Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 20)

— Та не кричи ти! — і собі перейшов на шепіт Щур. — Господи, які ви дотошні! Кажу — взяв, значить, взяв. Ходи сюди! — він відтяг Медвідя у кут. — Тільки тихо і щоб нікому! Ну, загалом… Мене Наталка просила, ну, анестезистка моя… Щоб я шмат марлі потяг, терміново.

— Навіщо їй? — тупо запитав Ілля.

— Ти що, маленький? Ну, припекло їй, а прокладки, оті, що рекламують, вона вдома забула. Пішла на чергування і забула.

Медвідь мало не задихнувся.

— Чорти би вас забрали!!! Я тут кінчаюся, думаю, що серветка у животі, а вони… Сюди мені серветку! Вже!!! Щоб я очима її бачив!!!

— Ти що, здурів? — злякано принишк Щур. — Ти у своєму розумі?

— Я у своєму! А от ви… Наталю!!!

Ілля полетів коридором, а Щур біг ззаду, хапаючи його за руки і халат, та все було марно.

Наталя сиділа в ординаторській на дивані з журналом у руці. Побачивши Медвідя у такому вигляді, вона лише здивовано відкрила рота.

— Дай сюди! — заявив Ілля, простягаючи руку.

— Що — «дай»? — не зрозуміла жінка.

— Серветку сюди!

— Я… ку серветку? — прошепотіла Наталя, червоніючи.

— З операційної! Полож сюди, бо сам витягну!

Вона почервоніла ще більше, почала часто дихати, а потім, несподівано скочивши з дивану, почала мотлошити Щура тим самим журналом, який тримала в руках. Анестезіолог лише затулявся і бурмотів незвʼязні репліки.

Зранку на засіданні у головного лікаря зібралися завідуючі відділеннями. Атмосфера панувала вкрай напружена.

— Я не розумію, — обурювалася Оксана Євстахіївна — дама середніх років, повна, з високою зачіскою та широкими манерами — завідуюча гінекологією, — повинна кінець-кінців бути якась межа, якийсь здоровий глузд! Шкода, мене там не було! Якби не ці пологи — я б їм показала «брудні пелюшки»…

— Оксано Євстахіївно! — перебив головний. — Показуватимете ви вдома чоловікові, а тут ви нікому… — він карбував кожне слово, — нічого… не покажете! І не доведете. Якби отак говорив припустимо, Савчук, я би ще зрозумів, але ви… Ви ж не перший рік завідуєте, ви ж розумна жінка! Ви що, не знаєте, що наші чиновники — обмежені та недалекі люди? Це що — новина для вас? Ви не знаєте, що вони вічно пхають носа туди, де не компетентні?

— Це я знаю, — сухо відповіла вона.

— А якщо знаєте, то чому на цей день не заклали якихось новіших пелюшок? Тепер нас поминатимуть на всіх рівнях, а мене взагалі вчора дурним зробили. Ви що, не розумієте, що наш бюрократизм давно переплюнув усі свої попередні форми? Шановні, якщо ви хочете працювати далі, робити свою справу, лікувати хворих, то мусите до цього пристосуватися. Так, і не зітхайте важко. Потрібно на цей день мати і покласти блискучі пелюшки — нехай вдавляться!

Лабо перевів подих. Усі мовчали.

— А хірурги взагалі вчора свиню підклали. Миколо Прокоповичу, чому ви тримаєте у стаціонарі хворих, у яких вистачає здоровʼя на бешкети? Для таких є поліклініка. Нам постійно тикають, скільки обходиться державі один ліжко-день, а ви тримаєте слабих, здатних за півгодини засвинячити територію!

— Один із бешкетників, — спокійно відповів Малевич, — лежить на скелетному витязі, двоє інших мають ускладнені переломи.

— То дивіться за ними! Бо сьогодні вони під ліжком літачки штабелями складають, а завтра склад зброї або наркоти організують! І ви також не знатимете?

Малевичу довелося лише проковтнути пігулку.

— Щойно дзвонили, — продовжував головний. — Післязавтра буде комісія обласної санстанції.

Усі обурено загуділи:

— Скільки можна!

— Чи не щодня якісь перевірки!

— Дістали…

— Щоб усе було вилизано і нафарбовано, — перебив це гудіння Лабо. — Начищено і підписано. Ну, не на шкоду, зрозуміло, робочому процесу і хворим, — додав головний.

Із палати всі вийшли мовчки. Малевич після наради виглядав сердитим.

— Ходімо до кабінету, — сказав він. — Я вже казав, два дні мене не буде. Завтра обласне товариство хірургів, післязавтра засідання КЕК. Два дні в області засідатиму…

Усі увійшли до кабінету і розсілися хто де.

— Ну, особливих проблем у нас зараз немає, — продовжував зав. — Травматологія — там один серйозний хворий, учорашній стрибун із даху. Операція пройшла нормально, зі стегном повинно бути все гаразд. Але перелом шийних хребців… Валентине Івановичу, ви розумієте — йому особлива увага.

Беженар мовчки кивнув головою.

— І архаровців своїх контролюйте — літунів отих… Бо головний переживав, що вони не спиняться — ще якийсь кримінал організують. Тепер хірургія. Тут найсерйознішою залишається Мельниченко. Кровотечу зупинено, але хвора важка. Олег Вікторович, їй особливу приділіть увагу. Тримайте зонда, скільки вважаєте за потрібне, — тут я вам не порадник.

Олег так само лише кивнув головою.

— Замість мене, як зазвичай, залишається Ілля Петрович.

Олег лише розвів руками на знак своєї повної згоди.

— Але! — завідуючий підняв вказівний палець догори. — Прошу вас надавати йому допомогу в усіх необхідних випадках.

— Ну, з Іллею Петровичем ми якось не посваримося, — посміхнувся Олег.

— Радий це чути, — сказав Малевич.

— Еге! — згадав завідуючий, коли всі вже підводилися, — Валентине Івановичу, я тебе прошу, наглядай за Савчуком, аби чого не викинув — ти ж знаєш… А ти, Тарасику, не нехтуй прийомом, зазирай туди періодично, щоб завполіклінікою не плакав, а хворі сюди не бігали.

— А медсестра сумно не зітхала… — додав Медвідь.

Голоюх тільки жартома замахнувся на нього кулаком, але той встиг першим вискочити з кабінету.

У травматологічній палаті стояла тиша. Обоє хворих на витяжках біля дверей читали газети, а пацани тихо шепотілися у кутку біля вікна. Той, що до вчорашнього дня також був прикутий до витяжного пристрою, тепер уже лежав із загіпсованою ногою, а біля ліжка його стояли милиці.

— Мужики, — доводив іншим самий прудкий із компанії, Вітюня, — добазаримося завтра на десяту вечора. За трупаркою. Там тихо й нікого нема. Вони також утрьох прийдуть.

— Вони на ногах усі… — промимрив Серьога, лише вчора відвʼязаний.

— То й що? — вимахував загіпсованою рукою Вітюня, — зате у них шви! Ти бачив, як отой кирпатий ходить — зігнутий, за живіт тримається. Ти його костилем завалиш — більше не схоче.

— А як скажуть костилі повикидати?

— Ні хрена! Вони вже казали. А я їм — без костилів наші взагалі стояти не можуть. Ну, погодилися. Костилі при нас лишаються. А ти чого розлігся? Давай, тренуйся ходити!

— Та у мене вже під пахвами болить! — обурився Серьога.

— Нічого, завтра вночі відпочиватимеш.

Той закректав і невдоволено підвівся з койки.

До ординаторської обережно постукали.

— Так!

Валентин Іванович Беженар, який перебував там на самоті та щось зосереджено писав, підняв голову. У дверях зʼявилася доволі миловидна дівчина, можливо, трошки над міру пухкенька, у короткій спідничці, з пакетом у руках.

— Можна?

— Так. Що ви хотіли?

— Як мені знайти завідуючого відділенням?

— А у нас зараз кожен сам собі завідуючий, — пробуркотів Беженар.

— І… ви також? — не розгубилася вона.

Лікар здивовано глянув на дівчину і запитав:

— То що ви хотіли?