Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 18)

— Дійсно, недоречно, — погодився Олег. — Якраз на Кличків.

— Я відчував, що цей бій не подивлюся, — розпачливо махнув рукою Ілля. — Я відчував: зараз щось привезуть…

— А на якій стадії у тебе підготовка? — запитав Олег.

— Та практично готово. Анестезіологи вже розгорнулися, ліки куплені — можна брати в операційну. Там «визрівший» апендицит — такий не будеш відкладати. Та йди сам подивися.

У травматологічній палаті під вікном ішла запекла нарада колишніх «авіаторів». Двоє ходячих хлопців із загіпсованими рукою та ногою сиділи на ліжку в третього, припʼятого до витяжки.

— Я йому кажу: ти що, козел, припух? А він мені: ми вашу Фертилівку ще минулого року на вуха ставили, і все таке…

— Ну, чисто зарвався мужик, — обурився той, що лежав на витяжці. — Я цього дебіла памʼятаю — на дискотеці колись наривався до мене. Ще тоді треба було йому задницю на вуха натягти.

— То слухай далі — він ще з якимись двома. Бачив, там по хірургії ходить такий, з рукою замотаною? Я став собі, тєлік дивлюся, а вони — вали до себе у травматологію, там дивись. Я кажу: він що твій, цей телевізор? А вони знову: «фа-фа, ля-ля»…

— Пацани, — вставив свої пʼять копійок третій, — ми з Вітюнею зараз однаково підемо на телевізор, бо там Клички битимуться. Будуть ці козли з травматології вимахуватися — завтра з ними розберемося. Тебе ж коли — завтра відвʼяжуть?

— Завтра… — скис припʼятий. — Мене завтра взагалі обіцяли вигнати, за літачки… Я що, винен, що якраз комісія приїхала?

— Годі скиглити, — обірвав Вітюня, — завтра тебе відвʼяжуть. Я сам чув — твій доктор казав, який гіпс зробить. Ним як вмажеш — куди тому Кличкові!

— Витриманий апендицит, — промовив Олег, сідаючи за стіл. — Так. А я не розумію, у чому проблема? Ти кажеш, анестезіологи готові. Давай, беремо вже. Якраз до Кличків встигнемо.

— Еге, встигнемо… — невдоволено повторив Ілля.

— Ну, нехай на кілька хвилин спізнимося.

— То він за пару хвилин і «замочить» негра.

— Добре. Давай подивимося цих пару хвилин, а тоді йдемо в операційну.

— А як не замочить? Якщо дванадцять раундів? Тоді у найцікавіший момент доведеться кидати і однаково йти в операційну.

— Ну, дорогенький… Ти — «і у віз не сяду, і пішки не піду». Давай, командуй чимскоріше. Сорок хвилин ще. Пʼятнадцять, заким введуть у наркоз, і двадцять пʼять — нам на роботу. Що, такі два здорові хлопці, як ми з тобою, за двадцять пʼять хвилин апендициту не втнуть?

Цей аргумент переконав, і Медвідь рішуче підвівся з місця, прямуючи в операційну.

Зосереджено гудів наркозний апарат, усі чомусь мовчали. Ілля закінчив обробляти йодом живіт хворого, і сестра подала хірургам стерильне простирадло зі щілиною посередині. Столик з інструментами поїхав до хворого.

— Можна! — скомандував анестезіолог.

— Надю, не спи! — підігнав Медвідь.

Вона подала скальпель у серветці.

— Тупфер, — простяг руку Олег.

— Затискач!

— Ще затискач!

— Ще!

Вони по черзі закидали операційну сестру цими наказами, і їй волею-неволею довелося рухатися скоріше.

— Вʼязатися!

— Ножниці!

— Надю, не спи, щойно одинадцята. Сушити!

— А… Куди ви так женете? — не зрозуміла вона. — Що за темп?

— На рекорд ідемо, — зосереджено промовив Ілля, роблячи своє. — Кохера!

— Затискач! — не відставав Олег.

— Обкластися!

— Ні, — здивувалася Надя, — вони точно на рекорд ідуть.

— Сушити, відсмоктувач!

— Ілля, он він. Сам наставився, гад…

— Бачу… — прокректав Медвідь, виводячи апендикс у рану. — Ще один затискач.

— Молодець, так і тримай, я обійду… — намагався якнайкраще допомогти Олег. — Лігатуру на затискачі!

— Ножниці! Надю, я ж просив — не спи! — знову взявся за сестру Ілля.

Але вона лише сопіла, висловлюючи невдоволення.

— Надю, «зетку»!

— Ось так, молодець.

Тепер вже не витримав анестезіолог. Відірвавшись від свого «господарства», Сергій Андрійович Щур зазирнув до операційного поля і стурбовано похитав головою:

— Хлопці, ви що, озвіріли? Точно — на рекорд ідуть. Чого ж ви не сказали? Я його як мінімум на сорок пʼять хвилин «загрузив».

— Ну, ми ж не знали, що так добре піде, — виправдався Ілля. — Серветку лапаратомну давай. Все. Шити!

— Атас… — знову не витримала сестра. — Сімнадцять хвилин! Скільки працюю, такого не памʼятаю.

— Потім дивуватимешся, — Ілля незворушно робив своє. — Шити, далі…

Каталка з хворим випливла з дверей операційної і заторохкотіла коридором у напрямку реанімаційного відділення, де проводили найближчу добу всі прооперовані.

— Що, вже зробили?! — не могла повірити дружина хворого, здивовано йдучи за каталкою, не вірячи, що всі переживання вже позаду.

На телеекрані встановилася картинка — у ринзі стояв спокійний, зосереджений Віталій Кличко. Потім показали доволі грізного з вигляду негра. Той смикав носом, набираючись люті. Олег вже влаштувався перед телевізором. Потираючи руки від задоволення, заскочив Ілля:

— Ох, дасть він йому зараз, ох, дасть…

Сівши поруч, Медвідь щасливо глянув на колегу.

Бій почався. Негр став у глухий захист, а Віталій почав тиснути його то з одного, то з іншого боку, завдаючи ударів.

— Чого він тягне кота за хвіст? — не витримав Ілля. — Добивати треба!

— Та заспокойся ти, довше подивимося.

У двері постукали, і на порозі зʼявилася Надя. Жоден із лікарів не звернув уваги на стурбований вираз обличчя операційної сестри.

— Ілля Петрович, — промовила вона, — ми там дивилися, і не можемо знайти однієї салфетки лапаротомної. Немає ніде…

— Що він робить? Що він робить?! — схопився за голову Ілля.

— Так і догратися можна… — погодився Олег.

— Я кажу — салфетки однієї немає, — повторила Надя.

— То пошукай, — махнув рукою Ілля. — Та що ж він робить?!

— Ілля Петрович, — майже по складах промовила операційна. — Я кажу — ніде немає.

— Надю, я що, за тебе шукатиму? Чого ти хочеш? Ти що, не бачиш?