Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 36)

— А що ж сталося? Усі досі голову ламають. Невже ті дрібні неприємності виною?

— Чужі неприємності завжди виглядають дрібними, — задумливо промовив Олег. — Але ні. Не повіриш — запропонували кращу роботу.

— Ого, маєш… У цій дірі?

— Уяви собі. До речі, як ти дізналася, де я?

— Ну, про це всі знають. Одна з найбільших сенсацій. Напевно, з кадрів вийшло. Якісь твої документи на нове місце відправляли… Потім цілий тиждень тобі кістки мили.

— Я зворушений, — промовив Олег. — А що там у вас нового?

— Що у нас… Помер професор Желязко.

— Як — помер?

— Так, інфаркт.

— Оце так. А ти кажеш… Іноді навіть сама людина може думати, що неприємності дрібні, а насправді…

— Гурського вигнали, — продовжувала Ірина, — зовсім допився. Напевно, все. Особисто в мене все по-старому. А як ти?

— Нічого, працюю. Квартиру знімаю, однокімнатну. На другому поверсі.

— Ясно. Я, напевно, недоречно — щось розмова не клеїться…

— Ну що ти! Я справді дуже радий. Просто… Весь у клопотах, та й несподівано.

— А можна, доктор, я ще вам зателефоную? Якось…

— Звичайно. До речі, запиши мій номер, щоб шефа не турбувати.

— Записала. Це що, домашній?

— Мобільний.

— О, доктор… Я бачу, ви дійсно кращу роботу знайшли. А для мене там немає такої часом? Не бери до голови — я пожартувала. Бувай. Щасливо, Олег Вікторович.

— Бувай, — відповів Олег.

Його несли на ношах, блідого та мовчазного. Пацієнт дивився у стелю і часто дихав. Малевич на ходу помацав пульс і запитав у переляканої жінки, що йшла слідом:

— Скільки разів блював?

— Та вже години зо дві, постійно. Поки «швидка» приїхала, поки сюди дісталися…

— І все чорним?

— Так, згустків ціла купа.

— Який тиск? — запитав зав у лікарки швидкої допомоги, що прямувала одразу за ними.

— Як вже підʼїжджали, було сто на сорок.

Підійшла чергова з апаратом. Ноші поставили на каталку, і Малевич сам виміряв тиск. Наблизилися Олег з Іллею.

— Шістдесят на нуль, — тихо, так, щоб чули тільки колеги, промовив Малевич. — Давайте зразу до передопераційної. Оксано, став реополіглюкін, «фізіологію» в обидві вени. Щура кличте. Усі аналізи терміново.

— Скільки років йому? — запитав Олег.

— Двадцять сім, молодий хлопець, — промовив зав. — Я його памʼятаю. Вже лежав у нас із кровотечею. Виразка дванадцятипалої кишки. Схоже, ендоскопію робити ніколи.

— Треба брати, — погодився Олег.

— Хоч би до девʼяноста піднести… — сказав Медвідь.

— Я б не відмовився, — Малевич зібрався з думками. — Давай, Олег Вікторович, йди мийся. І ти також, — кивнув Медвідеві. — Я тут покомандую, щоб швидше було — і до вас. Оперуємо на висоті кровотечі. Інші думки є?

Інших думок не було.

Беженар поступово втрачав терпець. Він сидів на посту, спираючись своєю масивною фігурою на сестринський столик, і обурено слухав того, хто говорив із трубки скоромовкою:

— Це не має ніякого значення — так мені пояснили. Ви — лікар, ви — спеціаліст, тому повинні нести відповідальність за прийняті вами рішення. Тому, Валентине Івановичу, я вас дуже прошу, до завтра напишіть пояснювальну на імʼя райвійськкома. Ви що, не розумієте, що завтра я мушу щось везти на область?

— А я вам ще раз кажу, — повторив Беженар, — ніяких пояснень не даватиму. Вам особисто і так усе зрозуміло. А з вашим обласним начальством розбирайтеся самі — не перекладайте з хворої голови на здорову.

— Гаразд, — промовили на тому боці дроту, — не хочете по-доброму — будете самі розбиратися з військкомом. І з вашим начальством, до речі, також.

— Зі своїм я розберуся, — відрубав Беженар. — А от босоногий військком — це теж ваш головний біль. Бувайте здорові.

— Що сталося? — запитала Ліда, коли він повернувся до ординаторської.

— А що, видно?

— Ну, зовсім трошки.

— Та я, загалом, людина спокійна, але ж це будь-кого дістати можна! Ти була зі мною на призовній комісії?

Вона кивнула.

— Що від нас там залежить? До армії — це і так усім відомо — потрапляють лише ті, хто за браком грошей або розуму не може відмазатися. То навіщо взагалі ці комісії? Хлопця, про якого йдеться, визнали придатним аж на обласному призовному пункті. А моє рішення про непридатність відмінили, повернули і примусили переписати. І от тепер — на тобі, ЧП! Вже з армії його завернули — все-таки здоровʼя забракло. То чого я маю пояснювальну писати? Я що — цап-відбувайло?

Він тлумачив це їй з неабияким знанням справи і дуже дохідливо.

— Коли підеш, сонечко, на роботу — памʼятай, що головне — виконання інструкцій. Будеш із ними вухо насторожі тримати — менше ґуль отримаєш. Ні, ну зрозуміло — хворому не можна робити погано. І якщо інструкції йдуть у розріз із інтересами хворого, а це буває дуже часто, їх треба вміти обійти. Але цього, на жаль, в інституті не навчишся.

— От ви мене і навчіть, — жартівливо промовила дівчина.

— Навчу, — цілком серйозно відповів Беженар.

— Валентине Івановичу, — до ординаторської знову зазирнула чергова, — вас знову до телефону.

— Так! — вийшовши з нею, Беженар взяв трубку.

— Доктор, я щойно говорив по цьому питанню з військкомом, — заскоромовили звідти, ковтаючи слова, — він казав, щоб ви особисто привезли пояснювальну зараз, інакше буде доповідна на вас в адміністрацію та на імʼя…

— Слухай, — важко промовив Беженар, — ти звернися до логопеда, бо я тебе ні хріна не розумію.

Трубка мʼяко лягла на важіль апарата, а лікар тихо і поважно рушив коридором назад.

Малевич із Олегом стояли вже «помиті» в операційній. Медвідь «домивався» — з передопераційної чувся плюскіт води з крана. Хворого вводили у наркоз.

— Скільки?

— Вісімдесят на сорок.

— Клинок дай інший, шия коротка…

— Оцей?

— Нехай лежить поруч. Ардуан.

— Як зазвичай?

— Так, тільки все в темпі…

До них долітали тихі уривки фраз анестезіологічної бригади.

— Миколо Прокоповичу, — це вже призначалося Малевичу, — тиск вісімдесят на сорок, вище не піде. Ми вводимо в наркоз. Ви ж розумієте…