Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 109)

— Чорт забирай, — сказав Ілля, — я гадав, ти так від злості… Ні, так не піде, — він несподівано скочив з місця, — покажи лижі! Ви мене тут дурите, а потім сміятиметеся у їдальні.

— Ха! — засміялася Марійка. — Ви що, гадаєте — в мене тут зовсім слабо? — вона постукала себе по голові. — Щоб я ішла, як ненормальна, по Тачанову на лижах? Он, у крайній хаті лишила і стоять. Хочете — підіть подивіться. Завтра зранку додому знову на них поїду.

— Гм-м, — Ілля зняв ковпак і пошкріб потилицю. — Іди, Машо. На тобі листочок, капай, як учора. І дякую тобі, що дісталася. Ось чесне слово, — він приклав руку до грудей, — як тільки роздаватимуть медалі — твоя перша. Обіцяю.

Обличчя зава було цілком серйозним і навіть урочистим.

— Ага, — не поділяючи урочистості моменту, сказала Марійка, — діждемося, роздадуть нам медалі. А потім доженуть і ще раз… дадуть…

За вікном було темно. Падав сніг. Яскраво світили лампи під стелею. Навколо койки Біленького стояли Ада Василівна, Щур та Олег із Іллею.

— Ну що, Адо Василівно, — сказав Олег, — ви самі бачите — брати на операцію тут поки що немає кого. Зі столу не знімемо.

— Не знімемо, — підтвердив Щур. — Тиск вище сімдесяти не піднімається. Хворий практично не контактний. Обмороження, травма, крововтрата… Якщо виведемо з цього стану, зранку оперуватимемо.

— Обласному хірургу телефонували, — додав Медвідь. — Він з тактикою згодний.

— Ну, добре… — погодилася начмед.

— І гемоглобін, між іншим, аж девʼяносто! — додав Олег. — Не так вже й мало. Ми гадали — вдвічі менше буде.

— Я вам скажу, у чому справа, — почав Щур, якому вже давно муляло висловити свої міркування про те, що сталося на залізниці під Макіївкою, адже свідків нещасного випадку не було, а те, що відбувалося з постраждалим, наштовхувало на різні дивні думки. — По суті, його врятувала мінусова температура. Влітку він би давно помер від крововтрати та шоку. Ні, ви уявіть собі — тут щойно була залізнична міліція, яка займається розслідуванням випадку. Так ось що зʼясувалося — його збив не ранішній поїзд, а вечірній! І він повз без ніг цілу ніч! А вранці його знайшли. Ось так.

— Неймовірно… — тільки й промовила начмед. — Якісь казки… А вони впевнені у тому?

— Кажуть, що абсолютно. Тобто це встановлений факт.

— Завал… — пробурмотів Ілля. — Із розряду фантастики. Просто для наукової статті матеріал.

— Статті писатимемо, коли хворого витягнем, — сказав Щур. — А якщо не витягнемо — то й писати не буде про що.

Наступного ранку, щойно скінчилися вранішні пʼятихвилинки у відділеннях, біля дверей АІТу зʼявився Медвідь. Він делікатно перечекав, поки сестри та санітарки повиходять з ординаторської, і гепнувся на диван поруч зі Щуром.

— Ну як?

— Що — як? — наче не розуміючи, перепитав той.

— Що-що… Біленький живий?

— Зараз побачиш, — відповів Щур.

— Ну кажи, чого кота за хвіст тягнеш?

— Щойно приходили хлопці з «жеде»-поліції, — наче поміж іншим продовжував той, — пудрили мізки. Ні хріна розібратися не можуть…

Щура явно розпирало від гордощів за щось, але поки що він тримав це у таємниці. Двері відчинилися, і увійшли Ада Василівна з Олегом, Беженар та Ліда. Щуру це явно сподобалося.

— Ну, що там, Сергію Андрійовичу? — почала начмед, коли всі розсілися. — Як там Біленький?

— У принципі, стан покращився, — відповів той. — Тиск уранці девʼяносто на сорок. Температура тридцять пʼять і сім.

Усі здивовано хитали головами.

— Хворий тепер повністю контактний, — продовжував анестезіолог. — Дві години тому почали — несильно — кровити обидві кукси. Накладено джгути. А гемоглобін упав до шістдесяти.

— Ну, цього слід було чекати, — зауважив Ілля. — Ось коли проступає реальна картина крововтрати. А в обід він буде пʼятдесят, а може, ще менше.

— Кров переливали? — запитала Ада Василівна.

— Звичайно. Тиск, між іншим, тримається на дофаміні. Так що особливо підстав радіти поки що не маємо. Зʼявилася межа відмороження на руках. Усі пальці, практично…

— Оце так… — пробурмотів Беженар.

Настала пауза, яку першим порушив Олег. Після того, як Медвідь запитально глянув на колегу, той промовив:

— Я вважаю, оперувати хворого ще не можна.

— Я також, — відразу підтримав Щур. — У крайньому разі, на мене не розраховуйте. Кличте анестезіолога з області. Він не вийде. Зі столу не знімемо. Можливо, ввечері…

— Що ж у нас, хворий із розчавленими куксами обох ніг другу добу під джгутами лежатиме? — засумнівалася начмед. — Нас не зрозуміють. Нібито без надання допомоги… Потім накалякають, як у тій газетці — лежав дві доби, а хірурги дивилися й не оперували.

— Буде лежати, — підбив підсумок Ілля, — а допомога йому надається. Виводимо з шоку.

— Другу добу?

— А випадок неординарний, Адо Василівно, — прийшов на допомогу Беженар. — Я також гадаю, все вірно.

— Щоб потім не шпетили всякі розумники, які їдуть із перевірками, — продовжував Ілля, — зателефонуємо ще раз обласному, порадимося. Можемо і консультанта з обласної викликати. Брати його дійсно ще не можна.

— А що, інших травм у нього немає? — запитав Беженар. — Якщо був збитий поїздом, то…

— Немає, — відрубав Щур.

— Дивно.

— Дійсно, дивно… — погодилася начмед. — Мав би летіти, котитися…

Увесь цей час Щур хитро дивився на них.

— Ну, кажи вже! — не витримав Ілля. — Він щось знає. Адо Василівно, він щось знає, а мовчить, наче партизан, і нам не каже! У нього тут вже двічі залізнична поліція була. Вони йому щось сказали, а він розігрує виставу.

— Ой, тримайте! — обурився Щур. — Це якраз ті, що можуть сказати… Та вони взагалі без поняття! Ось я, наприклад, якщо мене скоротять, відкрию приватне детективне агентство. Або писатиму детективи, як наш Кульчицький. Це я міг їм сказати, але… нехай самі розбираються. А то прийшли такі… наворочені — пальці «веєром»… Ну, просто поліція Лос-Анджелеса!

— Давай вже! — підігнав Ілля.

— Одним словом… Усі ви, як і вони, помиляєтеся кардинально щодо характеру травми і, як би це сказати… О! — Щур підняв палець догори, — значення цього фатального поїзда у житті хворого.

— Як це? — не зрозуміла начмед.

— Елементарно. Він ще повинен радіти, що поїзд цей на нього наїхав. Обмовлюся — звичайно, у тому разі, якщо він все-таки виживе і якщо жити без ніг краще, ніж взагалі не жити.

Усі без винятку дивилися на нього, не добираючи сенсу, а Щур продовжував:

— Ви собі уявіть — іде по колії мужик, який прийняв порядну дозу. Він гарячий, розчервонілий, кровообіг його функціонує на повну. Так? І ось раптово йому відрізає обидві ноги. А це артеріальна кровотеча одночасно з двох судин завгрубшки як палець. Олег Вікторович, за який час повинен загинути такий постраждалий?

— Ну, взагалі-то до десяти хвилин, — сказав Олег, — якщо не надати допомогу.

— А може, і швидше, — додав Беженар.

— Але він перебував без допомоги десять годин! — нагадав усім Щур. — Ви розумієте, важко пояснити, чому він живий? Наче щось не сходиться.

— Ну… казуїстика якась… — припустив Ілля. — Медицина — наука неточна. І не таке описано.

— Ні-і… Вибачте, — помахав пальцем Щур. — Помиляєтеся. Усе має пояснення. Алкоголь, до речі, у крові цього мужичка дві й вісім десятих проміль. До важкого ступеня наближається. Так ось, уявіть — урізав цей Біленький від душі й пішов додому, щоб зручніше було — по шпалах, адже кругом сніги по пояс. Випив забагато — довелося лягти по дорозі. А температура мінусова. Звичайний випадок, коли пʼяний замерзає. Так би й сталося, ще до ранку був би труп — гарантія. От тільки їхав вечірній поїзд, і «розбудив» його, відтявши обидві ноги. Це вам пояснення усьому дивному. Людина замерзає — температура тіла двадцять шість, тиск низький, спазм усіх судин. Тому й кровотеча після такої травми мінімальна. А він «прокинувся» від цього струсу і поповз. Так і доповз до крайньої хати. Тому і немає інших травм — ніякий поїзд його не збивав, а він не летів і не перекидався. О пʼятій його знайшли. Хутір глухий — телефони вже десять років не працюють. Тракторист із вечора пʼяний у дрезину, трактор не заводиться. Поки пішли до села, поки знайшли вантажівку, привезли — десята ранку. Ось тепер усе сходиться.

— Ну, ти прямо Пінкертон… — здивовано промовив Ілля.

Біленького прооперували лише зранку наступного дня. А ще за дві доби, коли він уже зовсім оклигав, перевели до хірургії.

— На тобі, — сказав Щур, передаючи папери Медвідю, — ось листки призначень за чотири доби. Ось історія. Лікуй.

— Дякую, — сказав Ілля. — Ліки залишилися?

— Он, — показав той, — лежать на каталці біля хворого. Я сам дивився, щоб чого не забули, бо ще повернеться до нас, не дай Бог…

— Чого ти так до нього? — здивувався Ілля. — Я, наприклад, подібних хворих люблю. Їх сміливо можна записувати до переліку наших досягнень. Без зайвої скромності. Ні, ти тільки уяви — півдоби у снігу, глибокий шок, крововтрата і — витягли. Я, наприклад, маю від цього моральне задоволення, хто б що не казав…

— Я також люблю, — без особливого натхнення згодився Щур, — але нервів зʼїв… До того ж… От скажи: він що, оцінить, що його врятували? Ніколи. Для нього тепер життя — трагедія. Глянь на нього — навряд він відчуває радість, що залишився жити. Знаєш, в мене раз був випадок. Нещасний дід із мільйоном болячок під девʼяносто років. А тут ще й реакція на введення якихось медикаментів удома — привезли практично у клінічній смерті. Ну, ми його годину качали, і що ти думаєш — вискочив дід! А зранку заходжу до палати, а він і говорить, голосно так, бо глухий зовсім: «Дякую, що рятували мене! Але то вже було не конче…» Наталя почула, та як гримне на діда: «Не конче?! То навіщо їхали? Хочете вмирати — робіть це вдома скільки завгодно, тільки не тут». Ми ще насміялися тоді…