Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 17)

— От, впала чотири дні тому, — знову почала вона, — а доктор говорить, що перелому немає і що все мине. А воно далі болить….

Слухаючи її, лікар продивлявся картку, одночасно вказавши медсестрі на забинтовану руку. Та з неабияким бажанням кинулася розмотувати бинт. Голоюх швидко пройшовся пальцями по руці хворої і промовив:

— Перелому дійсно немає, але шина вам не завадить. І дещо поприймаєте, зараз я вам випишу. А зараз прошу до перевʼязочної.

Медсестра, мало не сяючи від щастя, підійшла до них і почала мотати. Одночасно її нога у тапочці грайливо наступила на взуття лікаря.

— Валю, — похмуро промовив той, — у тебе під кабінетом двадцять чоловік, а я за ніч набігався і в мене болять ноги.

При цьому він висмикнув свій черевик із-під її ноги.

— О, Тарасе Васильовичу, — промуркотіла вона, — двадцять чоловік — це ж нам із вами раз плюнути.

При цьому вона тихенько наступила знову. Відпустивши руку хворої, Голоюх висмикнув ногу і пішов до кабінету, по дорозі відчиняючи двері:

— Прошу, наступний.

Увійшла невисока тлуста жіночка провінційного вигляду.

— Слухаю вас.

— Доктор, я тут два дні тому руку поранила, а воно тепер… — вираз її обличчя ясно давав зрозуміти, що воно тепер.

— Показуйте.

Жінка швидко скинула саморобну повʼязку.

— Чого ж ви два дні чекали, не йшли?

— Та гадала, може, саме загоїться.

Глянувши на руку, Голоюх скривився:

— Що це у вас?

— Ой, це я капусту приклала…

— Та бачу, що капусту. А там, у самій рані, — це що?

— Ой, та як воно сталося, то кров одразу юшила. І я хлібом заткала, сусідка порадила.

— Ви б ще сала запхали… — пробурмотів Голоюх, починаючи писати її картку.

— А що — треба було?

Він лише зітхнув і похитав головою. Перевʼязочна вже звільнялася, Валентина виводила хвору з підвʼязаною на косинці рукою.

У травматологічній палаті тепер стало ще тісніше. На крайньому ліжку біля дверей також лежав хворий на витягуванні. Одна витяжка була прилаштована за його поламане стегно, інша — спеціальною петлею за голову. Нещасний лише зітхав, досі не зрозумівши, який лихий заніс його на дах.

Один із пацанів, залізши на ліжко до «припʼятого» приятеля, розчинив вікно.

— Добре… — прошепотів новоприбулий, якому петля заважала повною мірою розтуляти рота, — свіже повітря…

— О, бачиш — і друзям по нещастю послуга, — пожартував хлопчина. — Ну, давай.

Пацани пачками витягали із-під ліжок свої саморобки, розривали нитки — й літачки табунцями злітали у небеса та розносилися вітром хтозна-куди. А самі авіатори захоплено гуділи, озвучуючи цей авіаційний парад.

— О, пацани! О, дають! — не витримав ветеран палати Ревуцький.

Та сусід його лише водив очима, не здатний повернути голову, і намагався зрозуміти, що відбувається.

В операційній троє хірургів стояли біля вікна, вже «помиті», очікуючи, коли анестезіологічна бригада завершить останні приготування. Ритмічно загудів наркозний апарат. До вікна долітали тільки лаконічні репліки анестезіологів:

— Тіопентал, десять. Ардуан. Фентаніл.

А внизу, під вікнами операційної, рухалася процесія, що складалася переважно із чоловіків солідної зовнішності, у костюмах та при краватках. Державні мужі гордо несли перед собою власні черевця. Десь між ними загубився і головний лікар Тачанівської лікарні, який вочевидь не вписувався своїм виглядом у цю вельмишановну масу.

— Понаїхало… — пробурмотів Малевич. — От добре живеться людям — приїхали, походили, горілки попили — і назад.

— Ну, навіщо ви так? — не погодився Медвідь. — Вони також користь приносять.

— Ну, от наприклад, якби цій команді сьогодні не стрелило завітати до нас, хворих би і далі по ямах товкли. А так — заасфальтували.

— Дійсно, — погодився Малевич, — тепер тижнів зо два мʼяко їздитимемо.

— А чому — зо два? — не зрозумів Олег.

— Саме стільки нашим ямам потрібно, щоб звільнитися від чужорідного матеріалу, — пояснив Ілля із виглядом знавця місцевих особливостей.

— Востаннє їх заклали три роки тому, — сказав Малевич. — Завдяки он — Іллі Петровичу.

— Скромно мовчу, — той опустив очі.

— Ілля Петрович якраз їхав із обіду на роботу, — пояснював далі зав. — А тут чорти занесли до нас зама «президента», ще й пішки. Доктор заїхав у яму й обризкав його з ніг до голови. Той відразу до головного — як, мовляв, так? Озвірів, бачте, ваш лікар, ганяє по калюжах. А Ілля Петрович відповідає — не треба. Там як помалу не їдь — однаково бризки розлітаються, бо дуже вже глибокі калюжі.

— Словом, вийшов чиновник від головного і пошурував назад, — продовжив Ілля. — А тут, як на гріх, виклик терміновий. Ну, «скора» — та вже точно на всіх парах пекла. І тому зам такий обдрязканий був, що не впізнали. Тоді вже точно з ніг до голови…

— От і заасфальтували нас тоді, — закінчив Малевич.

— Усе готово, — повідомив анестезіолог. — Можна починати.

— Ну, вперед, — скомандував зав.

Операція почалася.

Уся вельмишановна делегація високих керівників стояла у вестибюлі терапевтичного корпусу. Промову виголошував найшановніший із усіх:

— Геннадію Андрійовичу, — насідав він на головного, — послухайте, а чому в пологовому відділенні, у якому ми щойно побували, немовлят загортають у такі брудні пелюшки? От, усі мене підтримають… Я розумію важку ситуацію в медицині, але щоб дітей…

— Іване Івановичу, — головному доводилося натягнуто посміхатися, — у нас немовлят загортають лише у стерильні пелюшки! Тому, дозволю собі зауважити — вони не просто чисті, а геть абсолютно чисті. А такого кольору набувають від багаторазової стерилізації. Оті розводи, що ви бачили, — результат дії високих температур.

— Геннадію Андрійовичу, — не розгубився поважний муж, — усі тут присутні достатньо обізнані, щоб розуміти це. Я питаю, чому вони мають такий непривабливий вигляд? Ну, це ж діти все-таки! Наше майбутнє! — інтонації чиновника набули деякої поблажливості. — Для них можна було би підшукати білизну… Ну, якусь більш святкову. І люди це бачать…

Двері за їхніми спинами розчинилися, і увійшов ще один чоловік. Старшого віку, але в усій його зовнішності виразно проступала військова виправка. Скроні чоловіка вкривала поважна генеральська сивина. Це був не хто інший, як Іван Павлович. От тільки зараз на ньому замість генеральської форми з чисельними нагородними планками був темно-синій одяг вояка УПА. Голову прикрашала кепка стоячком із тризубом. Голосно брязкали по бетону підковані німецькі черевики зразка 1942 року, зашнуровані поверх штанів. Зігнувши плечі, він зловісно насувався на шановну компанію, яка одразу замовкла. В руках Іван Павлович тримав паперового літака виробництва вісімнадцятої палати.

— Слава Україні! — урочисто вимовив новоприбулий.

— С-слава героям, — дещо спантеличено відповів Іван Іванович.

Але той, хто вдерся у процес перевірки, впритул не бажав бачити поважну особу. Він наблизився до головного лікаря і розгнівано запитав:

— Геннадію Андрійовичу, чому по території ввіреного вам закладу літають москальські літаки?

Літачок із зірками на крилах при цьому був піднесений до самого носа головного.

— А-а… пробачте… — знову спробував втрутитися Іван Іванович.

— Я вимагаю негайно звільнити територію лікарні від цієї радянської нечисті! — заявив Іван Павлович. — Негайно відправте людей, щоб визбирали!

Головний, завзято жестикулюючи, намагався щось пояснити Івану Івановичу, та комісія вже рухалася за корпус, де на них чекала жахлива картина. Усі доріжки, трава усіх газонів були закидані різнобарвним папером.

— Ну, я бачу, тут не тільки радянські… — не приховуючи сарказму, промовив Іван Іванович, взявши із землі ще один. — Оцей нібито американський…

За вікнами ординаторської давно смеркло. Олег увійшов, простягаючи руку Медвідеві.

— Що там у тебе?

— Та ось, апендицит притарабанили, недоречно, як бачиш.