Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 9)

— І що? — мимоволі проковтнув Олег.

— Оглядаюся і бачу, що мене хтось наздоганяє. Сам-один. На ньому щось таке чорне, з каптуром. Він біжить, знаєш, так, дуже легко, наче й ваги не має. І я бачу, що втекти від нього неможливо. У нього в руці ніж такий довгий, вузький, а в іншій — рамка дротяна. На таких рентген-знімки у лікарнях носять. І він насувається на мене. Розумієш — цієї миті жах просто дикий! Тоді я бачу, що у нього під каптуром нічого немає! Порожнеча, чорнота. І каптур цей надягається мені на обличчя. Я завжди із криком прокидаюся. Це неможливо передати…

Міміка Володі зараз відображала всі ці переживання. Він замовк.

— Гм… Ну, а ти звертався до лікарів — психотерапевтів і таке інше?

— Олежку… — гірко посміхнувся приятель. — Якби ти знав, скільки бабла я на це висадив! Поки не зрозумів, що всі ці терапевти — фігня на пісному маслі, й ніхто мені не допоможе. Де тільки не був, у яких світил… А потім пішли бабки-дідки… Бачив би ти, з якими шарлатанами справу мав — самому зараз дивно.

— А в нас у психоневрологічному диспансері ти був? — перебив Олег.

— Із нього починав.

— І що?

— Нічого! Усяких розумних порад наслухався, всяких термінів нахапався, купу таблеток зжер. І все дарма.

— А у кого ти був — конкретно?

— Слухай, — сказав Якимець. — Давай я тобі один папірець покажу, щоб ти не думав, що у мене зовсім дах поїхав.

— Та я й не думаю…

Проте співрозмовник таки витяг папірець і простяг через стіл. Це був висновок за усією формою про те, що Якимець Володимир був освідчений психіатричною експертизою, і у нього не було виявлено ніяких відхилень.

Володя сховав папір.

— Слухай. Я щось не зрозумів, до чого тут цей…

— Тачанів?

— Так.

— Справа у тім, що коли воно починається, я начебто знаю: події відбуваються там.

— Ти що — бував у цьому містечку?

— Як тобі сказати… І так, і ні. Більше ніж рік тому я їхав поїздом із Австрії. Ну, швидким. Але щось сталося дорогою, і вийшла незапланована стоянка. Коли поїзд гальмував біля перону, там промайнув мужик із рибою. На невеличких станціях місцеві виносять до поїздів різне, щоб торгувати, — хто яблука, хто що… Як побачив я — так схотілося до пива! Дізнався, що півгодини стоятимемо, і бігом за мужиком. А його немає. Я по перону, на найближчі вулиці зазирнув — як крізь землю провалився. Думав, може, до вагону якого заскочив із тією рибою. Одним словом, поїзд пішов, а його так і не було… А потім це почалося.

— Не зрозумів: ти хочеш сказати, що поїзд зупинявся якраз у тому Тачанові?

— Саме так.

— Ну, тоді все надзвичайно просто! З якоїсь причини назва цього містечка зафіксувалася у твоїй, так би мовити, підсвідомій памʼяті, а потім спливла у сні. Таке буває.

Якимець подивився на лікаря поблажливо:

— Чувак, я й не знав тоді, що ми у Тачанові зупинялися! Дійшло тепер до тебе? Там навіть назви на станційному будиночку не було!

— Звідки ж ти її дізнався?

— А звідти. Я потім знайшов цей поїзд і встановив, що зупинка відбулася саме там. Це ідіотське містечко спочатку приснилося мені у тих жахіттях, а вже потім я дізнався, що воно існує насправді і що саме у ньому зупинявся той довбаний поїзд!

— Може, хтось сказав його назву, як ти виходив на перон?

— Ні! Ніхто не казав! Тоді я восени їхав. І уві сні також осінь — жовте листя під ногами хрускотить, коли по лісі біжу. Коли ті жахи почали мене серйозно діставати, якось узяв карту України і пошукав — чи немає у нас справді якогось Тачанова. І знайшов… Потім і про поїзд згадав.

— Бісівщина якась… — знизав плечима Олег. — А що ж ти хочеш, щоб я там робив?

— Ну, не знаю… — невизначено скривився Володя. — А що мені залишається? Ніхто нічим не може допомогти. Може, насправді існує якийсь звʼязок? Ну, на рівні п-паранормального… Звідкись я ж дізнався, що це трапилося саме там! Якось це мусить бути повʼязано. Тому походиш, подивишся… Дізнаєшся, що сталося у їхній лікарні того дня, коли я їхав поїздом. Це ж у ній все відбувається! І я їздив туди вже потім, коли жахи почалися. Обійшов кругом цю бісову богодільню. Уявляєш — там біля самої лікарні дійсно якась лісопосадка починається. Але ж у сні все вночі було. Спробуй розрізнити… Ще я памʼятаю багато інших деталей. На одних дверях така ручка була… Двері білі, з табличкою, а вона якась жовта, старомодна. Є й інші деталі. Ну, не можу пояснити тобі все одразу, але якщо працюватимемо разом, звʼязок телефоном… Словом, конкретний план якось виробиться. Головне — почати. Я відчуваю, розумієш…

Обличчя Якимця мало благальний вигляд. Від хвилювання він замовк.

— Володю, — сказав Олег, — мені здається, ти дещо не так розумієш і багато що перебільшуєш. А може, ти просто перевтомився? Га? Моя порада: тобі просто потрібен нормальний психотерапевт і повноцінний відпочинок. Давай я краще…

— Оце ти дарма, — перебив Якимець. — їй-Богу, дарма. Мене вже стільки психіатрів передивилося, що хірург навряд чи зможе порадити щось толкове. Я покликав тебе не для того. Я пропоную роботу. За гарне бабло. Ти згоден спробувати?

— Та що пробувати? — не втримався Олег. — Шукати у темній кімнаті чорну кішку? Як там казав Гліб Жеглов: а якщо її там узагалі немає?

— Ну, це ми ще подивимося — є, чи немає… Скажи — чому він мені приснився, отой довбаний Тачанів таким, як є насправді!?

— Володю, я працюю тут. Мене ніхто нікуди не відпустить. У мене хворі, чергування… Тим паче, відпустку свою я вже використав.

— Це мої проблеми, — не вгавав Якимець. — Знайду тобі молоду мамашу, оформиш лівий декрет…

— Що?! Та ти у своєму розумі? Який декрет?!

— Звичайний. Декретна відпустка на дитину може бути оформлена на зовсім чужу людину. От і підеш, а сам туди… Місце за тобою збережеться. Ну, а платити, звісно, я тобі буду.

— Слухай, у тебе хвора уява, — розвів руками Олег. — Що про мене говоритимуть? Це ж буде анекдот на всю лікарню. І потім — займатися чортзна-чим…

— Ну, чому зразу чортзна-чим? — не погодився Володя. — Тим самим, що й тут. Лікувати, оперувати. І побіжно —… Ти ж лікар. Зумієш розібратися в усіх потрібних нюансах. А мені, навіть якби і вліз туди якимось різноробочим, багато що буде не під силу. Та я й боюся, якщо чесно. Як уявлю собі той Тачанів — мороз по шкірі… Між іншим, знаєш, чим зараз наші лікарі займаються? Родич моєї бухгалтерки, доктор, уже півроку в Португалії на будівництві зашибає. За чотириста пʼятдесят баксів на місяць. Відбійним молотком та у респіраторі. А ще одна дама у Греції за дідом-маразматиком горшки з гімном виносить. Також докторка. А ти…

— Володю, я задоволений своєю роботою, — перебив Олег. — До того ж, просто так ніхто мене не відпустить. І потім — я взагалі не вважаю, що зможу там чимось бути тобі корисним. А на роботі у мене зараз неприємності. Тому, якщо чесно, мені не до…

— Вісімсот зелених на місяць, — сказав Якимець, перехиляючи коньяк у горлянку, — за те, що ти тут робиш практично задарма. І ще за невеличку розвагу у вигляді легенького детективу. Що тут ще думати?

— Володю, — повторив Олег, — повір мені, я зараз такий задовбаний, після цієї ночі… Абсолютно нічого не кумекаю. Тим паче, йдеться про такі екзотичні речі. Давай відпочинемо. Я повинен відіспатися, на роботі дещо втрясу, а там якось зустрінемося, посидимо… Чесно. От сиджу, а очі самі заплющуються.

— Ну, гаразд, — невесело промовив Якимець. — Я зателефоную за тиждень. Домовилися? Але ти подумай!

— Гаразд.

— Я відвезу, — Володя був смикнувся зі стільчика.

— Ні-ні! — Олег замахав руками, — я тут недалеко… Дзвони, коли що…

Якимець не відповів нічого, лише провів приятеля невеселим поглядом. Потім узяв випиту до половини пляшку, наповнив келишок до країв і перекинув у горлянку.

Професор Желязко біг коридором своєю звичайною ходою, вклоняючись усім по дорозі, напустивши зосереджений вираз на обличчя, котре на той момент уже прикрашали автографи ясновельможної пані. Втім, міміка професора докорінно змінилася, коли за рогом довелося зіткнутися із завклінікою.

— Григорію Ананійовичу, доброго дня.

— Добриде…

— Ми знову проводили пʼятихвилинку без вас.

— Так… ви знаете…

— Так, я багато чув про всіх ваших вдячних пацієнтів, які заважають вам вчасно прийти на роботу. До речі, одна із «вдячних пацієнток» учора написала на вас скаргу. Вам відомо це?

— Да, я как-то слишал об етом, Валерий Павлович… То мне интерни свиню подсунули… Даже как-то невдобно про ето говорит…

— Розбиратися із цим будемо на закритих зборах завтра. А зараз будьте такі ласкаві — напишіть мені офіційне пояснення, щоб я мав із чим туди йти, і потім займайтеся студентами. У нас сьогодні групи пʼятого курсу. Там поступив хворий із апендицитом. Візьміть інтернів, групи, які прийдуть, і проведіть із ними показову операцію. Якщо ви не здатні навчити їх, як належить ставитися до хворих, покажіть хоча би, як потрібно поводити себе в операційній.

Зрадівши і бурмочучи собі під ніс: «Да, да, Валерий Павлович…» — старий побіг до свого кабінету, а за пʼять хвилин уже літав коридорами в операційній піжамі, нагнітаючи свій грізний настрій, даючи чортів усім без розбору. Щоби клініка знала — він сьогодні оперує.

У кабінеті завклінікою відчувалася неприємна напруга.

— Як це розуміти? — обурено промовляв професор Соколов, міряючи кроками відстань від стіни до стіни. — Я взагалі не знаю, як це назвати. Не кажучи вже про те, що ви протримали хворого, який обгидився, пʼять годин на столі. Пʼять годин під наркозом мʼяли йому кишки! Але мова не про те. Хто дав вам право приховувати це від завідуючого клінікою? Як це розцінювати? Жарт? Насмішка?