Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 56)

— Дозвольте, Геннадію Андрійовичу?

У дверях несміливо зʼявилася спочатку голова, а потім і ціла постать хлопця. Вдягнутий охайно та сучасно, він тримав себе, тим не менше, досить скромно та ввічливо.

— Доброго дня, Геннадію Андрійовичу!

— Привіт-привіт… — здивовано відповів головний. — Не чекав тебе, Павле, так швидко побачити.

— Ну, рік — це хіба так аж швидко?

— А що, вже рік минув? — здивувався Лабо.

— Так, Геннадію Андрійовичу, рік і два місяці.

— Летить час… — головний наче на мить замислився про щось інше. — І чого ж ти так несподівано завітав до нас? Невже там набридло? У кращому, так би мовити, світі…

— Та ні, не набридло, — Павло соромʼязливо продовжував посміхатися, — але…

— Що — але? — тон головного став жорсткішим.

— Розумієте, особисті обставини… Словом, хочу проситися назад, — хлопець опустив очі.

— Так? — картинно здивувався Лабо. — Це тобто, як у тому мультику дитячому? Бачив — називається «Возвращєніє блудного попугая».

— Ну… — Павло зовсім почервонів. — Можна й так сказати.

— А памʼятаєш, Павлушо, — головний різко підвищив голос, — як я казав тобі, що ти ще прийдеш проситися назад? Ти обіцяв мені, коли постійне місце випрошував, що нікуди не збираєшся, ні у які закордони? Обіцяв. Я тебе на курси посилав? Посилав. Гроші за тебе платив? Платив. А ти попрацював зо два неповних місяці і дременув! А я змушений був нову людину брати. І знову на курси!

— Я компенсую… — пробурмотів Павло, дивлячись у підлогу. — Офіційно компенсую… І ще… подарунок вам привіз…

— «Компенсую!» — передражнив головний. — Диви, які ми тепер круті й багаті! Я тебе ні з подарунком, ні без на старе місце не візьму. Я про це попереджав.

— То на інше! — з надією вигукнув Павло.

— Іншого немає, — розвів руками головний. — Хоча… фельдшером до села на ФАП — це завжди будь ласка. Навіть вибір є. Он — Макіївка, Фертилівка… То як?

— А у місті? — Павло глянув на начальника із надією.

— А у місті — будь здоров. Потрібно було себе по-людськи поводити. Ось так. Привіт! — головний зробив жест рукою.

На обличчі Павла зʼявився невдоволений вираз, і хлопець вийшов із кабінету.

Водій «Москвича» озирнувся раптово, наче відчув на собі настирливий погляд, чим застав Олега зненацька.

— Чого ви, доктор, так дивитеся?

— Та… — знітився Олег. — Пробачте, звичайно. Чисто професійний інтерес. Я би на вашому місці не ходив із цими бородавками, а видалив їх.

— Навіщо? — здивувався той. — Я вже женитися не збираюся, особливої краси не потребую. А вони мене не турбують.

— Справа не лише у красі, — пояснив Олег. — Це навіть не бородавки, а папіломи. З них може вирости, говорячи по-простому, якась гидота. Для чого ризикувати? Краще взяти й видалити, заким вони доброякісні.

— Та вони мені не заважають, — знову почав незнайомець, наче до нього не дійшов зміст попередження. — Не болять вони, не ростуть… Ви краще скажіть, що зі свічками робити.

— Не знаю, — відповів Олег. — Зі свічками — не знаю.

— Одним словом, так, — відізвався Медвідь. — Хочете — сідайте до нас, до Фертилівки довезу. Ви ж туди?

— А ви до кого? — замість відповіді запитав незнайомець.

— До німця нашого, — відповів Ілля. — І ви до нього?

— Ні, ні, — той замахав руками. — Я в своїх справах. Мені вже взагалі в Фертилівку ні до чого. Розвертаюся — може, якось до Тачанова дістануся.

— Як хочете, — відповів Ілля. Хірурги, сівши у «Ниву», поїхали далі.

— Хто це? — запитав Олег. — Звідки йому відомо, що я — лікар?

— Завгосп наш, Бліщ, — відповів Ілля.

— А чому я його ніколи в лікарні не зустрічав? — здивувався Олег.

— Звідки я знаю? Певно, не довелося просто. Він в основному на госпдворі товчеться або в розʼїздах.

— Цікавий мужик якийсь, — пробурмотів Олег, намагаючись завести розмову.

— Та що у ньому цікавого? — не погодився Ілля. — Хіба що оці папіломи. Я, до речі, також казав йому — давай видалимо. А він категорично не бажає.

— А чим він взагалі займається?

— Як це — чим? Я ж кажу, завгосп. У нашій лікарні працює, — тлумачив Ілля.

— І давно?

— Та, взагалі-то, не дуже. Якщо не помиляюся — пару років. А може, й менше. Якийсь скритний тип. Та й зовнішність похмура… Памʼятаєш, я розповідав? Заходжу до трупарки… а він там ходить… наче привид замку Морісвіль. Це можна було звихнутися. Знаєш, як я злякався?

— І що ж він там робив?

— Каже — дивився, чи не течуть батареї. Але там уже давно воду спустили. Я гадаю, він просто дивився, що там косо лежить. Або шукав місце під «ресторан».

— Який ресторан? — не зрозумів Олег.

— Ну, вони, ті, хто на госпдворі працюють, о дванадцятій, не пізніше, мусять прийняти дозу. Розумієш? Пʼють люди конкретно. А головний час від часу їх ганяє. То вони різні місця для цих «фуршетів» підшукують. Там, де ніхто не ходить. Морг після того, як Терентійович, патанатом наш, до Португалії чкурнув, — просто ідеальне місце. Там же нікого тепер. Хіба хтось екзитує — тоді приїде патанатом із області, зробить розтин — і знову кілька місяців нікого.

— Невеселе місце, — посміхнувся Олег.

— Якраз для нього. Бліщ, напевно, якийсь потяг до такого має — увесь час по підвалах ходить, навіть до переходу заглядає.

— Якого переходу? — вкотре перепитав Олег.

— Підземного, — продовжував пояснювати Медвідь. — Існує довгий підземний перехід між нашим корпусом та інфекційним. І ще якісь гілки йдуть, навіть не знаю, куди. Розумієш, лікарня будувалася ще за часів холодної війни, коли Союз із Америкою воювати збиралися. Ти ж памʼятаєш, ми ще дітьми були. Імперіалізм, гонка озброєнь… Отож, кажуть, що лікарня проектувалася як базовий шпиталь на випадок війни. Тому й сховище під землею будували. Тепер воно зачинене. Я навіть кілька років взагалі не знав, що воно існує. Ну, то хтось казав, що Бліщ туди ходить, оглядає й це господарство.

— Із кимсь воювати збирається? — пожартував Олег.

— Я гадаю — ні з ким. Просто заскок такий. Ну, розумієш — людина на своєму місці, працює за покликанням…

— Сирість полюбляє, — уточнив Олег.

— Щось на манер того.

«Нива» загальмувала на околиці села поблизу двоповерхового нового будинку, що стояв осторонь.

Вони сиділи на підвіконні у коридорі відділення «швидкої», повернувшись спинами до вікна. Павло напружено мовчав. Говорив інший фельдшер, Володя — хлопчина його ж віку, вбраний у доволі вимʼятий халат.

— Ось так. Спочатку лише чутки ходили, а потім… Я, коли дізнався — відразу тобі просигналив.

— Просигналив… — невдоволено пробурмотів Павло. — Просигналив, коли вже шалаш ставити почали!

— А ти також міг скоріше збиратися! Вибач мені, з Німеччини можна за добу доїхати, а ти два тижні діставався.

— Вовчик! — Павло мало не закрутився на місці. — Ти би бачив, як я діставався! Мене в останній день, коли я мав у німця розрахунок брати, поліцаї на роботі застукали. Ми ж там усі з туристичними візами. Нам не можна працювати, я ж тобі пояснював! Я в них оцих самих два тижні у тюрязі просидів, заким депортували…

— І як в них у тюрязі? — з відвертим інтересом запитав Вовчик.

— Нормально. Годують разів у десять краще, ніж у нас хворих. Відео крутять. Можна жити.

— Н-да… — пробурмотів Вовчик. — А ти хоч зі Свєткою вже говорив?

— Яке там говорив… — скривився Павло. — Її мамаша, гадина, мене на поріг не пускає!