Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 22)
— Петре Петровичу! Вас терміново головний шукає.
Обличчя Савчука набуло зляканого вигляду, і він рушив до виходу.
У маленькому кабінеті хірурга райвійськкомату було тісно. За маленьким столиком влаштувалися Беженар із Лідою плюс медсестра. У коридорі галасували призовники, заходячи до кабінету по одному. На них періодично горлав начальник відділення, та це допомагало лише частково.
— Отак, спиною повертайся, — керував процесом Беженар. — Бачиш — порушення постави. Пиши це у картку. Підошви показуй. О, Господи… Це ж не підошви, а ласти. Пиши — плоскостопість, другий ступінь.
Ліда тільки кивала головою і записувала.
Несподівано за дверима запала мертва тиша.
— А ну всі смир-р-рно! — почувся рев за дверима. — Шо за бардак, мать вашу? Ти чого вилупився, я що, говорю незрозуміло? Ще один звук почую — у вас тут друге життя почнеться!
Двері кабінету розчинилися, і досередини завалився мужик у камуфляжних штанях, спортивній куртці, розстібнутій до пупа, й вʼєтнамках на босу ногу. Ліда здивовано спостерігала це явище.
— Що ж ви, доктор, таку чергу назбирали? — запитав він Беженара. — Я бачу, ваші колеги вже закінчують, а у вас тут…
— У нас найбільше патології, — незворушно відповів Беженар. — Я вам вже казав, як зробити, щоб було швидше.
— Так, ви казали… Я дивлюся, у вас девушка нова сидить… А у мене секретарка якраз втекла. Підеш до мене?
— Це лікар на стажуванні, — сухо зауважив Беженар. — І до неї належить звертатися так само, як і до мене.
— М-м-м…. Ну, пардон, як то кажуть… мамзель…
Двері зачинилися.
— Хто це? — здивовано запитала Ліда.
— Районний військком, — все так само незворушно відповів Беженар.
— А чого він у…
— Вʼєтнамках? Напевно, чоботи зносилися. А нових не видають — армія у нас зараз бідна, також важкий період.
— Ви все жартуєте, — посміхнулася Ліда, — а я серйозно питаю. І поводить він себе…
— Ну, якщо серйозно, — без найменшого натяку на посмішку промовив Беженар, — то ходять чутки, що контужений. Але я не вірю. Просто у кожної людини своя манера поводити себе у суспільстві, залежно від виховання та інтелекту. Давай, хлопче, вдягайся. Наступний!
— Значить, так, — промовив головний, щойно Савчук переступив поріг, — телефонував по мобільному начальник управління. Щойно вони зустріли республіканського травматолога. Їдуть у машині за десять кеме від нас, і професор хоче по дорозі подивитися травматологічну службу в районних лікарнях. Зараз будуть тут. Беженар щойно поїхав із військкомату — не можу його зловити. Бігом дуй до травматології — нехай понаводять блиск. Щоб у палатах порядок був, історії щоб на місці. І сам чекай там, я їх приведу.
Прибитий цією новиною Савчук мовчки рушив виконувати вказівки.
В операційній усе «горіло».
— Ілля Петрович, активніше відсмоктувачем… Я ж нічого не бачу!
— З-зараза… заливає…
— Ще одну пелюшку дайте! Тарасе Васильовичу, тримай кишки, щоб сюди не лізли.
— Ось вона! — зрадів Медвідь.
— Так, так. Повний відрив… Забери це. Викинь!
— Де ж ніжка?
— Скальпель, швидко!
Сестра подала миттєво. Олег зробив додатковий боковий розріз.
— Нехай кровить — це дрібниці. Нам до ніжки дістатися…
— Мужики, тиск падає! — це був анестезіолог. На обличчі Щура зʼявилося серйозне занепокоєння.
— Скільки?
— Шістдесят на нуль.
— Ч-чорти б… Ось вона! Хапай бігом, федоровським! Ну ж!
— Зараз… незручно… Є! Взяв.
— Став ще один. Тільки грубіше, надійніше. Молодець. Вʼяжемося. Так, — останнє вже адресувалося Щурові, — у нас кровотеча зупинена. Підносьте тиск. Ми вʼяжемо ніжку, миємо в животі та виходимо.
— Еге… «підносьте»… — пихтів Щур. — Піднесеш тут…
— У вас дві вени?
— А як же! Підключичка стоїть. Струйно ллємо. Так, зупинка! Зупинка серця! Масаж!
Миттєво опустивши стола донизу, Щур дістався зі свого боку до грудей хворого і почав непрямий масаж серця. Запанувала тиша — тільки незворушно відбивав ритм наркозний апарат, дихаючи за хворого. Хірурги припинили будь-яку діяльність.
— Може, я звідси? — обережно запитав Олег.
— Давай, якщо можеш… — проскрипів Щур.
— Відводь, — скомандував Олег Голоюхові. — Скальпель!
Хірургу довелося нахилитися дуже низько, щоб крізь рановий отвір у животі бачити діафрагму хворого.
— Ну, що там?! — голос Щура переривався у такт поштовхам. Обличчя його вкрилося потом, а накрохмалений високий ковпак, який по-геройськи стояв догори на початку операції, зовсім «упав», змокнувши і переломившись наперед.
— Зараз, руку в діру запхаю… Де ж те серце? Все. Я сам.
Анестезіолог розігнувся, а Олег продовжував залишатися у цьому зігнутому положенні, роблячи прямий масаж серця.
— Стіл підніми… Бо мене зараз скорчить, — попросив він Щура.
Усе операційне поле повільно полізло догори.
— Працює, — сказав Олег. — Працю-ює…
— Преднізолону сто двадцять, — командував на своїй половині Щур, — тоді корглікон… Кров готова?
— Так.
— Давай, Наталю, в ту другу вену підключай.
— Тиск який? — запитав Олег.
— Вісімдесят на тридцять пʼять.
— Ми можемо працювати?
— Так.
— Давай, Надю, шити ніжку селезінки. Потім діафрагму, миємо — і по операції.
— Відкривай новий бікс, — скомандувала Надя санітарці. — Салфетки кінчаються…
Невеличкий, тлустенький, але прудкий дядечко летів коридором травматологічного відділення Тачанівської райлікарні так, що за ним ледве встигали головний лікар та інші супроводжуючі з обласного управління.
— Ага… — він оглядав усе навколо, — це, ви кажете, травматологія…
— Так, на двадцять пʼять койок відділення у складі хірургії, — пояснював Лабо.
— І лікаря також немає, як і у травмкабінеті?