Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 55)
Дорога покращала. Туман потроху розсіювався, і КамАЗ додав швидкості. Водій чимдалі більше крутив головою навсібіч. Очевидно, в його душу поступово закрадалися сумніви стосовно правильності обраного шляху. Назустріч не траплялося жодних машин. Обличчя дальнобійника поступово посідав вираз нерозуміння і навіть переляку. Та скоро попереду зʼявилася якась крита вантажівка, що їхала у тому ж напрямку. Вона ледве лізла. Дорога була вузькою, і якийсь час «фура» повзла за вантажівкою. Нарешті водій наважився і пішов на обгін. На його подив, попереду була якась військова машина, крита брезентом. За нею йшла друга, така сама. Водій вилаявся і піддав газу. Але далі йшла третя машина. Мітя повернув голову, приглядаючись через праве скло. Несподівано його очі стали квадратними, а рот роззявився сам собою. На водійських дверцятах цієї вантажівки явно старого зразка білим було намальовано жирну свастику.
— От, бля… — вирвалося у водія, а голова продовжувала наче сама обертатися за вантажівкою, що лишалася позаду. Та коли він знову глянув уперед, КамАЗ вже зʼїжджав на узбіччя. Злякано крутнувши кермом, Мітя побачив біля дерев два мотоцикли з колясками. Німець у касці, з автоматом на грудях та бляхою на ланцюжку наказував йому зупинитися. Зацьковано стріляючи очима по кабіні, чоловʼяга автоматично скинув газ.
— Мать моя, женщина… — пробурмотіли його губи, а фура вже готувалася застигнути на узбіччі.
Та несподівано очі його загорілися, обличчя викривилося, а нога сама втиснула у підлогу педаль газу. Машина, дико загарчавши, рвонулася вперед. Боковим зором водій устиг помітити, як замахав руками німець. Мітя лише зіщулився, чекаючи пострілів, коли з кущів попереду виїхав німецький танк, перегороджуючи дорогу. КамАЗ знову скинув швидкість, зупиняючись тепер уже остаточно, а водій, увесь блідий, з тремтячими губами, повільно відчинив дверцята, сповзаючи з кабіни ногами уперед.
Чоловік у шкірянці підійшов до незграбно застиглого серед дороги КамАЗу і постукав у його незачинені дверцята, відчинивши їх ще ширше.
— Гальо-у! Є хто живий?
За шторкою зарухалося тіло, і зʼявилася запухла неголена фізіономія.
— Я вибачаюся, звичайно, — почав той, що підійшов, — але ви іншого місця не могли знайти, щоб зупинитися? В нас тут зйомки. Ви що, не бачите? У мотоцикл мало не вʼїхали!
— Який мотоцикл? — скривився дальнобійник. — Які зйомки?
Він незручно зсунувся з полиці на сидіння, не здатний врубатися спросоння.
— Я бачу, вам кепсько зрання? — з розумінням запитав «шкіряний». — Послухайте, ви б переїхали зо три кеме далі, га? В нас, між іншим, і супровід є з ДАІ, вони тільки відʼїхали на хвилинку. Дивіться, хлопці, щоб ви неприємностей не заробили, як побачать у такому вигляді…
— Пойняв, шеф, — миттєво зорієнтувався водій. — Зараз бу… А де Мітя?
— Який Мітя? — не зрозумів режисер.
— Як це — який? — водій злякано виліз із кабіни і, обійшовши фуру, склав долоні рупором та загорлав: — Мітя! Мітя-а!
Вони скидали у роздягальні мокрі операційні піжами і перевдягалися у штани та сорочки.
— Чорти б забрали… — з серцем промовив Ілля. — Я знав, що після ремонту вона довго не протягне. Погано буде без діатермії.
— Викликати ще раз із медтехніки, — запропонував Олег, — нехай роблять.
— Не зроблять, — заявив Ілля. — Минулого разу, коли ремонтували, то казали, що як накриється — то вже не підлягатиме. Там цілий блок міняти потрібно, а їх немає. Треба такий самий робочий блок від такої ж установки. Або взагалі нову.
— Це, напевно, найрозумніша думка, — підтримав Олег.
— Ха! А знаєш, скільки вона тепер коштує? Головний казав — до кінця року ніяких закупок. Зарплатню немає чим платити. Так що… Слухай! — несподівано знайшовся Ілля, — До німця потрібно їхати. Точно. Давай просто зараз! Голоюха на господарстві лишимо, а самі…
— До якого німця? — не зрозумів Олег.
— Та є тут один… — Медвідь уже був чисто захоплений новою думкою. — Розумієш, є тут німець. Справжній. У Фертилівці живе. Це із десять кілометрів від Тачанова. Веде господарство, відкрив таку собі фабрику з виробництва меблів, ще артіль якусь…
— А чому в нас? — не зрозумів Олег. — Йому що, погано за розвинутого капіталізму? Наші туди втікають, а цей…
— Чесно кажучи, я сам не знаю до пуття, — пояснював Ілля, зачиняючи двері оперблоку, — кажуть, він свого роду місіонер. Член якоїсь релігійної общини в Німеччині. У них там усе спільне. А сюди приїхав їхні принципи життя експортувати. Розумієш, вони намагаються подібні общини по всьому світі створювати. Він взагалі так нічого мужик. Нам гуманітарку возить, знаєш, «наліво».
— Як це, «наліво»?
Лікарі увійшли до ординаторської й закурили.
— Ну, офіційна гуманітарка, заким усі інстанції перейде, то миші половину зжеруть, а що краще — порозтягають. Вона ж роками розмитнюється! А Ганс привіз і віддав. Апарат УЗД привіз. Знаєш, скільки він коштує? Ми би ще сто років не мали. А тепер — самі робимо, до обласної хворих не посилаємо. Рентгенапарат, беушний, звичайно ж, але працюючий! Наш уже зовсім розсипався. А всяких ниток, трубок… Не знаю, що б ми без Ганса робили.
— А сам він що з цього має? — запитав Олег.
— Та кажуть — нічого… — невпевнено припустив Ілля. — Добрі справи робить. У них наче так заведено. Так ось, я його робітникові руку шив якось. То він обіцяв щось саме для хірургії привезти. Я вже й список склав. Ось, тепер ще й діатермія. А що йому, він там перейдеться по лікарнях — йому й віддадуть те, що викидати збираються. І нам користь.
— Класний німець, — погодився Олег.
Дорога на Фертилівку була не конче добра, тому Медвідь вів машину неквапно.
— Поспати б… — зауважив Олег.
— І я не відмовився б… — погодився Ілля. — Якби сиділи на роботі — то легше, а дорога заколисує.
— Список хоч покажи, — попросив Олег. — Чим ти там свого капіталіста «грузити» збираєшся.
— Який він капіталіст? — не погодився Ілля. — Я ж казав тобі — все їхньому братству належить: і машини, і фабрика, яку він заснував…
Ілля витяг із кишені та простяг складений аркуш.
— Так… — Олег почав одразу читати. — Гм-м… Слухай, а як ти з ним спілкуватися збираєшся? Ти що, німецьку знаєш?
— А він по-нашому цілком порядно, тільки акцент…
— Нічого собі, — здивувався Олег. — Дійсно, класний німець! Слухай, а…
— Що там?
— Та ось тут у тебе інструментарій написаний, окремо. Ти йому великий ампутаційний ніж замовив…
— А… — наче згадав Ілля. — Пропав він у нас, ще за Малевича. З рік тому.
— Як це — пропав?
— Та пропав… — знизав плечима Ілля.
— Ну як — пропав? Усі інструменти у матеріальній зберігаються, під замком.
— Звідки я знаю? — обурився Медвідь. — Завжди був. А потім раз — і немає. Хтось поцупив. Зі своїх, звичайно. Сторонніх там не буває. Він гарний, блискучий… Міг навіть, припустимо, якийсь електрик або сантехнік спокуситися. Вони ж ремонти роблять і в операційній. Міг заскочити, як нікого не було, і випадково побачити. Тепер як дізнаєшся?
— Зрозуміло, — сказав Олег. — У Харкові в таких випадках казали: Операційний потяг.
— Не зрозумів… Який ще операційний?
— Це по аналогії з домовиком, — пояснив Олег. — Наші операційні дівчата для хохми вигадали. Ну, домовик у хаті ночами збитки робить, а цей у відділенні.
— Ти тільки нашим не розповідай про вашого харківського Домо… тобто, Операційного.
— Чому? — не зрозумів Олег.
— А вони тоді будь-який безлад на нього спишуть. Потім із них і не спитаєш.
— Гаразд, — на повному серйозі пообіцяв Олег. — А коли він, цей ніж, пропав?
— Точно і не згадаю, — Медвідь замислився. — Остання ампутація була ще минулого року, десь весною, тоді він був, точно. О! — несподівано згадав хірург. — Памʼятаєш, ти в операційній тоді питав про хворого, якого з поїзда зняли? Про того, що відмовився ногу ампутувати…
— Щось було таке, — нібито пригадав Олег.
— Так ось, його мав Голоюх оперувати — точно памʼятаю. То ганяв наш Тарас Васильович по відділенню в пошуках інструмента. Малевич ще крик підняв: як, мовляв, інструменти пропадають, зовсім порядку немає… Саме тоді ножа і не знайшли.
— Цікаво, звичайно… — пробурмотів Олег, замовкнувши надовго. Саме ампутаційний ніж, судячи з Якимцевого опису, мав страхітливий персонаж його загадкового сну.
На узбіччі дороги застиг «Москвич» із піднятою кришкою капота. Його водій зігнувся над двигуном. Показавши «поворот», Медвідь обʼїхав авто і зупинився попереду.
— Запитаємо, в чім справа, бо незручно… — пробурмотів він, вилазячи з машини.
Водій «Москвича» випростався, і вони привіталися. Ілля також заглянув під капот. Олег відчинив дверцята «Ниви» та підійшов до них.
— Доброго дня.
— Добрий день, доктор, — відповів незнайомець, знову схиляючись до мотора. — Ось ця свічка, я перевіряв. А нову ставлю — знову те саме. Анігдот якийсь!
В Олега мимоволі здригнулося серце. Незнайомець, той, що безпомилково назвав його «доктором», стояв боком, спираючись на переднє крило машини. Якраз під його вухом красувалися дві бородавки — одна більша, інша менша.
У двері кабінету головного лікаря постукали обережно та ввічливо.
— Так!