Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 58)
— Значить, так. Розкопай про нього все, що можливо. Хто, звідки…
— Та яким чином? — розгубився Олег.
— Яким-яким… Ну, хоч би трудову книжку його подивися.
— Та хто ж мені її дасть?
— Олег… В тебе є гроші? За гроші секретні державні документи показують, а не те, що трудову книжку якогось бариги.
— Гаразд, — відізвався Олег. — Зроблю. Ага, мало не забув! Ну… словом… ампутаційний ніж у них пропав. У відділенні. Великий ампутаційний ніж. Це такий довгий… Словом, схожий на той, що тобі снився. Коли — невідомо. Але в минулому році — точно. Якраз тоді виявили пропажу, коли хотіли оперувати того Якимчука, який утік.
— І ти мало не забув мені це сказати?! — заволав Якимець. — Ну-у… ти даєш, друже.
— Але ж не забув! — виправдовувався Олег.
— А… оті, рамки рентгенівські не пропадали?
— Володю… — змучено промовив Олег. — Рентгенівських рамок у лікарні штук пʼятдесят, а може, й більше. Хто за ними встежить. А ніж ампутаційний — один. Точніше — був один.
— Розумію, — погодився той. — Ну, гаразд. Це важливо… Дуже важливо… Але ти поки що облиш. Розвідай про того, з бородавками. І я тебе прошу — відразу телефонуй. Добре?
— Добре, — пообіцяв Олег, — відразу. Тільки навіщо він тобі здався?
— Розумієш… — Якимець перевів подих. — Це ж я його… тоді… ну, замочив. Він мене кожного разу до столу привʼязує, щоб ногу відрізали. Сміється так гидливо… Я видираюся і бʼю його. А тоді беру ті мотузки і вдавлюю за шию. Поки язик не вилізе. І це щоночі… Ти не пробував, як це…
Запхавши мобільник під подушку, Олег поклав руку на очі, розпачливо хитаючи головою.
Павло мовчки сидів за столом, збираючись напитися. Перед ним стояла пляшка горілки — і зовсім не було закуски або, принаймні, склянки. Погляд хлопця прикипів до однієї точки. Він наче забув на якийсь час, для чого тут всівся. За дверима почулося шурхотіння, приглушені голоси.
— Павлику! Павлушо! — покликала хлопця мати.
У двері постукали.
— Мамо, я ж просив не чіпати мене!
— Павлику, відчини, до тебе прийшли.
Він здригнувся і скочив на ноги. Було видно, що по обличчі хлопця промайнула якась тінь надії. Не вірячи, він підійшов і відімкнув двері. Так, звичайно… Це не могла бути вона. На порозі стояли двоє його друзів — Володя та Андрій. Павло лише зневажливо гмикнув.
— Чого приперлися? Вас що, не запросили на весілля?
— Взагалі-то запрошували… — почав Андрій. — Але…
— А ти що… — Вовчик, побачивши на столі пляшку, відтіснив Павла і продерся до кімнати. — Диви, Андріано! Він сам! Без нас приговорити її зібрався!
Із виглядом знавців обоє вже розглядали звичайнісіньку пляшку «Столичної», наче це було хтозна-що. Мати Павла, задоволено зазирнувши у щілину, причинила двері й тихенько пішла.
— Чого привалили? — не на жарт розлютився Павло. — Якого милого? Ви що, зовсім обичіли у цій дірі? Ви що, не врубаєтеся? В мене життєва трагедія, а ви тут…
— Так, — хлопці перезирнулися, — ми ж і прийшли її з тобою розділити.
— Щоб менше було на брата. В нас же колись також будуть життєві трагедії, то і ти нам допоможеш.
Андрій багатозначно підкинув пляшку на руці.
— Одним словом — давай! — Вовчик діловито поліз до шафи, потім відчинив бар, дістав склянки. — Я бачу, чарок у тебе не водиться, хоча — яка різниця?
— Дійсно, — підтримав Андрій, — він взагалі з горла збирався…
— А закус? — продовжував нишпорити Вовчик. — Ти ж не хочеш сказати, що ті німаки без закусу вживають? Слухай, Андріано, а він тут взагалі-то другий тиждень уже товчеться, а ще за приїзд не виставив!
— І за нове місце роботи, — підхопив Андрій, — за посаду…
— Дійсно! — здивувався Вовчик. — Він же тепер головний лікар лікувального закладу, ФАП називається. Фельдшерсько-акушерський пункт.
— Н-да… — здивовано промовив Андрій. — Перша людина після голови колгоспу!
Павло мовчки наливався люттю, не знаючи, що йому робити.
— Мовчу! Мовчу! — Андрій підняв обидві руки догори.
— Та годі вже тобі! — дружньо штовхнув його у бік Вовчик. — Дійсно, ти б хоч якийсь шнапс виставив, а то горілка…
— Гидота — цей їхній шнапс, — пробурмотів крізь зуби Павло. — Горілка краще. А питиму без закусу. Їсти — справа свиняча. Вам треба закус, ви й несіть.
— Ну, то й ми без закусу, — погодився Андрій.
— Павлушо, — підлесливо зауважив Вовчик, — а я там у барі цукерки бачив, круті такі… Може, оприходуємо? Не ковбаса, звичайно, але…
— Приходуй, — байдуже відповів Павло. — Спеціально привіз, думав…
— Та годі вже тобі! — всерйоз обурився Андрій. — Їй гірше. Дурні баби… Завжди думають дупою, а потім шкодують. Не переживай, перетреться все. Час лікує. Давай…
Горілка була вже розлита по склянках, і компанія випила. Двоє, роздерши по-варварському коробку, закусували німецькими цукерками. Господар занюхав рукавом. Майже одразу ж налили по новій.
— Мужики, а ви що, серйозно не підете? — несподівано запитав Павло.
— На весілля? Звичайно, ні! — заявили обоє одночасно. — А на хріна воно нам здалося? Ми тут, поруч із тобою.
— Ми ж друзі!
— Слухай, Павлушо, — запопадливо почав Вовчик. — Ти вже там, напевно, битий вовк. Може, і я з тобою? З рік попрацюю… Місце можна знайти?
— Якщо пошукати — можна, — відповів Павло, в якого вже добряче заплітався язик.
— А якщо зловлять? У них же заборонено, щоб наші працювали!
— То й що? Ну, депортують… Як мене… Візьмеш прізвище жінки, зробиш другий паспорт — і знову поїдеш. Наш брат скрізь пролізе. Он, мене за рік жодного разу не зловили. Лише наприкінці, та й то — із власної дурості…
— А як ти так?
— О… ціла наука… — здавалося, господар уже й забув про власні проблеми та життєву трагедію. — Де тільки не ховався. І в сараї в бауера, і по підвалах… Головне, щоб тебе у процесі праці не накрили. А так — візу маєш законну — ходиш, наче біла людина: де собі хочеш, нічого не боїшся.
— Так вже й нічого? — підозріливо скривився Андрій.
— Абсолютно. Я весь час навіть гроші при собі тримаю. Уяви собі: ходиш увечері по вулицях, а в кишені кілька тисяч «зелених» — і зовсім не страшно. Там у них порядок — будь здоров! Поліцай мало не на кожному розі стоїть… Тільки коли переїжджаю сюди, тоді починаю по-справжньому боятися.
— Не знаю… — пробурмотів Андрій. — Я, напевно, так би не зміг. Як на мене, краще скромно, але надійно.
— Із нашими доходами «скромно» — не те слово, — відрубав Павло. — Злидні… А щодо того, що не зміг би… Ти би бачив, які туди приїжджають маститі голови колгоспів — у норкових шапках, із гонором… І як вони різко вчаться по смітниках ховатися!
— Чуєш, друган… — Вовчика на той час вже конкретно розвезло. — А ти хоч знаєш, для чого ми прийшли? Андріано, ну, скажи йому!
— Так! — підтримав Андрій. — Знаєш? Ні, ми би й так прийшли, це зрозуміло, але…
— Одним словом, — продовжив Вовчик, — це твоя матуся просила, щоб ми тебе посторожили.
— Кого — мене?! — здивувався Павло. — Як це?
— Ну, боїться, як би ти собі чого не вдіяв…
— Вени там не порізав, чи ще чого…
— Ха! — Павло відверто розреготався. — Ви що, ідіоти? Ні, ну ви, мужики, тут зовсім до ручки доходите… Розвеселили, дякую…
— Ну чого ти! — образилися обидва. — Ми ж серйозно… Хто тебе зна… Людина у такому стані може…
— Не може! — обрубав Павло. — Собі не може. Собі й так вистачає. А ось ідею ви мені підкинули… Гм-м… Дуже цікаво…