Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 127)

— Не заспокоюся! — заявив той. — Тут усі рівні права мають!

— Заспокойся, я тобі кажу! — повторив Ілля.

— Не заспокоюся! От віддайте мені мою частину, а з рештою робіть, що хочете, — Савчук явно не збирався здаватися. — Я рахував. Їх там сто сім штук. По пʼятнадцять на брата. Навіть більше. Але я згоден на пʼятнадцять, хоча й це несправедливо. Я сам усі перетягав!

Ілля тільки безсило звів очі до неба.

Наступного дня зранку, щойно головний устиг зняти пальто й натягти халат, у двері кабінету постукали.

— Так!

— Дозвольте, Геннадію Андрійовичу?

Двері розчинилися, на порозі стояли Олег та Ілля.

— Прошу… — доволі здивовано відповів той. — Щойно про вас згадував. Як ті нічні — з аварії?

— Та нічого, — відповів Медвідь. — Наш, із ногою, у другій палаті. Йому вже краще. Ліками забезпечений. Приїжджав судинний хірург, нічого нового не додав. В реанімації той, що після травми живота, — трохи оклигав, принаймні зараз не загрозливий. Ну, а третій — найгірший. До тями ще не прийшов.

— Нейрохірург був? — запитав Лабо.

— Був. Купу призначень написав… Але самі розумієте — ситуація важка…

— Звісно, — погодився головний. — А ви з чим до мене в гості?

— Із проханням, — сказав Медвідь, — ми ось тут разом із Олегом Вікторовичем… хотіли до вас звернутися…

— Так, тут усе написано… — додав Олег, поклавши на стіл аркуш паперу.

Ілля зверху поклав свій. Підозріло зиркаючи на них, головний почав читати:

— Так… Медвідя заява… прошу… що? Звільнити від обовʼязків завідуючого?

Одразу ж Лабо схопив другий листок і продовжив:

— Женатого заява… прийняти на посаду завідуючого… Ви що? Це що вам — місця у залі для глядачів? Ви що — на виставі? Хочу — сиджу, не хочу — помінялися… Вам що, Ілля Петрович, вже набридло? Погралися у завідуючого, та й досить? Так розуміти?

— Ні, — відповів Ілля, — не зовсім.

— Тоді у чому справа?

— Важко, — зітхнув Медвідь. — Якщо чесно… Памʼятаєте? Я не напрошувався, ви самі запропонували, коли Олег Вікторович відмовився. Я думав, що зможу. Правда, важко. А ці останні події мене взагалі доконали…

— А що вам до останніх подій? — не зрозумів Лабо. — Прооперував усіх Олег Вікторович, з ментами по підвалах лазив я… наче ідіот… Вам-то чим важко?

— Психологічно важко, — скривився Ілля. — Тим паче, це ж за взаємною згодою. Олег Вікторович не проти.

— Н-да-а… З вами, «хірунами», не заскучаєш… — зітхнув головний. — Усі тихо живуть, спокійно… А у вас завжди якісь проблеми. Вічно вам не йметься!

— Специфіка профілю, — підказав Олег.

— Знаєте що, Олегу Вікторовичу! — сердито промовив Лабо. — Між іншим, це повинно узгоджуватися з обласним хірургом.

— Ми узгодимо! — підхопився Медвідь. — Вовк Вікторовичу симпатизує, тут перепон не буде.

— А, шановні, — згадав головний, — там я до вас Кульчицького направив із ногою. Гляньте колегу, бо дивлюся — другий день уже кульгає.

— Казав я йому, — несподівано зрадів Медвідь, — спортом також треба займатися дозовано, у міру!

— А він як? — не зрозумів Олег.

— А він щовечора у посадці кілометри намотує, — пояснив Ілля. — Штормівку накине, і дощ — не дощ…

— У посадці?!

Обличчя Олега висловлювало такі емоції, що обоє лікарів здивовано вирячилися на нього.

— Нічого… — схаменувся той. — Просто… Словом, усе остаточно стає на місця.

— Про що ви? — не зрозумів Лабо.

— Це про завідування! — радісно підсумував Ілля, виводячи колегу з кабінету.

Ресторан «Беркут» на перехресті двох великих автомагістралей був відомий і за межами області. Біля високої будівлі в екзотичному карпатському стилі зупинявся багато хто. Зараз, завалений снігами, із червоним черепичним дахом він дивився ще більш ефектно.

У залі на другому поверсі було доволі вільно — після жахливих снігопадів останніх днів рух ще не відновився повною мірою. За столиком біля вікна зручно примостилися двоє чоловіків, їхні куртки лежали поруч на вільних стільчиках. На столі між співрозмовниками стояв наполовину випитий графин горілки, нестачі закуски також не відчувалося.

— Ось так, Василь Васильович… — казав дебелий чоловік із сивиною у волоссі, повертаючи у пальцях наповнений келишок. — Якби наша з вами співпраця була вдалою — сам розумієш… Тут не потрібно бути крутим, як тепер кажуть, математиком. Вистачає таких, як ми з тобою — з однією звивиною… — він засміявся, — на двох!

Глушко навпаки — не був налаштований на хохми. Виглядав він серйозним та зосередженим, і в його міміці аж ніяк не проглядалася випита горілка. Піднявши й свій келишок, він промовив:

— Ну, давай, Григорію Наумовичу…

Вони перехилили і закусили.

— Цікаво, — промовив тачанівський слідчий, — ніколи би не подумав. Очевидно, завгосп — це не посада, а покликання. Диви, який збіг обставин…

— Тепер уже не найгірший, — знизав плечима гість із Барановичів. — А три роки тому я був думав, що все втрачено безповоротно. Ні, ти уяви, що коїлося! Спочатку все потихеньку: один, другий схаменувся — а їх немає! Більше сотні машинок! Іржавих! Візьми, наприклад, будь-кого з наших, тюремних. Уяви — людина роками працює на зоні, бачить ці машинки вічно: спочатку ще старі, потім сучасні… І раптом — нові часи. Гендель, закордони і так далі… Глип у газету — а там: «Куплю старий поламаний „Зінгер“ дорого»… Ще й настільки! Як зараз памʼятаю. Телефоную, так, заради цікавості питаю: «А що означає — дорого?». Мені у відповідь — триста вісімдесят доларів! Я мало свідомість не втратив. А як згадав, що недавно якусь ревізію робили… Можеш уявити? Потім другу обʼяву знайшов — вісімсот! А вони повинні брухтом на складі валятися! Питаю: «А скільки візьмете?». Там кажуть: «А скільки привезете». Я — туди! А там їх немає… Тоді пішло-поїхало… Шумок почався, потім великий шум. А потім бізнесмени повалили — кодлом. То до одного, то до іншого — давайте машинки… Хто до пʼяного прапора, хто до самого… І всі машинок хочуть. Пронюхали…

— Н-да… — пробурмотів Глушко. — А їх вже і в нас немає. Хто ж їх виніс, як не ті, на джипі? Ніяк не могли. В часі не вкладається. Та й завгосп каже, що не вони — а йому би легше на них списати… І ті, харківʼяни, не могли — всі побиті лежать.

— Бліщ це! — засичав тюремщик, нахиляючись до Глушка. — Ти не знаєш, що це за один. А я памʼятаю. Це такий фрукт! Давити його треба сильніше! Він усіх намахав! І харківʼян, і тих рекетирів, і тебе хоче обставити. Давити його треба. Десь в іншому місці вони, а він туфту жене. Статтю на нього навісити…

— Та ні, — не погодився слідчий. — Тут щось не те. Я не перший рік розслідую, не пацан… Для нього самого зникнення машинок — повна несподіванка. Повір мені. Артист він ніякий. Його аж трусить, коли мова про машинки заходить і він усвідомлює, що їх там немає. Гришо! — він несподівано також нахилився до співрозмовника, схопивши його за рукав. — Знайдемо ми їх. Інтуїція мені підказує — знайдемо. Гадом буду…

З останнього жесту та фрази було видно, що слідчому вже було достатньо.

На вранішній пʼятихвилинці на більшість персоналу, що зібралася в ординаторській на здачу зміни, чекала неабияка сенсація.

— Доброго ранку, — сказав Медвідь, увійшовши та сівши на звичне місце.

Споконвіку, ще за Малевича, пʼятихвилинка проходила за типовим сценарієм: після вітання завідуючого підводилася чергова сестра нічної зміни й докладала ситуацію за минулу добу. От і зараз Оксана вже відкрила рота, щоб говорити, та Ілля жестом зупинив її.

— Шановні колеги, — сказав він. — У нашому відділенні відбулися кадрові зміни. Із сьогоднішнього дня завідуючим призначено Олега Вікторовича, якого всі ви добре знаєте і, я сподіваюся, любите та поважаєте. Будь ласка, Олег Вікторович… Прошу…

— Дякую, — незворушно промовив той, — чергова зміна — доповідайте. Що там за ніч?

Оксана знову підвелася, але замість звичного докладу без заминок несподівано почала затинатися та «бекати»:

— Температуря… рю… щі… хворі е-е… Бебло з восьмої палати та Лагно з шостої. Ой… ні, Лагно з восьмої та Бебло з шостої… В Лагна тридцять сім і вісім, тобто ні, тридцять вісім і сім. А в Бебла тридцять сім і ві… Ні, навпаки — в… — дівчина почервоніла.

— Чекай, — зупинив її Олег. — Із чим лежить Бебло? Чому я його не знаю?

— У нього… мозольний абсцес лівої верхньої кінцівки справа… ой… зліва… правої…

Ординаторська загуділа, а Оксана зовсім загасла.

— Ну, Бог із ним, — заспокоїв її Олег. — А Лагно хто такий?

— А його вчора ввечері з ЛОРа перевели з гайморитом, там він лежав з гемороєм… Ой, навпаки — там лежав із гемороєм, а до нас з гаймо… Ні! Все навпаки. Це Бебно з ЛОРа, а Нагло з…

Вона зовсім почервоніла і вибігла з ординаторської.

— Ну, гаразд, — похитав головою Олег. — З Бебном і його гемороєм пізніше розберемося. Операційна — що у вас?

— На сьогодні дві операції призначено, — підвелася Віра, почавши доволі спритно. — Віколюк — водянка у грижі й Микуляк — варикоцителе… Ой! — і ця також миттєво почервоніла. — Миколюк — варикоцителе, а Викуляк, навпаки — грижа у водянці… Ой… вибачте… забула, що в чому… А Вікуляк…

Віра, зовсім знітившись, також смикнулася виходити.