно, була підозра на апендицит… Ну, і останній хворий. Чоловік двадцяти двох років. Нещасний випадок на виробництві. Розриви правої долі печінки, внутрішньочеревна кровотеча другого ступеня. Хворий оперований. Ушивання розривів печінки, дренування черевної порожнини. Стан хворого на ранок задовільний….

Він замовк, відчуваючи незручність.

— Н-да-а… — завклінікою підвівся зі свого місця і перейшовся перед аудиторією. — Цей випадок заслуговує на особливу увагу. Ситуація така: бригада хірургів вищої та першої категорій чотири години оперує хворого, зробивши на цей момент уже все необхідне, — шукає розриви кишечника. А все тому, що їм дружно мариться каловий запах. Потім до них приєднується завідуючий відділенням, і вони продовжують у тому ж дусі ще годину. Тому хворий невиправдано довго знаходиться під наркозом. До того ж хворий, як відмітив сам Олег Вікторович, із крововтратою другого ступеня. Як це назвати?

Зав нервово совався на своєму стільчику і мовчав.

— А де, до речі, Григорій Ананійович? Чому вже друга підряд пʼятихвилинка проходить без другого професора? Я розумію, що Григорій Ананійович — заслужена людина… Проте є якийсь порядок, якісь канони, і їх потрібно дотримуватися! Ну, добре. На десяту мені потрібно до наукової частини. Ігорю Петровичу, ви подивитеся і розберетеся з полячкою. Якщо завідуючий відділенням не може приймати рішення в операційній, то організаційні питання він вирішувати зобовʼязаний. Я буду за дві години. Усі вільні.

Олег вийшов, наче хмара. Хтось смикнув його за рукав:

— Ну, ти гігант… По пʼять годин щоночі…

— Це ж яке здоровʼя треба мати…

— Та пішли ви!

— Слухай, а він що, дійсно обісрався?

— І шеф досі не знає? Олежку, коли дізнається — буде завал.

Усю групу лікарів, що сунула коридором, наздогнав завідуючий відділенням.

— Так, колеги! Я нагадую, щоб не забули здати заяви на відпустки, хто ще цього не зробив. Сьогодні останній термін. Я їду в пологовий на консультацію, повернуся — щоб усі заяви були. Олег Вікторович, вам востаннє нагадую про рецензію. Востаннє!

— Ігорю Петровичу, а як же полячка? — запитав Олег. — Ви забули, що шеф розпорядився?

— А до чого тут я? — знизав плечима той. — Я взагалі-то адміністратор. Он, є в нас другий професор — нехай дивиться. Він — світило, нехай лікує іностранку. Так що, Олег Вікторович, як зʼявиться Желязко, передайте йому прохання завклінікою щодо громадянки Польщі. Тим паче, це ваша хвора…

Олег нічого не відповів.

— Олег Вікторович! — покликала медсестра з поста, — вам телефонують. Беріть трубку.

Хірург підійшов до телефону.

— Так!

— Олеже, вітаю! Це Володя. Ми вчора домовлялися.

— А, так…

— То як на рахунок розмови? Зустрінемося?

Міміка лікаря свідчила про те, що ні з ким зустрічатися зараз йому не хотілося.

— Ну давай, підʼїжджай.

— За пʼятнадцять хвилин буду. Спускайся до центрального.

Олег поклав трубку. Назустріч йому по коридору своєю типовою ходою прямував професор Желязко.

— Доброго дня, Григорію Ананійовичу.

— Добридень, добридень…

— Григорію Ананійовичу, на моєму чергуванні чужоземка поступила, — сумніваючись у правильності власних дій, почав Олег, — громадянка Польщі. Наче ниркова колька. Щось із нею вирішувати потрібно. Та й з адміністрації просили, щоб завідуючий клінікою подивився, а він у наукову частину поїхав.

— О! Полячка? — пожвавився професор. — Посмотрим! Сечас собером интернов и посмотрим, обязателно. А где она лежит?

Тамуючи несподіване важке передчуття, Олег назвав номер палати.

— Хто в нас дежурна сестра сеодня? — загорлав професор, прямуючи далі. — А-а! То ти? Давай позови мне усех интернов у кабинет, позови… Пойдом, посмотрим…

І, продовжуючи бурмотіти собі під ніс, Желязко зник в «апендициті».

За кілька хвилин двері до палати розчинилися, й у прохід між койками посунула юрба інтернів на чолі з професором Желязком. Вигляд у нього був без перебільшення професорський і виразно свідчив про те, що нікому іншому такої важливої місії доручити не могли. На койках поруч лежали дві жінки, окрім яких у палаті було ще двоє бабусь. Професор змовницьки повернувся до інтернів, що вже побували тут на ранішньому обході, та напівпошепки поцікавився, кивнувши головою у бік двох жінок:

— То котора с них полячка — ота красива, или некрасива?

Жінка, що лежала біля вікна, виглядала дещо старшою, проте її елегантність, гарна фігура та макіяж кидалися в очі. Доглянуті руки нервово смикали край білизни, а невдоволено стиснуті губи не зменшували принадності. Вона й була чужоземною громадянкою.

Інша пацієнтка, яка лежала на сусідньому ліжку, мала в собі кілограмів із двадцять зайвих, але натомість була з розпущеним довгим волоссям, а халат на ній відстовбурчувався, злегка відкриваючи без перебільшення богатирські груди. Вона підняла голову, розвісивши губи-вареники, здивовано вирячившись на другий підряд обхід.

— Красива, красива! — одночасно зашепотіли інтерни, кожен із яких, безперечно, вважав себе знавцем жіноцтва.

Професор виставив живота з пихатим виглядом і, зателепавши короткими штаньми над старомодними шкіряними тапочками, заліз у прохід між ліжками. Вочевидь, він мав специфічні уявлення про жіночу принадність, бо несподівано для усіх повернувся до полячки задом, нахилився до нашої і, розтягнувши рота у радісній посмішці, голосно запричитав:

— Здрастуйте, здрастуйте! Ну, как ви до нас доехали? Как ваше здоровʼя? Ну ничо! Ми вас тут немножко подлечим.

Інтерни махали руками, цикаючи до нього, робили відчайдушні жести, проте Желязко ніяк не реагував. Нахилившись до остовпілої дівахи ще нижче, професор несподівано підігнув свої «скрипучі» коліна і з розгону всівся просто на голову полячці, продовжуючи примовляти:

— В нас тут очен хороша болница, опитни доктора, внимателний персонал.

Очевидно, професорські сідниці цієї миті відчули під собою якийсь не конче зручний предмет, причому, цей «предмет» ще й смикався під ними. Тому рука Желязка автоматично помацала поруч і натрапила на неподобство. Насилу піднісши сідниці, професор загріб «предмет» жменею і не надто поважно посунув убік, пробурмотівши при цьому:

— Подвинса…

А після цього знову розсипався у любʼязностях:

— Ну, ми вас тут немножко подремонтируем, я сам проконтролирую…

Більше нічого він сказати не встиг. За його спиною, наче привид, здійнялася жіноча постать, в якій уже не було ніякої чарівності. Вона вчепилася руками у професорський ковпак і комір та почала у нестямі трусити Желязка, супроводжуючи це дикими криками:

— Єзус Марія! Нєх вас пся крев заляє! Курва ваша мать!

Інтерни застигли на місці, не в змозі чимось зарадити, а полячка, яка, здавалося, зовсім оскаженіла, продовжувала дерти професорський халат і несамовито волати.

Він підійшов, посміхаючись ще здаля, бо впізнав старого знайомого. Володя Якимець виглядав удвічі ширшим, полисів і, що вже казати, — постарішав. Зате був вдягнутий у крутий модний піджак і мав по персню на кожній руці. На поясі висів мобільний телефон.