Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 38)

— Цигарки у кабінеті лишилися.

— Беріть у мене в халаті, — запропонував Олег.

— Дякую…

Розчинивши вікно, Малевич закурив просто там.

— Ну що, хлопці-молодці… Я гадаю, все зроблено, — завідуючий продовжувати думати про операцію.

— Днів чотири, — припустив Медвідь. — Якщо витягне — все буде гаразд.

— Так… — погодився Малевич. — Напевно. Знаєте що, хлопчики, я, напевно, додому піду. Щось я не у формі сьогодні. Хто ургентний?

— Я, — відповів Медвідь.

— От і добре. Справляйтеся. Дивіться за ним. До речі, завтра комплексна перевірка з управління. Це можна «поїхати»…

І зав почав здирати мокру піжаму.

Постукавши, Олег увійшов до кабінету статистики.

— Вітаю вас, Віталію Івановичу.

— Доброго дня… — підозріло глянувши на лікаря, промовив статист, який ще не повністю відійшов від «хірургічних» жартів.

— Чи не будете ви такі любʼязні скомандувати дівчатам, щоб знайшли пачку історій за жовтень минулого року?

— Зараз. А вам навіщо?

— Деякі дані вибрати потрібно. Може, я із собою візьму, щоб вам тут не заважати? — запитав Олег.

— Ні, — категорично заявив Маценко. — Ви знаєте, вони мають зберігатися тут, я за цим слідкую…

З історії хвороби Якимчука, яка мала всередині лише два листки, Олег не довідався нічого нового. Судячи з записів Голоюха, гангрена лівої стопи зайшла у нього далеко. Хворого готували до операції, на яку той, виходило так, до останнього моменту був згоден. Його оглядав анестезіолог, готуючи паралельно до наркозу. За всіма правилами був оформлений передопераційний висновок. А наступний запис свідчив про те, що хворий, будучи в операційній, категорично відмовився від операції, хоча його поставили до відома про смертельну небезпеку цього рішення для себе. Усе. Виписали Якимчука цього ж дня. Згідно із записом — узятий родичами для лікування в іншому закладі. Що ж могло так несподівано вплинути на зміну настрою цього загадкового Якимчука, який поступив до Тачанівської лікарні, коли його майже тезка, зійшовши з поїзда, ловив на привокзальній площі продавця риби?

Маценко знову якось підозріло глянув на хірурга, що примусило Олега скласти історії та завʼязати пачку.

— Дякую. До побачення.

Із власного досвіду Олег знав, що подібне явище має обмежений перелік причин. Найчастіше, це якісь непорозуміння між лікарем (або персоналом загалом) і хворим. Щось не сподобалося, назрів конфлікт — тоді й вирушає пацієнт до іншого закладу, намагаючись знайти краще ставлення. Але, як правило, це стається набагато раніше — хворий, якому щось не подобається, не доходить до операційної. Та й Медвідь із Голоюхом не ті люди, які могли би скривдити якимось чином пацієнта. Хоча, причина може критися і в самому хворому — якийсь такий… майже бомж. Такому іноді важко догодити. Такі здатні на непередбачені вчинки. Але гляди, навіть родичі кінець-кінців знайшлися… Може, вони вплинули на такий поворот справ?

Олег навіть не зауважив, коли почав справді перейматися тим, що кілька днів тому вважав повною нісенітницею та безглуздям.

В ординаторській хірургічного відділення зʼявилася нова людина в погонах, щоправда, цього разу в міліцейських. Капітан районного відділку міліції Іван Панчишин виглядав збудженим та змоклим. Знявши кашкета, він опустився на перший-ліпший стільчик і промовив:

— Вітаю, Валентине Івановичу…

Ліда ще перебувала під враженням попереднього «гостя», тому підозріло поглядала на капітана.

— Вітаю! — відповів Беженар. — Що сталося? Ти чого такий мокрий?

— Та ну його… День сьогодні — це щось із чимось. Он, клієнта тобі привіз.

— Хворого, тобто?

— У сусідньому районі втеча з КПЗ. Зранку по області перехват оголосили. Он, щойно зловили мужика. Завал — ну, як у кіно — зі стріляниною. Короче, лежить у машині.

— Що, вогнепальне?

— Та де там! Стрибав із плит — три метри висоти. Тікав так.

— Ти ж кажеш — стріляли.

— То ще варта. Промазали… Йому якимось чином наркоту передали. Ну, він як вколовся — так і дременув, не дивлячись на перепони. Псих…

— Що, Лідуню, ходімо? — підвівся Беженар. — Глянемо хворого. Нічого страшного, він також хворий. А от капітан нас охоронятиме, — і лікар жартома посмикав Панчишина за ремінь.

Міліцейський УАЗ стояв задом до дверей корпусу, вже розчинений. Біля нього курили двоє сержантів у бронежилетах із автоматами. Ще один сидів усередині поруч із пораненим. На підлозі лежав неголений чоловік у сірій робі; у нього була неприродно підігнута нога. Беженар запхався до нього в УАЗ і запитав:

— Ви мене чуєте, шановний? Вас привезли до лікарні. Я — лікар. Я до вашої ноги подивлюся, добре?

— Добре… — пробурмотів упійманий.

— А ви нічого не викинете?

Беженар, потягнувши штанину догори, оглянув ногу. Поранений застогнав.

— Відкритий перелом гомілки, обидві кістки, — сказав Беженар. — Госпіталізувати його треба, — останнє призначалося Панчишину. — Скелетний витяг, а можливо, і операція.

— Н-да-а… — пошкріб капітан голову. — Ну що ж, залишимо з ним охорону, як належить.

Олег увійшов, не стукаючи, до хірургічного кабінету і приземлився на тапчан.

— Доброго дня-а… — з деяким здивуванням і неабияким інтересом протягнула Валентина. — Новий доктор уперше у нас в кабінеті!

— Який же я новий? — заперечив Олег. — Я вже повністю прижився. Іноді здається, що тут усе життя і працював. Навіть до специфіки вашої звик.

— А яка у нас специфіка? — медсестра зобразила здивування. — Хотілося б послухати…

— О, це довга розмова, — відмахнувся Олег.

— Ну і що? — вчепилася Валентина. — Можу каву поставити, — вона зиркнула на Голоюха, який писав поруч і не звертав уваги на цю балаканину.

— Та ні, дякую.

— Еге… Отже, ви вважаєте, що у нашій дірі не кава, а помиї. Це і є перший пункт «специфіки»?

Олег лише засміявся, заперечливо хитаючи головою.

— Ну, ставте вашу каву — доведу, що ви помилилися. Тим паче, нам із вами сидіти на прийомі. Тарасе Васильовичу, мені Медвідь сказав, що тобі втекти треба, а він обіцяв підстрахувати. То я за нього.

— Прекрасно, — сказав Голоюх. — Я пішов. Валю, додивися всіх судинних. Завтра комплексна перевірка — щоб не тикали нам.

— А багато судинних? — підхопив розмову Олег.

— Вісімдесят чоловік. Переважно облітеранти.

— Але я дивлюся, ускладнень, які би вели до ампутацій, у вас не багато, — вів Олег у потрібному напрямку.

— Ти знаєш, давно не було, — згодився Тарас.

— Я бачив у журналі — за минулий рік якась записана, але не оперували.

— А-а… — Голоюх уже запихав до столу останні папери, — був один. Та й то не наш, заїжджий. Якийсь неблагополучний. У тюрязі сидів.

— Працював колись, а не сидів, — виправила Валентина. — А ще алкоголік. Із поїзда його зняли.

— Із поїзда?!

— А чого ти дивуєшся, — не зрозумів Тарас. — У нас тут досить потужна залізнична гілка. Він чогось із-за кордону їхав — чи то з Польщі, чи то з Німеччини.

— Із Німеччини… — вражено повторив Олег.

— А що дивного? У нас зараз півкраїни по заграницях заробляє — хто чим може. У нашій злидотній державі що заробиш? То він повертався звідти вже запущений. Там, сам розумієш, на халяву не полікуєшся. Очевидно, досидівся до останнього, а у поїзді зовсім погано стало — зліз, де прийшлося, аби до лікарні.

— І що?

— Нічого, оперувати хотіли — ампутація, ти ж розумієш. Уже анестезіолог у нього був, до операційної завезли! А він в останній момент: «Ні, й крапка!» Ну… Так і вивезли назад до палати. Ще день, здається, так лежав, а потім навіть якісь родичі знайшлися.