Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 110)
— Ну, можливо… — промовив Ілля. — Але випадок із Біленьким, погодься, крутий.
— От і візьми, напиши до «Клінічної хірургії». Га? У тебе би вийшло. Випадок дійсно того вартий.
— А що, можна спробувати, — задумливо пробурмотів Ілля.
— Дерзай! — Щур поплескав його по плечі. — Тільки якщо надрукують, не забувай, хто тобі ідею підкинув.
Робочий день наближався до закінчення. В ординаторській сиділи Олег із Голоюхом і мовчки писали. Увійшов Медвідь.
— Так, а хто в нас сьогодні ургентний?
— Я, — відповів Тарас.
— Мене до восьмої вечора не буде, — сказав Ілля. — Олег Вікторович, підстрахуєш, коли щось?
— Гаразд, — відповів той, — а ти куди на ніч, ще й по таких снігах?
— Та я по трасі, — відповів Ілля, — там ще можна проїхати, тим паче, «Нивою». Січкарню мені нарешті знайшли. Мужик один сам за конструктора і бере недорого.
— І скільки? — запитав Олег.
— Чотириста.
— Гривень?
— Ну ж не доларів!
— Звідки я знаю? Я у січкарнях не розбираюся. Слухай, а порося мале скільки коштує?
— Ну… зараз подорожчали… Десь під сотню.
— Також гривень?
— Та йди ти в баню! — розсердився Ілля.
— Ну, я серйозно! — зачепився Олег. — Ось ти прикинь: січкарня — чотириста, порося — сто. Це вже пʼятсот. По теперішніх цінах на базарі близько тридцяти-сорока кілограмів мʼяса, я не кажу — найвідбірнішого — різного. На хріна воно тобі потрібно? Біля них находишся, нанюхаєшся…
— А заріжеш свиню, — додав Тарас, — там невідомо, чи буде мʼяса півцентнера.
— Ну, по-перше, — сказав Ілля, — свиня — це не тільки мʼясо, а ще й сало.
— Сало — це атеросклероз, — вставив Олег, — зі всіма неприємностями у вигляді інфарктів, інсультів і теде…
— По-друге, — не змигнувши, продовжував Ілля, — порося мені, швидше за все, подарує якийсь вдячний голова колгоспу, в якому ще не всі свині виздихали. А січкарня — взагалі на багаторазове використання, а не для однієї свині індивідуально. Та й потім, я за ними мало доглядаю, в основному тесть, а він із дитинства принюхався, отож, йому однаково.
— Логічно, — погодився Олег.
— До речі, як наша угода на вихідні? — запитав Ілля. — Ти наче також кудись збирався?
— Я відклав, — сказав Олег. — Тобі потрібніше.
— Ну, буду у боржниках, — пообіцяв Медвідь. — Я поїхав.
— Стій! Куди? — несподівано закричав Голоюх. — Я забув, щойно дзвонила Євстахіївна. Там у них у гінекології якась складна хвора. Казала — зараз прийде порадитися.
— Ні, вибачте! — підняв руки вгору Ілля. — Мене вже немає. Розбирайтеся самі. Я поїхав.
Але цієї секунди в ординаторській власною персоною зʼявилася неповторна завгінекологією.
— Хлопчики! — з порогу почала Євстахіївна. — Добре, що ви всі разом. Хочу вас на консультацію. В мене одна хвора, прошу, щоб ви всі разом глянули…
— Ось, Олег Вікторович із Тарасом Васильовичем подивляться, — сказав Ілля, — а мене вже немає.
— Як — немає?! — обурилась вона. — Ви що, жартуєте? Ілля Петрович, я вас прошу…
— Оксано Євстахіївно! — почав благати той. — Я вже тиждень не можу зібратися туди, куди зараз поїду! Вам що, мало їх двох?
— Мало, — відрубала вона. — Треба, щоб ви всі разом глянули.
— Це чому? — здивувався Медвідь.
— Тому, що дві голови добре, а три краще.
— Ось вона, жіноча логіка, — філософськи промовив Медвідь. — Ось вам яскравий приклад типової жіночої логіки! А чотири, відповідно, краще, ніж три. Тоді давайте ще Савчука задіємо.
— Ой! Жіноча логіка… — образилася Євстахіївна. — Ота ваша, чоловіча, у сто разів абсурдніша, якщо хочете знати.
— Цікаво-цікаво, — встряв у дискусію Голоюх, — а яка це — чоловіча логіка? Я наче й виразу такого не чув… Може, приклад наведете?
— Та скільки завгодно, — не розгубилася шефиня гінекології. — Ну, хто ще, наприклад, окрім вас, мужиків, може вважати, що потрапив до раю, в той час, коли насправді знаходиться всього за два сантиметри від дупи?
На мить усі замовкли, а потім залилися диким реготом. Сміялися до сліз.
— Сильно, — сказав Олег. — Оксано Євстахіївно, ви це самі придумали, чи десь чули?
Двері відчинилися, і увійшов Беженар.
— А що тут відбувається? — погляд його висловив картинне здивування. — На тому кінці коридору чути. Оксано Євстахіївно, дорогенька… От ви все смішите їх… Краше жити навчіть! А то вони молоді, гадають, що круті, бика за роги вхопили… А ви їх… — він жартівливо стиснув свого здоровезного кулака.
— Ой, Валю… — зітхнула Євстахіївна. — Та вони самі кого хочеш навчать. Ну, що, хлопчики… Ходімо!
Засовавши стільцями, хірурги рушили за нею.
— Але туди й назад, — чувся в коридорі голос Медвідя, — пʼять хвилин…
Вона посунулася, пропускаючи всіх трьох. Посеред маленького підсобного приміщення, куди вони увійшли, стояв столик, вкритий білим простиралом. На ньому — пляшка коньяку, бутерброди з ікрою, лимони та помідори на тарілці. Над цим височіла велика пластмасова пляшка мінералки.
— Воба-на… — тільки й промовив Голоюх.
— Ні фіга собі… — не витримав і Медвідь.
— Це з приводу чого? — не зрозумів Олег.
— А де ж ваша помираюча хвора? — отямився Ілля.
— Ну, завдяки вам хвора якраз не помираюча, — відповіла Євстахіївна. — Сідайте, хлопчики.
— А чому сьогодні? — не міг заспокоїтися Медвідь. — Чому саме сьогодні?
— Та буде вже тобі, — штурхнув його Тарас, — нікуди не подінеться твоя «шарманка». Сідай, раз просять.
— Дійсно, — погодився Олег, — якщо вже жінка запрошує…
— До того ж, яка жінка! — Тарас взяв до рук пляшку, обертаючи її і роздивляючись. — Жінка, яка знає закони чоловічої логіки…
Махнувши рукою, Ілля поліз на дальнє місце.
— Сідайте, сідайте, хлопчики… — клопоталася Євстахіївна, — Давай, Тарасику, всім підряд. Мені трошки…
Голоюх розлив, і вона підняла келишок.
— Та ви сідайте, Оксано Євстахіївно, — запросив Ілля. — Ми не кусаємося. До того ж, сьогодні не іменини, щоб стоячи тости проголошувати.
— Ось вам і другий приклад чоловічої логіки, — не змигнувши сказала шефиня, — якщо сьогодні не в нас іменини — значить, їх взагалі не може бути.
— Йош твою мать… — пробурмотів Ілля, роззявляючи рота. — Оксано Євстахіївно, але так нечесно! Звідки ж ми знали? Ви би хоч попередили! Все, не починаємо! — він поставив келишок на стіл. — Колеги, йдемо за подарунком.
Він підхопився, гримлячи стільчиком.