Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 128)

— Гадаю, все-таки водянка у грижі, — промовив Олег. — Грижі у водянці я ще не бачив. А варикоцителе більше підходить до столу. Оперують — варикоцеле. До речі, не потрібно так лякатися і втікати. У відділенні нічого не зміниться. Чесне слово! Проводитиметься та ж сама політика, що й раніше. Усе до дрібниць залишиться таким, як усі ми звикли. Досить. Уперед, дівчата, до праці. Митися на десяту годину.

Жіноча частина, вона ж — середній персонал відділення, підвелася і мовчки вийшла.

— Це їх шокувало! — промовив Ілля встаючи і задоволено потягаючись. — Ось як мене встигли полюбити!

— Коли все скінчиться, — почав Олег, — це будуть твої проблеми, як знов ублажити персонал, ставши завідуючим. І мене вони не повинні хвилювати. Правильно? Ми ж домовилися? Сам підеш до головного, і до Вовка сам поїдеш.

— Гаразд уже, не плач… — пробурмотів Ілля. — Звільню тебе від цього тягаря. Заспокойся…

До ординаторської зазирнула Віра-операційна.

— Олег Вікторович, о якій годині починаємо?

— Я ж казав — о десятій. Соню мені заклич, нехай прийде.

Соня відшукалася за якусь хвилину. Увійшовши розкарячено, як завжди, вона мовчки стала з віником посеред ординаторської.

— Ось що, Соню… — сказав Олег. — Ключі від старого кабінету Малевича у тебе?

— Де ж їм бути? — здивувалася вона. — Ви що, не памʼятаєте? Сам Ілля Петрович віддав мені, казав…

— Соню, — зупинив потік слів Олег, — іди прибери там, помий і так далі. Щоб усе в ажурі було. Я в апендициті, який Ілля Петрович влаштував, не буду сидіти. Стільчик заберу ось цей, — він указав собі під сідниці, — бо до нього звик.

— Як скажете, — Соня незворушно закривуляла до коридору. — Мені що, не однаково, де прибирати? Чи один кабінет, чи другий… А той кабінет? — вона запитливо глянула на Медвідя.

— А той буде для зберігання апаратури, — пояснив Ілля. — Німець обіцяв привезти.

Двері за Сонею зачинилися. Лікарі перезирнулися.

— Ну, ось… — резюмував Беженар. — А ви два дні тому паніку здійняли…

У кабінеті головного лікаря сидів той самий слідчий райвідділу.

— Я вам ще раз пояснюю, — терпляче тлумачив йому Лабо, — будь ласка, у вашому розпорядженні вся територія лікарні. Дивіться, де хочете. Звичайно, ніхто не дозволить перекидати все в операційних та пологових залах, це нісенітниця, ви самі розумієте. А так — усі приміщення можете дивитися. Хочете, із вами ходитиме інженер із техніки безпеки, як учора. А можете продовжувати Бліща на ланцюгу водити. Але сам я, повірте, не збираюся займатися іграми у детектива і шукати якийсь мотлох, що приснився завгоспу-пʼяниці, в якого від горілки вже мозок попух. Тим паче, ви мені чомусь уперто не говорите, що саме шукаєте, який воно повинно, так би мовити, обʼєм мати. Проте, наскільки я зрозумів, що під койку в палаті це все не заховаєш?

— Не заховаєш… — погодився Глушко. — Але ми все обдивилися! Усі підсобні приміщення. Ніде нічого! Жодних слідів.

— Отже, немає… — підвів риску головний. — Чи, може, по ординаторських порозпихали. А що не влізло — у мене в шафі стоїть. Он, можете подивитися, — Лабо вказав рукою на шафу для одягу в кутку.

— Між іншим, дарма ви так, — образився Глушко. — Справа на контролі у прокурора. А я такий самий державний службовець, як і ви, — роблю, що належить.

— Вибачте, Василю Васильовичу, — схаменувся головний. — Ви праві. Просто навалилося всякої дуристики так, що дихати важко. А тут ще ваші «цінності». Я обіцяю вам сприяти, чим можу, але сам ходити і шукати, пробачте, не буду. Особисто я, чесно вам скажу, не уявляю, де це все може бути заховано. В нас же кругом люди у корпусах — хворі, персонал… Повірте, немає таких місць, де ніхто не буває. Я не знаю… Не уявляю…

— Так ви і не уявляли до цього. А воно, проте, було, у підвалі.

— Чи було — це ще спірне питання, — продовжував сумніватися головний. — Може, один «роботяга» просто допився до ручки і вигадав історію. Ніхто ж більше не бачив, крім Бліща. Ну, погодьтеся, — всі ваші докази на рахунок існування тих «цінностей» якісь такі… Я, звичайно, не фахівець… Але якісь побічні. Свідчення однієї людини — і баста. Тим паче, людини, яку ви під вартою тримаєте і в наручниках водите, отже, довіри їй немає.

— А вночі те саме по підвалах вишукували серйозні кримінальні елементи, — додав слідчий.

— Та він як вас, так і їх за ніс водить, — пояснив головний. — Однаково. Давно треба його було розрахувати. Чого я чекав? Може, у нього так своєрідно біла гарячка проявляється? В інших миші, павуки, а у Бліща — всяке загадкове обладнання. Може, до нього нарколога прислати?

— Ви нас недооцінюєте, — знову образився Глушко. — Завгосп ваш пройшов медичне освідчення одразу після затримання. І нарколог визнав його здоровим. А обладнання існує. Там, на його попередньому робочому місці, за цінностями уже давно спохопилися. І Бліща вже давно розшукували. Ось так, усе сходиться.

— Крім одного, — заперечив Лабо. — Як це ніхто не бачив, що у підвал під одним із головних корпусів перетягли купу заліза? Це ж півдня треба тягати, з ваших слів, між іншим. А там хірургія, дитячий відділ, пологовий. Це постійний рух, навіть уночі. То як? Машина повинна стояти під корпусом, а звідти повинні носити.

— Звичайно, ніхто не бачив! — слідчий завзято навіть підвівся зі стільчика, нахиляючись до головного. — Підземний перехід має відгалуження, кінець якого під моргом! А морг — у глухому кутку вашої території. Там вантажівка могла цілу ніч стояти, і ніхто би не побачив. От ваш Бліщ і перетягав усе по підземному коридорі під хірургію. Вхід до підвалу під моргом до цього довго не відкривався, а ми встановили, що з рік тому його таки відкрили. Коли на завгоспа наїхали ті самі, на джипі, він розколовся і повів їх у підвал показувати добро, а там вже нічого немає. Пусто.

— Там, може, вже кілька місяців пусто! — не витримав головний. — Може, Бліщ відчув, що пахне смаженим, і переносив ще кудись. Можливо, навіть не в лікарні. А крутим дурочку показував, і тепер ще й вас на те саме купив. От ви ходите й шукаєте те, чого тут більше ніде не може бути, вносите сумʼяття у робочий процес. І створюєте ґрунт, до речі, для всяких ідіотських чуток. Ви б чули, що у нас уже говорять із приводу цього…

— Так… — спромігся був щось вставити слідчий.

— Ні, ви знаєте, що у нас люди патякають? — не здавався головний. — До мене, наприклад, дійшла чутка, що шукають вивезені з Німеччини боєголівки!

— Чому саме з Німеччини? — насторожився Глушко.

— Не знаю. Нібито при виведенні радянських військ ГСВГ. Ось як. А по інших каналах кажуть — радіоактивні відходи. Ви що, не знаєте, який у нас народ? Вони ще й не таке вигадають. І це тільки з того, що до мене дійшло. А скільки такого ходить, про що я ще не знаю!

— Прилади винесли з підвалу зовсім недавно, — несподівано заявив слідчий. — І вони там були. Сліди їхні лишилися, запчастину знайшли. Це достовірні дані. Тягали у напрямку головного виходу з підвалу. Там натоптано — жах. І стіни пооббивані, свіжі. Хто міг би бути спільниками вашого завгоспа? Кажучи по-простому, з ким він горілку пив?

— Я там не бував, — майже по складах промовив головний. — Хоча, звісно, це моє упущення. Визнаю. А двері надвір біля виходу з підвалу досі не відчинялися, принаймні відколи я головний лікар. Від них навіть ключів немає. Їх можна тільки виламати.

— Ось то ж бо й воно! — зрадів слідчий. — Я й тлумачу вам, що обладнання могли носити тільки догори!

— Куди? До реанімації? Чи у пологовий? Машину заліза? Та будьте серйозні!

— На горищі немає, — незворушно продовжував той. — Отже, десь на поверхах. Ідіотська справа… — Глушко мʼяв у пальцях цигарку, яка давно вже просилася до рота.

— Шукайте, — розвів руками Лабо. — Ну, що я ще можу сказати? Шукайте це ваше таємниче обладнання. Нехай Тачанів із глузду сходить. Ще СБУ запросіть для більшого ажіотажу. Тоді завтра точно скажуть, що тут у нас захований банк органів, або підпільна баклабораторія…

Олег вийшов із операційної, здираючи на ходу рукавиці й кидаючи в раковину. За ним виповз Медвідь.

— Альоу, колеги! — почувся голос Щура з операційної. — Що призначатимемо з антибіотиків? Як завжди?

— Цефтріаксон, — сказав Ілля, — нехай розкошелиться. Нема чого вдома по три доби сидіти. Досиділися до ручки, а тепер будемо економити…

— Прийнято…

Олег уже скинув халат і розвʼязував маску.

— Ну що, нормально все вийшло, — повернувся він до Медвідя. — А ти — «не можу, всі думки про інше»…

— Ти знаєш, дійсно, до початку операції всі думки про інше були, а як розрізали — зразу перейшло. Нам потрібно в операційній від усякої дурні лікуватися, — Медвідь боязко озирнувся і додав: — Від усяких машинок…

Зайшовши до роздягальні, вони усілися на тапчани один навпроти другого.

— Ти знаєш, я взагалі-то до операції не хотів говорити… — почав Олег.

— Що?! Що вже сталося?! — злякався Ілля.

— Гадав — ти хвилюватимешся, а операція серйозна…

— Чого ти тягнеш? — заволав Ілля. — Кажи!

— Просто вчора Беженар із Голоюхом та Савчуком винесли сім машинок. Ну, і я допомагав…

— Як… винесли… Куди винесли?

— Чого ти кричиш? — обурився Олег. — Просто винесли. Так їм схотілося. Десь заховали. З тих міркувань, що якщо решта щезне, то нам хоча би щось залишиться. Хіба дарма страждали?

— Це завал… — простогнав Медвідь. — Ви ж мене у могилу заведете! Ви що, збожеволіли? Їх же всі шукають! А хтось би побачив… Ні, я не можу…