Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 21)

— Мене на практику прислали, до хірургії. Я була у головного, сказав іти сюди, до завідуючого.

— Зав у командировці, — коротко пояснив Беженар. — А виконуючий обовʼязки вже в операційній. Халат є у вас?

Вона кивнула.

— То вдягайтеся і… Чекайте, — він схаменувся. — Може, вам підписати щоденника і відпустити додому? Чи хочете чогось навчитися?

— Навчитися… — несміливо промовила практикантка.

— Тоді вдягайтеся і ходіть до шістнадцятої палати. Там новий хворий поступив. Подивіться його, розпитайте. Потім напишете його історію хвороби — і мені легше буде. Чого не знаєте — я підкажу.

Дівчина квапилася, вдягаючи халат, плутаючись у ґудзиках і поглядаючи на лікаря. Він тільки раз зиркнув на неї з-за своєї писанини.

— На все про все у вас сорок хвилин. Потім я їду на призовну комісію. Якщо хочеш — візьму із собою. Там також багато корисного, ще й писанини вистачає.

— Гаразд, — відповіла дівчина, — а як до вас звертатися?

— Ой… — наче вибачаючись, зітхнув Беженар, — зовсім запрацювався. Валентин Іванович.

Він підвівся з цілком серйозним виглядом і доволі галантно простяг практикантці свою «граблю».

— Ліда, — посміхнулася вона.

— Ну, вперед, Лідо! — наставницьким тоном промовив лікар, повертаючись до столу.

У передопераційній було неспокійно. Олег, уже в піжамі, мив руки по лікоть щіткою під струменем води з крану. З роздягалки, натягаючи на ходу сорочку піжами, не звертаючи уваги на санітарок, вилетів Медвідь. Швидко витягши з бікса маску та шапочку, вдягав, кинувши черговій сестрі, що зазирнула сюди:

— У темпі, чого чекаєте?

— Так голити хворого потрібно.

— Тут поголите! Анестезіологи вже чекають. Завозь вже, вдягайте маски, бахіли і голіть тут. Послав Бог на нашу голову сьогодні…

— Як тиск? — запитав Олег.

— Вісімдесят на сорок. Чорти б…

— Нічого, викрутимося. Усе буде гаразд.

Хворого вже завозили.

— І чого вона його тримала? — продовжував «стогнати» Медвідь. — Діда кінь копнув так, що старий зразу вирубився, а вона, зараза, чекає чогось. Та дзвони, бабо, на «швидку», поки ще живий…

— Селезінка, напевно… — сказав Олег.

— А як щось більше?

— Ну, не аорта ж! Не довезли б… А все, що менше, — впораємося.

— Тим не менше, ситуація серйозна, — вів своєї Ілля.

— Згідний. Якщо хочеш — я прооперую.

— Ти знаєш, я був би не проти, — зрадів Медвідь. — Казав же шеф, що ти мене маєш опікати.

— Ну, не опікати, а допомагати. А опікати ти мене повинен — я ж у вас людина нова.

У передопераційну заскочив Голоюх.

— Що за гармидер? — запитав із порога.

— Мийся давай, — обернувся до нього Ілля. — Травма живота, кровотеча.

— Веселі справи… — Тарас попрямував до роздягалки, знімаючи халата.

— Олег Вікторович оперує, ми «на гачках», — навздогін гукнув Ілля.

— Єсть, шеф… — почулося з роздягалки.

У відділенні панував спокій. Із практично порожнього коридору було видно, як у маніпуляційній сестра робить заплановані інʼєкції. У просвіті зʼявилася постать Савчука. Поглядаючи на боки, з поважним виглядом він дійшов до маніпуляційної і зазирнув туди. Чергова Оксана тільки мовчки озирнулася.

— Ну що там, — запитав Савчук, — оперують?

— Так.

— Що, всі троє?

— Діда того?

— Так.

— Гм-м… Селезінка… — із виглядом знавця промовив Петро Петрович. — Нічого… Що там — забрати селезінку і все… Ну, гаразд, працюйте…

Якби Петро Петрович Савчук міг знати професора Соколова з Харкова, то, безперечно, знайшов би деяку схожість між його і власними манерами. Втім, світило з Харкова, ніде правди діти, мав таки менше гонору та самовпевненості, ніж його тачанівський колега.

— Ну, нехай оперують…

І Савчук рушив далі. Увесь його незворушний вигляд міг би показати тому, хто потрапив до відділення вперше, що саме Петро Петрович тут є найголовнішою особою. От якби ще не пожмаканий халат із плямою від ковбаси…

Дійшовши до дверей палати Мельниченко, Петро Петрович поважно заклав руки за пояс халата і зазирнув туди.

— Ну, що тут у вас, як?

— Дякуємо, доктор, краще.

— М-да… Зонд не турбує?

Хвора заперечливо похитала головою.

— Ну, добре. Треба буде його скоро забирати. Досить вже. Чого забагато — також не добре.

— Ой, а Олег Вікторович казав, що ще повинен стояти… — захвилювався син хворої.

— Нічого, він зі мною радився. Ми такі пристрої давно вже використовуємо. Ну, гаразд, лежіть…

Під здивованими поглядами обох Савчук залишив палату, а, зайшовши до наступної, знову поцікавився з порога:

— Ну, як тут у вас…

Усе це нагадувало обхід як мінімум доцента у солідній клініці. Так поступово Петро Петрович дійшов до травматологічної половини відділення. Назустріч трапилася друга чергова — Маша.

— Ну що, Маша, працюємо? — він зробив спробу обійняти її за талію.

— Ми-то працюємо, — ухилилася вона, — і ви б ішли працювати.

— А де Беженар? У військкоматі вже?

— А практикантка де? І практикантку з собою забрав?

— Вам би тільки практикантку… — передражнила сестра. — Звідки ви все знаєте?

— Я все знаю, — самовдоволено розплився в усмішці Петро Петрович. — А у вас тут як, усе гаразд?

— Гаразд, не хвилюйтеся, — доволі сухо відповіла Маша.

— Подивлюся, як у пʼятнадцятій, — набувши звичної пози, «світило» посунув туди.

Та довго бути у палаті Савчуку не довелося. Саме тоді, як він критикував накладену петлю у хворого з переломом шиї, забігла та ж сама Маша: