Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 11)
Аржанський мовчки зняв трубку і похмуро промовив:
— Марино, терміново до мене Женатого Олега Вікторовича з першої хірургії.
Олег зосереджено писав, поглядаючи на годинника. Вираз його обличчя свідчив про те, що він катастрофічно не встигає. До ординаторської увійшов Гурський, також поспішаючи. Перекинувши у своїй папці кілька історій хвороби і взявши одну, він сказав:
— Олеже, слухай, ти не поміняєшся зі мною на наступному тижні?
— Не зараз! У мене рецензія горить. Зав голову відірве, якщо до кінця дня не подам. Я вже другий тиждень тягну. Ну, чесно — потім.
— Гаразд, — погодився Гурський, зачиняючи за собою двері.
Але писати знову не дали. На порозі зʼявилася чергова медсестра.
— Олег Вікторович, зайдіть, будь ласка, до пʼятої. Там Василенко просить — ну, той, якого ще вчора обсипало після системи, — каже, що все свербить.
— Зайду. Скажи, що я не забув про нього. Пізніше.
Проте ще за кілька хвилин встромила у двері голову санітарка:
— Олег Вікторович, там знову ця жінка прийшла…
— Яка жінка?
— Та, що на минулому тижні, — зігнута така, старша…
— Павлівно! Я не маю ні хвилини зараз!
— Але вона плаче, ви ж знаєте її…
Зітхнувши глибоко, не в силах витримати все це, Олег вийшов із ординаторської, похитуючи головою, наче дивуючись самому собі.
Літня жінка у старій вʼязаній шапочці дійсно витирала сльози. Побачивши його, вона зразу змінилася на обличчі та мимоволі простягла до нього руки:
— Олег Вікторович, пробачте ради Бога… Я терпіла до останнього. Більше не можу. Знову боліти почало. Сьогодні взагалі не спала. Олег Вікторович, дорогенький, зробіть, будь ласка…
Жінка благально дивилася на нього. Роздратування миттєво минуло, і на обличчі хірурга зʼявилися сум та якась приреченість.
— Я ж казав вам, а ви не хочете слухати. Потрібно лягти до нас днів на вісім і зробити все належним чином. Це не лікування!
— Але ж я не можу! Олег Вікторович, а хто з сестрою залишиться? Ви ж знаєте, вона не ходить. Як же я залишу її? Вона просто пропаде. Я не можу навіть на півдня відійти. От зараз повернуся — а там таке робиться…
Вона відвернулася до стіни і заплакала. Олег взяв її під руку, розуміючи, що рецензія «накрилася», і повів до перевʼязочної.
— Ходімо, Валентино Сергіївно, зробимо усе, що потрібно.
— У мене навіть бинта з собою немає…
— Нічого, якийсь знайдемо.
У перевʼязочній медсестра з санітаркою різали марлю на серветки.
— Таню, — увійшовши, сказав Олег, — там знову Марченко прийшла — ну, знаєш… Усе спочатку…
— Олег Вікторович! Я потім знову буду від завідуючого получати? Так? Усі лікарі водять блатних хворих — тих, що не числяться, — на перевʼязки, а я тільки отримую. Чому ви не відправите її до поліклініки?
— Таню! — лікар знову спохмурнів. — Якщо Марченко блатна хвора, то я народний цілитель. Знайшли блатну… У неї немає за що бинта купити, не кажучи вже про ліки. Вам що — шкода? Я вам принесу бинт. А від моїх хворих сьогодні дімексид точно залишився, я бачив. Отож, прошу вас.
— Навіщо ви так? — образилася сестра. — Він потім не питає, у кого на що не вистачає, йому однаково…
Розчинивши двері, Олег запросив хвору заходити. Вона привіталася і лягла на перевʼязочний стіл. Скинувши повʼязку, лікар зосереджено оглянув її ногу і промовив:
— Ну-ну… Давай мені шприц і дві ампулки новокаїну.
До перевʼязочної зазирнула чергова сестра.
— Олег Вікторович, дзвонили, щоб ви терміново йшли до головного. Щось важливе. Казали — …
— У мене хвора на столі. За десять хвилин.
— Ну, я вам передала… Казали — терміново.
Двері зачинилися.
Олег увійшов до кабінету головного і привітався. Обличчя тих, хто тут позбиралися, не обіцяли нічого доброго.
— Олег Вікторович, так? Проходьте, сідайте, будь ласка.
Дама вказала йому на стільчик.
— Ми запросили вас для того, щоб вияснити деякі моменти ЧП, яка сталася у вас в лікарні кілька днів тому. Хоча, можливо, я не точно висловилася — це не просто ЧП, це більше… Я маю на увазі ту безвідповідальність, яку було проявлено у вас у відділенні щодо польської громадянки, котра поступила на вашому чергуванні. Я слухаю вас. Що ви можете сказати з цього приводу?
— Така хвора дійсно поступала на моєму чергуванні але, чесно кажучи, ні про які надзвичайні події я не чув, — відповів Олег, дивлячись чиновниці в очі. — Польській громадянці була надана необхідна допомога, про її поступлення я одразу ж доповів черговому по держадміністрації. Та й сама хвора не висловлювала жодних претензій.
— Тільки не треба зі мною так, Олегу Вікторовичу! — голос дами попереджуюче задзвенів. — Не треба! Ви прекрасно все розумієте! Мова йде не про ваше чергування, а про те, що сталося після його закінчення, про її конфлікт із професором Желязком. Чому ви спрямували Григорія Ананійовича до цієї хворої, якщо чули розпорядження завклінікою — зовсім іншого змісту?
— Дійсно, Валерій Павлович розпорядився, щоб хвору оглянув завідуючий відділенням. Але сам Ігор Петрович сказав мені показати її професору Желязку.
— Але ви не показали! А лише повідомили йому, неправильно спрямувавши зовсім до іншої хворої!
— Пробачте, — сказав Олег, — я йому все вірно пояснив. Якщо вийшло непорозуміння, то не з моєї вини.
— Непорозуміння?! — дама викотила очі, мало не задихнувшись. — Та ви, доктор, взагалі орієнтуєтеся в ситуації, якщо вважаєте це непорозумінням?! Від іноземної громадянки поступила скарга офіційними каналами! І все це прийшло до міської держадміністрації згори! І саме тому я особисто розбираюся у цьому!
— Ну, якщо у скарзі громадянки Польщі фігурує моє прізвище, — знизав плечима Олег, — мені доведеться відповідати…
— Чи вам доведеться відповідати, будемо вирішувати ми, — їдко промовила чиновниця. — Тим паче, ви, я так бачу, не надто критичні до себе і своєї діяльності у цьому закладі. Ваші безпосередні керівники вже ввели мене у курс справи, тож я склала уявлення про те, що ви являєте собою як фахівець.
— Ну, ображати мене вам ніхто не давав права, — заперечив Олег. — Що я являю собою як фахівець — вирішувала відповідна комісія, і навряд чи годиться ставити під сумнів її компетентність.
— Так? — картинно здивувалася дама. — А як назвати той факт, що ви більше пʼяти годин тримали на операційному столі хворого, не маючи на те підстав?
— Це неправда, — не погодився Олег. — Я оперував лише три години, півтори з яких зупиняв кровотечу, ліквідуючи розриви печінки. Ще годину оперував завідуючий і ще одну — Валерій Павлович, він підтвердить.
Соколову залишалося тільки мовчки кивнути.
— За словом, я бачу, ви до кишені не лізете, але…
— Одну хвилинку, — перебив раптом грізну гостю головний лікар Аржанський, — а скажіть ще таке — чому ця полячка, якщо у неї була ниркова колька, опинилася раптом у вас, а не в урології?
— Її поклали до початку мого чергування, — розвів руками Олег. — Тому не знаю. Коли я прийшов, інтерн повідомив мені, що вона вже лежить.
— До речі, про вашого інтерна, — згадав раптом головний, — а вам відомо, що за півроку навчання він жодного разу не був на загальній пʼятихвилинці і навіть не знає, як виглядає головний лікар установи, де він навчається? Вам відомо, що у відповідь на зауваження головного лікаря він питає: «А хто ви такий?». Вам відомо, що інтерн, у якого ви числитеся безпосереднім керівником, зумів уночі проникнути до професорського кабінету і вчинити там погром?
— Стійте, стійте… — удавано замахала дама перед очима, наче їй стало погано від усього цього. — Я щось нічого не можу збагнути… Ви що, довірили такому лікарю інтерна? М-м… а тепер дивуєтеся… Олегу Вікторовичу, а як виглядають хворі, вашому інтерну відомо?
— Так, — незворушно відповів Олег.
— Ну, це вже успіх… Гаразд. Ми вас поки що не затримуємо. Які міри застосуємо по відношенню до вас — це вирішуватиметься на іншому рівні. Одне можу вам сказати: готуйтеся потрапити на КЕК. А заразом замисліться про те, що ви робите і як ви працюєте. Задумайтеся, можливо, ще не пізно. Мені б хотілося вірити, що ще не пізно…
Обличчя її цієї миті світилося мало не материнською турботою та надією.
— Дякую, — промовив Олег, виходячи до приймальні та мацаючи по кишенях у пошуках цигарок, яких там не було.
На сходах стояв звичний півморок. Двері майданчиком вище розчинилися, і звідти збігла Ірина, простягаючи пачку цигарок.
— Чого ти? Сам у мене залишив — казав, що не маєш коли курити.
— Гаразд, — відповів Олег. — Я забув, пробач.