Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 111)
— Ілля Петрович! — вона схопила його за обидві руки. — Сідайте назад! Зараз же! Не демонструйте третій приклад примітивної чоловічої логіки.
— А це ще який? — зовсім розгубився Голоюх.
— Думати, що коли вас запросили на іменини, то комусь не спиться без вашого подарунка. До того ж, — звідки ви взяли? В мене день народження влітку, в липні. Не вірите — он Олег Вікторович завтра в кадрах перевірить…
Нарешті вона розсадила всіх по місцях.
— Господи… от мужики… Як стрельне щось у голову — спробуй потім переконай…
— Це четвертий, — констатував Тарас, піднімаючи келишок.
— Схоже, до кінця застілля, — припустив Олег, — Оксана Євстахіївна повністю переконає нас у нашій видовій дефективності.
— Ну що ви! — здивувалася вона. — Навпаки. Давайте, випʼємо за вас. За те, що в нас ще є справжні чоловіки, джентльмени, воїни, які можуть врятувати нерозумну та легковажну жінку…
— Не треба, — сказав Тарас, — не варто перебільшувати.
— І драматизувати ситуацію, — додав Ілля. — Усі ми тут однаково нерозумні. І всі, як казав покійний шеф, по одному лезу ходимо.
— Дійсно, — погодився Олег. — Операції роблять не машини, а люди. Люди іноді помиляються, навіть коли роблять усе, щоб уникнути помилок. Колись, ще за Союзу, до нас у Харків приїхав головний хірург республіки. Величина. Ні, без іронії, спец високого класу. А в одного партійного боса доньку вхопив банальний апендицит. Ну, наші й вирішили прогнутися перед номенклатурою — попросили його оперувати, хоч впорався б із такою дрібницею навіть інтерн. А у спеца, очевидно, був «не його» день. Безглузда випадковість — пошкодив здухвинну артерію. Уявляєте, що це таке? Дірка в животі на два пальчики (елегантно хотів зробити), а звідти фонтан, і все заливає…
— І що? — запитав Голоюх.
— Та нічого. Дівка мало на столі не загинула. Це було таке… — він похитав головою.
— Ось бачите, — пробурмотів Ілля, — головний хірург… Давайте краще за те, щоб наші помилки ніколи не були невиправними. Не важливо — хто їх виправить. Головне, щоб хворому було добре.
Випивши з келишків, вони взялися до бутербродів.
У чиїйсь кишені запищав телефон.
— Мамо моя рідна… — пробурмотів Медвідь, жуючи бутерброд, — Оксано Євстахіївно, ось ви скажіть мені як зав заву: ваші ординатори ходять із мобілками у кишенях? Мої ходять, і це мене вкрай дратує.
— Очевидно, ми з вами не йдемо в ногу з часом, — відповіла вона.
Тарас же, посміхаючись, повільно та картинно дістав телефон і відповів:
— Тачанівська центральна клініка, доктор Голоюх слухає.
— Тьху! — сказав Ілля, відвертаючись.
А Голоюхове обличчя змінилося, і на ньому посів якийсь обридло-змучений вираз. З півхвилини він слухав, а потім сказав:
— Ну, скільки разів я казав вам, пані Іванко: не можна запихати свічку цілком. Яка з неї користь? Ваш шановний геморой її навіть скуштувати не встигне. Я ж вам пояснював…
Далі йшла ціла лекція по встановленню ректальних свічок у задній прохід. Євстахіївна лише похитала головою.
— Ох, уже ці хірурги… Тут тобі і бутерброд, і геморой… усе на купу.
— До речі, анекдот про свічки знаєте? — запитав її Ілля.
— Ні, — на обличчі Євстахіївни зʼявилася зацікавленість.
— Так от, приходить до хірурга пацієнт із гемороєм. Хворий уже був на прийомі два тижні тому, а зараз говорить: «Доктор, ті свічки, що ви мені призначили, зовсім не допомагають. Я вже їх дві коробки прийняв, а воно й далі болить». А лікар питає: «Чекайте, що означає — прийняв? Ви що їх — ковтали?!». А той йому: «А що, я мав їх у задницю запихати?».
Євстахіївна сміялася від душі. Посміхався й Олег, хоч і чув раніше цей анекдот.
— Так, пані Іванко, — продовжував Тарас, — і не забувайте про мікроклізми. Як там у сонячній Італії? Розумію, так… Дійсно, якби не геморой, то цілком непогано… Ну, все, видужуйте. Чао. Дістала, сеньйора…
Останнє було сказано, коли телефон опускався до кишені. Взявши новий бутерброд, Тарас відкусив одразу половину.
— Ти що, їсти сюди прийшов? — запитав Ілля. — Наливай…
Відділення поступово занурювалося у сон. У коридорі стояв морок. Світло відключили, і гасова лампа та дві свічки ледве вихоплювали з темряви кути стін та двері палат. Оксана з ліхтарем обходила останні палати. У сьомій уже спали. Вона зазирнула туди і збиралася вже виходити, коли з койки у кутку її покликали.
— Сестричко, скажи, нехай тазик принесуть, га? Мене щось нудить…
Це був Біленький, якого тиждень тому перевели з реанімації.
— Що сталося? — вона підійшла ближче.
Троє хворих, які вже дрімали, невдоволено зарухалися на ліжках, накриваючись ковдрами з головами. Біленький також примружив очі від світла ліхтаря.
— Дід оладками його нагодував, — промовив сусід з-під ковдри.
— Може, чергового лікаря покликати? — насторожилася Оксана. — Болі є в животі?
— Та які там болі… — скривився Біленький. — Спати хочу.
— Соню, принеси про всяк випадок миску до сьомої, — почулося у коридорі, коли Оксана вийшла туди.
За пʼять хвилин увійшла санітарка, поставивши металеву велику миску під койку Біленького. Той провів її підозрілим поглядом.
Біля митниці стояла черга з чотирьох машин. Останнім був великий чорний джип із широкими колесами, схожий на той, яким їздив старий Ганс. Тільки цей виглядав значно новішим. Чоловік у розстібнутій шкіряній куртці, що сидів на передньому пасажирському місці, запалив.
— Чуєш, Жане, — почулося ззаду, — я піду домовлюся з таможнею, бо годину стоятимемо.
— Сядь, не смикайся, — відповів той, — кудись поспішаєш?
— Та куди мені поспішати…
Той, кого назвали Жаном, витяг мобілку і, набравши номер, спитав:
— Алло! Вікторе? Що там у тебе?.. Ага… Ну, гаразд. Нікуди не подінься, будь там. І не лови ґав. Ну, все…
Передня машина проїхала пропускний пункт, і джип посунувся на одну вперед. Знову почало сніжити.
Це був кордон України з Польщею.
У сьомій палаті стояла тиша. Три пустих застелених ліжка та два, на яких спали хворі. Біленький не спав. Він був накритий майже з головою. Півгодини тому пішла медсестра, яка знову заходила подивитися до нього, але він лише ритмічно сопів. Більше вона не прийде.
Стягнувши ковдру донизу, він потягся рукою під койку і витяг з-під неї миску, озираючись на сплячих сусідів. Потім взяв термос, що стояв на його тумбі, й, відкрутивши кришку, налив у миску гарячої води. Здійнялася пара. Тоді витяг із тумби пляшку мінералки і відкрутив пробку. Вода засичала, і він знову боязливо озирнувся на сусідів. Наливши у миску ще й мінералки, Біленький спробував воду рукою. Очевидно, результат його задовольнив. З-під подушки він витяг маленьку картонну пачечку лез для гоління і, перекинувшись на спину, деякий час лежав нерухомо, дивлячись у стелю. Потім, затиснувши лезо у покалічених, місцями чорних пальцях правої руки, які не хотіли згинатися, щосили чиркнув лезом по запʼястю лівої. По руці слабким струмочком побігла кров. Розкривши широко очі, він якусь мить спостерігав цю картину, а потім, зібравшись із духом, чиркнув ще раз. Тепер уже чвиркнуло потужно.
Скривившись від болю, Біленький перевернувся на живіт і опустив руку в миску з водою. Вода швидко почервоніла від крові.
Оксана, яка куняла на сестринському посту біля увімкнутої лампи, накинула на плечі кофту і потягнулася, а потім підвелася й пішла до другої палати, де почався якийсь рух. Там лежав післяопераційний хворий. За пʼять хвилин вона вже поверталася на пост і, проходячи повз двері сьомої, зазирнула й туди. Там стояла тиша — всі спали, включно з Біленьким. Однак щось їй не сподобалося. Марно напружуючи погляд у темряві, вона клацнула вимикачем.
Те, що побачила медсестра, виглядало жахливо. Біленький лежав на спині, опустивши руку до миски з чимось червоним, що лилося через край. Такі ж калюжки були розхлюпані й по підлозі. Скрикнувши, вона кинулася назад, до маніпуляційної. Руки її тремтіли, коли відчиняла замок на дверцятах шафи з НЗ. Схопивши бинт, смикнулася назад, до палати. Почувши рух, із кімнати персоналу вилізла заспана Соня.
Від спроб надати допомогу Біленький прийшов до тями. Він смикався на койці, видираючи в них руку, і кричав:
— Ідіть геть! Пустіть мене! Пустіть мене!!! Не дам!
Оксана та Соня були перемащені кровʼю, яка продовжувала текти з руки та розбризкуватися по стінах та ліжках. Але сили нещасного скінчилися. З допомогою сусіда, який прокинувся, Біленького скрутили і замотали руку бинтом.
— Дзвони на «швидку», — видихнула вкрай захекана Оксана, — нехай ургентного везуть. І чергового лікаря сюди!
Сестра, яка чергувала по травматології, хутко побігла дзвонити, а Оксана витягла флакон розчину з НЗ і приєднувала до нього крапельницю. Раптом прибігла Соня, що залишалася у палаті:
— Він що, ненормальний якийсь? — почала вона. — Я кажу йому: не здирай — а він здирає… Я кажу: для того завʼязали, щоб кров не текла, — а він…
— Чорти би забрали… — Оксана, схопивши штатив із системою, смикнулася знову до палати.
Біленький розмотував останні тури бинта, а по руці знову текло.
— Що ти робиш?! — закричала медсестра не своїм голосом. — Зовсім здурів?
Усі разом вони навалилися на нього вдруге і замотали руку наново.