Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 37)

— Та вже розумію, — відповів зав. — За даних обставин операція розглядається як реанімаційний захід. Правильно я кажу?

— Звісно.

— Можна було і з обласної когось викликати — випадок слизький, — розмірковував Малевич, — але ж поки це туди-сюди… Півтори години як мінімум.

— Ну, я гадаю, така операція нам по зубах, — зауважив Олег.

— Та воно-то так, — скривився Малевич, — от тільки загальний результат під питанням. Хворий надзвичайно важкий, крововтрата «сумошечча». Сам знаєш, яка середньостатистична смертність у таких випадках. А як приїжджають потім — пояснити їм ой як важко. Ну, але не будемо забігати наперед. Нам би його витягти… — Малевич кивнув у бік хворого на столі, якого вже інтубували.

— Миколо Прокоповичу, а можна запитання не по суті? Нам ще хвилин зо пʼять чекати…

— Чого ж, давай.

— Я там журнал продивлявся операційний. В одній операції паспортні дані хворого записані, а протоколу самого немає.

— Що за операція?

— Ампутація якась. Якимчук прізвище. За минулий рік.

— А… — згадав зав. — Памʼятаю, був у нас такий. Молодий відносно чоловік, заїжджий якийсь. Гангрена у нього почалася — ноги запущені були. Якийсь він такий був — неблагополучний, словом. Сидів, чи що… Не памʼятаю.

— І що ж з ним?

— Та в останню мить відмовився від операції. Голоюх ним займався. Чесно кажучи, не памʼятаю, куди потім хворий подівся і що з ним.

До операційної з піднятими руками зайшов Медвідь:

— Про кого це ви?

— А памʼятаєш, був тут такий, що від ампутації відмовився? Минулого року…

— Звичайно, це ж ми з Голоюхом оперувати мали. Уяви собі — вже на столі лежав, навіть прізвище в журнал записали — листок зіпсували… А він ні з того ні з сього — «ні, та все». Ми з ним так-сяк — помреш, мовляв. Та вже наркоз мали давати! А він категорично — пустіть, не хочу. І вставати… Ну, так і зняли зі столу. Тільки, Прокоповичу, мені здається, не сидів він, а працював у зоні десь. Але пияк був — це точно. І, здається, ще й туберкульозник.

Якби Ілля, що розповідав це виключно для Олега, спостерігав за його реакцією, то уздрів би неабияку зацікавленість, яка межувала навіть із подивом. Проте він у цей час надягав стерильний халат, підставляв руки під рукавиці, слідкуючи, щоб випадково не розстерилізуватися, тож нічого не помітив. Малевич уже почав мастити живіт хворого йодом — йому також було не до того.

— І що ж далі? — проковтнувши, запитав Олег.

— От чого не знаю… Можливо, Голоюху відома доля цього хворого. Помер, напевно. Гангрена «квітуча» була. Якщо, звісно, не прооперувався найближчими днями в якомусь іншому закладі.

Тема була вичерпана. Хірурги підійшли до операційного столу, де саме накривали хворого стерильними простирадлами, залишаючи тільки невеликий прямокутник операційного поля.

— Можна, — дозволив Щур.

— Давай, Надю, — сказав Малевич. — З Богом…

Коридором хірургії шаркали двоє здорових чоловʼяг без халатів відвідувачів. Один із них був одягнутий у військове з погонами підполковника, інший у цивільне. Кітель військового був розстібнутий на кілька ґудзиків, зелена краватка трималася лише на золотистій защіпці, відкриваючи сторонньому огляду смугасту тільняшку на грудях. Обоє голосно говорили та сміялися.

— Ну ти глянь, абзац… — весело коментував підполковник. — Відділення — ні кого на хер на кілометр. Ні тобі сестри, ні доктора якого… Вмирай — не хочу.

Другий гиготнув.

— А ось, — військком демонстративно читав по складах, — ор-ди-на-тор-ська. Язика можна зламати!

Розчинивши двері, обоє завалилися туди. Беженар здивовано підняв голову.

— Ну ти гляди! — зрадів військком. — Якраз і доктор, той, кого мені потрібно. І дєвушка, яка не хотіла до мене секретаркою іти…

— По-перше, потрібно стукати, коли сюди заходите, — промовив Беженар, — це службове приміщення. А, по-друге, що вам потрібно?

— Мені що потрібно?! — здивувався підполковник. — Та ви, доктор… це, як його… «шо-то с памятью моей стало…» Ви що, райвійськкома не упізнаєте?

— А… ви військком? — картинно здивувався Беженар. — Та ж вас важко впізнати. Я і не знав, що у вас є цей… зелений піджак. З погонами.

Обличчя військкома змінювалося швидко. Спочатку в нього від обурення «відпала» щелепа, а потім гонор так і попер назовні:

— Доктор, щоб ви знали, у мене все є! Так! Навіть те, що вам і не снилося! І я можу швидко пояснити вам, як треба говорити з військкомом. Вам би не демонструвати розум, а швиденько коньяк витягти зі столу через те, що військком сам сюди до вас прийшов розбиратися… Якщо я захочу, ви зі своєю пояснювальною завтра особисто в область поїдете!

Компаньйон вояки по-підлабузницькому гиготнув.

— А ви, власне, — перемкнув на нього увагу Беженар. — Що, відвідуєте когось?

— Ні, я…

— Самі заслабли?

— Ви що, доктор… Ги-ги…

— Тоді вийдіть звідси, — у своїй звичній дохідливій манері попросив Беженар. — Інакше я зараз зателефоную вашій Бучинській і пожаліюся, що ви у пʼяному вигляді в робочий час отут у нас у відділенні порушуєте порядок.

— Доктор! — обличчя товариша миттєво змінилося. — Який пʼяний вигляд? Все! Все! — лобуряка миролюбно підняв руки. — Іду. Ми ж просто з другом…

Він зник за дверима. Військком стояв розлючений.

— Доктор, я бачу, ви чогось не розумієте. Я щось не врублюся… Ви що, не вірите? Ви не вірите, що поїдете завтра за сто кеме і вас там дертимуть, як Сидорову козу? Та якщо я захочу, вашої ноги не буде на призовній комісії з усіма наступними санкціями! Вважайте, після цього ви і в лікарні не робитимете. Та якщо я захочу… он — дєвушка завтра ж буде у мене секретуткою сидіти! Я правильно ізлагаю?

Він вирячився на Ліду.

Беженар підвівся і, зобразивши майже ласкавий, дружній погляд, взяв підполковника за лікоть:

— Ви знаєте, це ж несправедливо буде, якщо мене дійсно виженуть із роботи… За те, що я… — лікар завагався. — Ну, словом, приперлося звичайне пʼяне хамло, а я взяв, не стерпів і шарпнув його по ділянці «сонної»… Уявляєте, що буде, якщо вас звідси винесуть до реанімації? Скажуть — як, у білому халаті?! Ну, ти ж як мужик, зрозумій — несправедливо буде, якщо за таке… Я халатика скину, га? І десь нанизу, на свіжому повітрі…

До військкома зміст сказаного доходив поступово. Він починав часто дихати і, здавалося, збирався спопелити лікаря очима.

— А ще ліпше — прийди завтра, — радив Беженар. — Бо як попадеш із натягнутою на очі задницею до реанімації, то кров на алкоголь тобі обовʼязково візьмуть. А там на «середню» точно вистачить. Якщо оклигаєш — сто відсотків із роботи виженуть.

Військком мовчки підійшов до дверей і взявся за ручку.

— То я не зрозумів, — як ні в чому не бувало, запитав Беженар, уже почавши було скидати халата, — мені роздягатися, чи ні?

Двері грюкнули доволі гучно.

— Я так і гадав, — знизав плечима Беженар, звертаючись вже до Ліди: — А ти що, злякалася?

— А то ні…

— Дарма. Він — ну, ти ж бачиш, що за людина.

— А якби він вас із собою забрав?

— То йому би гірше було. Ти що, сумніваєшся? Я дотепер свою штангу тягаю. Майстер спорту, між іншим. Що, не віриш? Завтра посвідчення принесу. Я досі щороку на районній спартакіаді трудівників села виступаю. Минулого року не було Книша з РайСТ, то я перше місце мав. А так він завжди перший.

— І що, ви би його побили?

— Ну навіщо? Погрузив би на ноші у «швидку» і завіз би у відділок міліції.

Вона засміялася.

— А раптом він вам потім якусь капость влаштує?

— Що він мені може зробити? — знизав плечима Беженар. — Я, між іншим, не остання людина в районі. А він так… — лікар зневажливо махнув рукою, — до першої комісії, яку не купиш двома ящиками горілки…

З операційної виходили мокрі, змучені та мовчазні. У роздягалці Малевич, не знімаючи плямистої від поту піжами, мацнув по кишенях халата:

— От зараза…

Медвідь із Женатим, поскидавши піжами, вмивалися.

— Що там? — запитав Ілля.