Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 6)

— Іди, скажи щось отим згори. Це ж неможливо так бігати о дванадцятій годині ночі! Ну просто, як коні! Що вони там роблять? Я зараз дзвонитиму до міліції!

— Ну в них ювілей сьогодні, з дітьми позбиралися, діти бавляться…

— Знову діти? Своїх насилу заспокоїли — тепер чужі? Іди розжени цей бедлам! Якщо мене піднімуть ще раз, я за себе не ручаюся. Встану і все тут перекину. Я вже не у тому віці, щоб по дві ночі підряд не спати.

І завідуючий клінікою нервово повернувся до стінки.

У операційній панувала вкрай нервова атмосфера.

— Олег, слухай, давай закінчувати. Скільки можна мʼяти ці кишки? Ти ж бачиш — немає нічого!

— А звідки запах каловий пробивається? Ти розумієш, що буде, якщо ми лишимо розрив кишки?

— Та який розрив? Двічі вже перешнурували. Де він? Немає нічого, абсолютно.

— А це що? Звідки гематоми? Кишка явно постраждала. Брижа надірвана. Може, який заочеревинний розрив, і воно сюди просочується?

— Ну де? Ти ж бачиш — усе обдивилися. Давай, дренуй, і будемо зашиватися. Ти що, до ранку хочеш тут копирсатися?

Олег розігнувся і склав руки на операційному полі:

— Не знаю… Не можу я зашити живіт, коли гімном смердить.

— Та яким гімном? Я, наприклад, нічого не чую.

— У тебе нежить.

— Ну то й що? На мій нюх це не впливає. Звичайний кишковий запах, коли живіт розкритий. Це я чую. Ну, гаразд. Давай так: ще раз дивимося усе, і як нічого не знайдемо — зашиваємо.

І вони мовчки продовжили перебирати кишечник.

— Ну що?

— Гаразд, зашиваємо.

Промовивши це, Олег був похмурим, як ніколи.

Кілька хвилин працювали мовчки.

— Слухай, а взагалі-то ти правий. Тепер і я чую. Таки смердить.

Олег кинув затискач, який поїхав далеко під двері.

— Так?! А чого ж ти кричав — зашиваємо? Що тепер?

— Не знаю, — знітився той, — можливо, і справді якийсь заочеревинний розрив, того воно підсочує… Зараз явно чую запах. Давай ще раз дивитися.

— Що дивитися? Ми вже надивилися. Хворий четверту годину на столі! Давай кликати зава. Нехай він тепер дивиться.

— А якщо й він не знайде? Однаково не візьме на себе сміливість зашити. Я його знаю. Давай краще зразу Соколова.

— Та він минулу ніч не спав, разом із нами тут…

— То й що? Однаково цим скінчиться. Хоча… Ти оперуючий, тобі й вирішувати.

Пауза була недовгою.

— Світлано, — сказав Олег, — дзвони, нехай зава везуть — бігом.

— Ну, як хочеш… — протяг асистент, явно не згодний з його рішенням.

У кімнаті, де спав професор Соколов, стояли тиша та темрява. Ковдра ритмічно здіймалася у такт його диханню. Годинник на стіні показував першу. Несподівано внизу, у дворі, пролунав наростаючий рев мотоцикла. Можливо, їх було двоє чи троє — і, як на гріх, хлопці зупинилися просто під вікнами професора. Мотори дико заревли, а потім ніч прорізало дзеленчання битого скла і пʼяний крик:

— Любка, с-сука, на — получай!

Вони закричали всі разом, знову заревли мотори, і компанія зникла у невідомому напрямку.

Соколов мовчки сів на ліжку. Довго сидів, а потім вийшов із кімнати. Повернувся з чашкою, знайшов у ящику якусь таблетку та випив. Після цього знову заліз під ковдру і поклав подушку на вухо.

Напруження в операційній зростало. Хірургів було вже четверо, і тепер вони лише заважали один одному. На місці оперуючого вже стояв Ігор Петрович, завідуючий відділенням.

— Дай мені свіжу серветку, але намочи… Та куди ти лізеш попід руки? Олег Вікторович! Ти вже шукав. Шукав, скільки хотів. Тепер тримай гачки.

— Пробачте, Ігорю Петровичу…

— Пробачте… — повторив роздратований зав, якому не дали виспатися. — Чотири години товклися в животі! Не могли раніше викликати? Кишки намʼяли… Розбери тепер, що тут до чого… Ось це — що таке? Воно було тут зразу, чи ви натравмували?

— Ну що ви! Це було. Он ще й розривчик на брижі невеличкий. Може, де заочеревинно порвалося?

— Може, може… Не знаю я, що тут може. Ну вас до біса! Є завклінікою для таких випадків — викликайте. Чорт зна що…

Годинник на стіні операційної показував уже пів на другу і продовжував відраховувати час. А ще за півгодини професор Соколов увійшов з піднятими, вже помитими руками і, не говорячи ні слова, попрямував до операційної сестри.

— Чому мовчимо? — єхидно запитав він невідомо в кого. — Що, змучилися?

— Ну, давай, Олег Вікторович, не тягни резину… — завідуючий відділом явно не збирався брати ініціативу на себе.

— Оперуємо закриту травму живота, — почав Олег, — повшивали розриви печінки, проводимо ревізію кишечнику і не можемо знайти пошкодження.

Його голос звучав сухо та скупо.

— А чому ви вважаєте, що воно повинно бути?

— Каловий запах у черевній порожнині.

— Гм-м…

Нервозність професора поступово проходила, звільняючи місце робочій зосередженості.

— Дійсно, запах є. Ну, давайте дивитися. Тільки нас тут явно забагато. Сергій Миколайович із інтерном нехай сядуть відпочинуть, а ми ревізнемо живіт.

Двоє слухняно відійшли, а завклінікою взявся до кишок.

— Так… тоща… Тут гаразд. Ось вже здухвинна… Нормально. Це просто гематома. Може, й ви намʼяли… Скільки часу оперуєте?

— Від пів на десяту, — невдоволено промовив анестезіолог.

— Що?! Чотири з половиною години? А чого ж ви копирсалися? З глузду зʼїхали! Хворого з такою крововтратою пʼяту годину на столі тримаєте! Слухайте, що це за дитинство? Та-ак… Поперечно-ободова… Норма-ально… Ну як це можна? Тут же ж нічого немає! Кишечник не пошкоджений, якщо не брати до уваги, що ви його пʼяту годину мнете. Ану, стоп… Стоп…

— Ну, чуєте? — Олег збуджено втупився в оперуючого. — Чуєте? От ми, коли сюди доходимо, явний запах чуємо. Десь поступає. Ось і місце підозріле.

— Не таратор, — перебив його професор. — Ревізуємо ще раз. Щось тут не так. Ось нисхідна, ось сигма.

Професор Соколов перебирав кишечник кілька разів, щоразу підозріло тягнучи носом. Він також добре розумів, що буде, якщо «закрити» живіт із незнайденим розривом кишки. Нарешті він випростався і глянув на колег.

— Зашивайте. Ми перевірили все. Розриву немає. Кишечник цілий. Закінчуйте операцію. Дренажі надійні поставте. Якщо все-таки пропустили і почнеться перитоніт — оперуватимемо повторно.

Завклінікою розвернувся і, здерши на ходу рукавиці, жбурнув їх на підлогу, після чого вийшов із операційної.

Усі виходили, наче вичавлені. Відкривалися крани в передопераційній, халати скидалися під ноги. Хірурги вмивалися просто на інструменти, що купами лежали в раковинах.

— Чорти би забрали ваші операції… — завідуючий відділом ніяк не міг заспокоїтися. — Все не як в людей… Пʼять із половиною годин… Завтра шеф на планерці розбиратиме по частинах.

— Ігорю Петровичу, навіщо ви так? — повернувся до нього Олег. — Ви ж так само не зашили! Правда? У вас також сумніви були.

Олег роздратовано витирав обличчя рушником, здогадуючись, що зійдеться все, безперечно, на ньому.

— Я не зашив? — обурився завідуючий. — Не вистачало, щоб я після вас животи зашивав! Сам розрізав — сам і зашивай. В нас із тобою дипломи однакові, й категорії, до речі, також. Якщо ти вліз у живіт, то чого у когось іншого повинна голова боліти?