Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 130)

— Що за непрохідність? — Олег повернувся до Голоюха.

— Та хто його знає, чи є вона там взагалі… — засумнівався той. — Рентгенологічно не підтвердилася. Апендицит переніс пʼятнадцять років тому, клініка нетипова… Дообстежувати потрібно.

— Олег Вікторович, — додала Оксана, — він режим порушує, від клізми взагалі відмовився, системи не схотів. Ходив по відділенні, увечері в травматології у карти грав…

— Гаразд, розберемося, — сказав Олег. — Далі.

Оксана продовжувала доповідь. Коли медсестри вийшли, Олег повернувся до Голоюха і сказав:

— Пишу хворого тобі. Обстежуй по повній програмі. А заразом поясни, що у лікарні лікуються. А не хоче — ми його випишемо, і нехай їде за місцем проживання.

— Гаразд, — погодився той.

— Ага, і ще… Дзвонив Сивокінь, казав, що Савчук терміново взяв відгул, то ти…

— Ну, це кінець… — розвів руками Тарас. — А де він їх, ті відгули, бере? А коли я відгули братиму? Його ж учора не було! А сьогодні що — знову?

— Учора був прогул, — пояснив Медвідь. — А сьогодні відгул за прогул.

— А в нас буде коли-небудь такий завідуючий, який знайде на нього управу? — продовжував обурюватися Тарас.

— Буде, — сказав Ілля. — От як сам станеш, тоді подивимося, як ти управу знайдеш.

— Одним словом, прийом на тобі, — підвів риску Олег, — а там розберемося.

Коли Олег переступив поріг квартири Ольги, час рухався до десятої вечора. Вона відчинила і посторонилася, пропускаючи його.

— Щось сталося?

— Ні, просто щойно прокинулася, — Ольга здригнулася під накинутим на плечі шарфом. — Прийшла з роботи, прилягла на десять хвилин і… Ось, щойно прокинулася. Голова боліла.

— Гарний сон — ознака здоровʼя, — зауважив він, скидаючи куртку і вішаючи її. — Я вже годину, знаєш, про що думаю?

— Знаю. Про мене, звичайно.

— Ну, про тебе я завжди думаю. А ось останню годину…

— Я нічого не встигла, — вибачаючись, промовила вона.

— Ти такого однаково не вмієш. Ми у Харкові, — Олег потяг її на кухню, — практикували картоплю, печену просто в духовці — без нічого. Сила. Зараз забацаємо.

Він потер руки, уявляючи, очевидно, кінцевий результат, коли телефон у куртці, залишеній у передпокої, почав подавати сигнали.

— Ага, забацаємо… — розчаровано промовила Ольга.

Скривившись, він витяг із кишені трубку:

— Алло?

Обличчя його одразу набуло невдоволеного виразу.

— Марійцю, я не ургентний сьогодні, — промовив він у трубку. — Здається, Медвідь у графіку стоїть. А ще краще — передзвони Голоюху, це його хворий. Нехай розбирається.

На якийсь момент Олег замовк зі слухавкою біля вуха, а потім сказав:

— Гаразд. Дзвони на «швидку» — нехай по мене їдуть. Тільки швидко.

— Ну, що? — Ольга сиділа на стільчику, схиливши голову набік, і обличчя її також висловлювало розчарування.

— Усе гаразд. Береш картоплю середнього розміру, миєш і складаєш на решітку в духовці на середній висоті, включаєш середній вогонь. Подавати на тарелі середнього розміру.

— А там що? — запитала вона.

— Та є там один кадр, — відповів Олег. — Завідуючого вимагає. Це ненадовго.

Коли Олег увійшов до палати, на ходу завʼязуючи халат, Куржаков спокійно лежав на койці, дивлячись у стелю. Марійка також увійшла і стала поруч.

— Що сталося? — запитав Олег.

— Це конфіденційно, — відповів хворий, зиркнувши на медсестру. — Я хочу говорити з завідуючим.

Кинувши незадоволений погляд, Марійка залишила палату. Олег присів на край койки хворого, в якому важко було запідозрити теперішнього виконуючого обовʼязки начальника колонії посиленого режиму.

— То я вас слухаю…

— Доктор, з вами хочуть поговорити на рахунок моїх проблем, — почав Куржаков.

— А які у вас проблеми? — не зрозумів Олег. — Я хотів би спочатку від вас почути.

— Та я погано формулюю свої думки, — відповів той. — Там, у коридорі… ви вигляньте… Напевно, вже мій… гм-м… словом, адвокат.

— Ну, хворі з адвокатами — це в дусі часу, — посміхнувся Олег. — Але я не бачив нікого, коли заходив.

— Та він під вашим кабінетом.

Під зачиненими дверима нового кабінету завідуючого стояв чоловік, вигляд якого аж ніяк не додав Олегові наснаги. Це був слідчий райвідділу Глушко.

— Не знав, що ви ще й адвокат… — зауважив Олег, подаючи йому руку.

— Виключно неофіційно, — натягнуто посміхнувся слідчий.

Вони увійшли, і Олег запропонував сісти.

— Я справді не працюю в адвокатурі, хоч іноді жалкую про це, — Глушко заклав ногу на ногу і надав обличчю замисленого виразу. — Ви знаєте, Олегу Вікторовичу, часто приємніше буває витягнути людину, ніж закопати. Коли витягнеш — отримуєш моральне задоволення. А коли закопаєш — навіть того, хто заслуговує…

Він розвів руками.

— А що — буває, закопуєте тих, хто не заслуговує? — незворушно запитав Олег.

— Намагаємося уникати, — цілком серйозно відповів Глушко. — Але іноді обставини сильніші за нас. Хоч я завжди використовую всі можливості, щоби вчинити по справедливості.

— Це схвально, — зауважив Олег. — Але чим я можу, так би мовити, у даному випадку…

— Можете, — сказав слідчий. — Тим паче, випадок із розряду тих, коли особливо не хочеться закопувати тих, хто на це аж ніяк не заслуговує. Наскільки я знаю, ви завідуючим недавно…

— Припустимо… — глянув на нього Олег. — А яке це має значення?

— І приймаєте мене у новому кабінеті…

— Чим вас кабінет не влаштовує? — здивувався Олег. — Це споконвіку кабінет завідуючого відділом.

— Ну, як сказати… — не погодився Глушко. — Медвідь, який був після Малевича, наскільки я знаю, інший кабінет собі облаштував. А ви, щойно перейшли на посаду, — одразу міняти. Це насторожує і примушує шукати пояснення. Можливо, ви цього не розумієте… Я би також не зрозумів багатьох речей у медицині — кожному своє. Одним словом, причина зміни кабінетів і навіть завідуючих у вашому відділенні мені, я вважаю, зрозуміла. Те, що ми шукаємо, знаходиться в кабінеті Іллі Петровича.

— І… що? — Олег намагався зберегти спокій.

— Ось на цю тему я й хотів би поговорити, — сказав Глушко, нахиляючись до співрозмовника. — Ви у Тачанові людина все-таки нова і не розумієте деякої нашої специфіки. Ще не вжилися, так би мовити. Зрозумійте: ми тут живемо і варимося у власному соку. Це не Харків, де ми з вами можемо більше не зустрітися, тим паче, якщо є таке бажання. Місто здоровезне, і загубитися — раз плюнути. А у нас… Тут усе інакше. Ми з вами ще сто разів посеред вулиці зустрінемося. Завтра вас можуть обікрасти або побити, — слідчий красномовно постукав по деревʼяному столі кісточками пальців, — і ви потрапите до мене без вашого ж бажання. Або хворий який скаргу напише — так само. А мене може завтра апендицит хапнути, або яка більша біда, — він ще красномовніше постукав по столі, — і я також потраплю до вас. Бачите, яка механіка? Районна специфіка. Усі ми тут повʼязані від і до, тому повинні жити по-людськи, щадити одне одного. Отже, часто доводиться думати в першу чергу не про виконання інструкцій, а про принципи співіснування, що склалися і утвердилися ще до нас. Тобто, щоб потім тебе хтось не згадував «незлим тихим…» Ви згодні з цим?

— Так, напевно, — відповів Олег.

— Ну, тоді я би перейшов до конкретних пропозицій, — продовжив слідчий. — Справа ця дійсно ідіотська. І звалилася на мене недоречно. Тим паче, що закінчити її треба якось так… Словом, щоб усім було добре. А це складно, оскільки існують сторони, які протиборствують. До того ж, знехтувати інструкціями взагалі — також не можна. Тоді вони нас зʼїдять. Ситуація доволі складна. У машинок ваших… Так би мовити, знайшовся господар. Несподівано. Той, найперший, зацікавлений у їхньому поверненні. Це наче подарунок для нас усіх. Усе спрощується. Далі від нас усіх залежить, хто наскільки лишиться задоволений і хто наскільки постраждає. Зараз саме та мить, коли нам під силу ще зробити так, щоб господар отримав викрадене, всі решта, хто виявився так чи інакше причетний до цього, не постраждали, а я отримав відчуття, що не зробив погано нікому. Ви мене розумієте?

— Звичайно, — відповів Олег. — А як ви собі це уявляєте?

— Простіше не буває. Ви просто зараз організовуєте якийсь важливий захід для всього персоналу, і за годину, навіть менше, кабінет вашого колишнього зава стає порожнім. Так усі забувають про ці пригоди.

— А власник цього брухту, треба думати, знаходиться зараз у шостій палаті? — запитав Олег.

— Ну, яке це має значення? Можу вас лише завірити, що хворий цей одразу залишить ваше відділення.