Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 74)

— Розумію, — погодився Можейко. — Але не крайте себе. Він би однаково нічого не розповів. Це я гарантую. І ніхто нам не допоможе. Після розлучення він п’ять років жив сам. Ні з ким не спілкувався. Ніхто про нього нічого сказати не може. Так і творив свої справи. А спільники якщо й були, то самі не об’являться. Та й потім…

— Що потім?

— Ну, це ж не Агата Крісті, щоб наприкінці усі крапки над «і»… — Посмішка, яку він при цьому намагався начепити на обличчя, виглядала доволі дурнуватою.

— Знаєш що? — зірвався Кобища. — Іди вже… Ну, я тебе прошу, йди! Дай спокійно зібратися й піти додому! А взагалі-то… Знаєш, це тобі наука буде. Ото береш завтра Сердюка, Величка, відшукуєте фотографії Палійчука і печете по всіх свідках, які бачили хакера. О! А ти як думав? По мийщиках, дівках із магазину… Словом, усіх підряд!

У Можейка від цих слів «відпала» щелепа.

— Навіщо, Івановичу… Ви жартуєте… І так же ясно… — І додав, побачивши заперечливий рух пальця шефа: — А навіть би уявити, що не впізнають, — однаково ж нічого це вже не змінить. Навіщо?

— Я ж кажу — для науки, — відрубав Кобища. — Щоб удруге такими розумними не були! Агата Крісті…

Зітхнувши, Можейко підвівся.

— Івановичу, а може, ще передумаєте?

— Не передумаю. Печи до жінки та дітей. І так удома ніколи не буваєте… Ч-чорт… ось, що він мав на увазі…

— Про що ви? — не зрозумів Можейко.

— Так, ні про що. Казав цей розумник по телефону, що ми з ним обов’язково зустрінемось, але зустріч не принесе мені задоволення. Ще б пак! Він давно збирався застрелитися зі своєї «Беретти». Аякже! Знав, що смертник. До самогубства давно був готовий. Звичайно, кого б іще викликали на такий труп на тлі останніх подій? Мене. От і зустріч. А задоволення…

— Гуморист… — зауважив Віктор. — І гумор його чорний.

Двері за капітаном зачинилися. Кобища довго сидів із заплющеними очима, закинувши голову назад. Потім розім’яв шию, відсунув стільця, склав документи і поліз до шафи по плащ.

По обидва боки від вулиці вже спалахнули ліхтарі. Він сунув похмуро, ледь нахилившись уперед, ніби в груди бив сильний вітер. Вийшовши з управління, Кобища намагався відключитися і не думати про те, чим займався впродовж дня, проте думки його чомусь самі лягли у певне русло, і він вирішив не пручатися.

«Беретта», яка зараз лежала серед речових доказів, стріляла шість разів, тобто всюди, де була стрілянина, окрім квартири Олега Маліцького та старої, яку всі називали тіткою Вірою. Там стріляла якась інша «Беретта», навмисно крізь грубезну сковороду, якою затулили нещасну жінку, щоб спотворити кулю. «Подарувавши» на прощання свій пістолет, Хакер дозволив їм встановити це. Щойно відповідний протокол було представлено експертом Андрієм Приходьком. А в кабінеті гематолога місцевого онкодиспансеру дійсно лежав пістолет Хакера. Дактилоскопіст Костянтин Павлюк також увесь цей час не сидів склавши руки. Відбитки пальців загиблого виявилися єдиними, знайденими на рукоятці «Беретти». Ті ж самі відбитки вкривали клавіатуру та інші частини комп’ютера. Вони ж, нехай разом з іншими, фігурували і в квартирі Наталії Косовської, і в тій, другій, на вулиці Богдана Хмельницького, куди вони тоді лише трішки не встигли. Цим фактам також відповідали численні протоколи. Щоправда, там було знайдено й інші відбитки. Чиї? Можливо, його спільника — того, хто ввімкнув комп’ютери на маслозаводі в Білоденичах і в результаті дістався «третім», утікаючи від них через заводську стіну. Проте останнє можна лише припустити.

Найлегше цього дня було Карповичу, якого майор поза очі тепер і сам називав не інакше, як Птеродактилем. Його терміново привезли в управління з військової частини, у якій той опинився відразу по загибелі генерала Панасюка. На тому, щоб знову задіяти Карповича, наполіг Ігор, програміст СБУ, який завершував «віртуальний» бік цієї справи. Комп’ютер Хакера вже був тут, на шостому поверсі. За дві години Птеродактиль повністю втратив інтерес до цієї машини. Це дійсно був сумнозвісний «Армагеддон (004) 000111 DX», як охрестив його винахідливий, але не надто обережний програміст Олег Маліцький. На комп’ютері було встановлений «голий» дев’яносто восьмий «Віндовс». Крім того, машина не містила більше ніякої інформації. Усі файли було знищено.

Врешті-решт, замикав цю когорту судмедексперт Георгій Зав’ялов, який щойно встановив у загиблого наявність хвороби, проти якої застосовувалися знайдені ще кілька місяців тому ліки. На коробці з якими були знову ж таки його, Палійчукові, відбитки.

Існували, крім того, й свідки, чиєю думкою також не варто було нехтувати. Так, колеги загиблого, які дійсно не здогадувалися про наявність у нього захворювання, підтвердили, що протягом останніх півроку він надто часто брав відпустки, профспілкові, в рахунок наступного року, а також за власний кошт, а тому нерідко на роботі був відсутній. За свідченнями його колег, одним із його захоплень, принаймні раніше, був комп’ютер та робота в інтернеті. Щоправда, про кваліфікацію його як хакера ніхто нічого сказати не міг.

Кобища спіймав себе на думці, що підсвідомо ще раз перевіряє докази того, що лікар Палійчук Назар Григорович і Хакер — одна особа, хоча офіційно давно вже з цим погодився. Докази дійсно були неспростовні, й до хисткого місця цієї версії з натяжкою можна було віднести лише його «багатоликий» фоторобот, складений за свідченням переляканих дітей, не надто уважних зарозумілих молодиків та двох дівок, які бачили його у тьмяному світлі магазину лише кілька хвилин. Вони дійсно відрізнялися між собою, та й на оригінал, відверто кажучи, були схожі надзвичайно мало — лише худорлявістю та, можливо, якоюсь мірою бровами. Звісно, фоторобот, намальований за участю дітей, виявився більш «геройським», а за участю дам із нічного магазину більш «нещасним», та це мало свої цілком зрозумілі причини. Навряд чи хтось інший на його місці поставився б до цієї неув’язки серйозно.

Лише зараз Кобища трохи розслабився. Свіжий вітерець залазив під плащ, приводив тіло до тями, відволікав від тяжких думок. Усе-таки це був вірний хід — відмовитись від пиятики та пройтися містом. Колись давно, ще студентом університету, він полюбляв ходити на заняття саме цими вулицями. Усі їздили тролейбусами, а він ішов пішки від самого гуртожитку. Це було далеко, але така прогулянка зранку давала заряд бадьорості, а ввечері після занять — відпочинок та розслаблення. Внизу, вздовж річки простягався парк, який від тих далеких часів не зазнав особливих перетворень. Але повітря в цій частині міста завжди було свіжіше.

Кволість та втома на підході до тролейбусної зупинки відчувалися особливо гостро. Щойно від’їхало маршрутне таксі, й він зупинився. Напевне, прогулянки досить. Схотілося чимшвидше потрапити додому. Відпочивати. Щастя, що не всі справи такі нервові та виснажливі. Якщо зараз над’їде тролейбус, то від повного, хай навіть тимчасового, спокою його відділятимуть якихось двадцять хвилин.

Чоловік, що наближався до зупинки, чомусь відразу привернув його увагу. Він наче виринув із темряви з боку парку. Довгий, щільно загорнутий плащ, волосся, доволі коротке, зачесане на проділ. Над зупинкою світився потужний ліхтар, кидаючи різкі тіні на худорляве обличчя того, хто надійшов. Він повернувся боком до майора, обличчям до проїжджої частини. Кобища зрозумів, чому несподівано стислося його серце. Саме так у його уяві мусив виглядати той, кого називали Хакером. Праву руку незнайомець тримав у глибокій кишені плаща.

Кобища болісно ковтнув. Нав’язливі думки. Вісім з половиною годин тому Хакер скористався своєю зброєю востаннє, пустив кулю собі в голову. У цьому не сумнівався ніхто. Тоді чому цей чоловік тримає руку в правій кишені? Що це вже — параноя? Що, тепер у кожному другому йому ввижатиметься той, хто упродовж кількох місяців знущався зі слідства?! Хай там як, а рука майора сама потяглася за вилогу плаща, де якимось дивом залишився реманент, котрий він надягав надзвичайно рідко. Зовсім затурканий, півгодини тому він зійшов на два поверхи і лише тоді згадав, що варто було б відчепити кобуру разом із «Макаровим», яка вже півдня муляла бік. Але повертатися не хотілось. Пальці торкнулися металу, потім розстібнули защіпку. Навряд чи він зараз міг сам собі пояснити, що відбувається.

Незнайомець стояв спокійно, притулившись плечем до стіни будки і, як здавалося збоку, заплющивши очі. Поза його висловлювала втому. В магазині, за словами тих самих двох дівок, його поза також свідчила про втому. Попри це, пістолет, судячи з усього, завжди блискавично опинявся в його руці, а сам він, навіть стомлений, завжди встигав вистрілити першим і зникнути звідти, де на нього чигала небезпека.

Кобища ще раз ковтнув, відділився від стовпа, пройшов до проїжджої частини, ніби виглядаючи тролейбус. Ні, незнайомець не заплющував очей. Вони спокійно дивилися з-під густих брів. Погляди їхні зустрілись лише на мить, а майорові здалося, що є у виразі обличчя незнайомця щось демонічне, ніби від Мефістофеля. І ще йому здалося, що погляд цей якимось чином зреагував. Долоні спітніли. Що за маячня! Хіба це причина, щоб прискіпуватися на зупинці до незнайомої людини? Та й під яким приводом? Попросити документи, яких, до речі, перехожий мати при собі не зобов’язаний. Чи поставити провокаційне запитання, наприклад: «Ви хакер?» Буде непорозуміння. А що як незнайомець повернеться і вистрілить у нього, навіть не витягаючи руки з кишені, крізь тканину плаща? Можливо, з тієї, другої «Беретти»… Ніхто не почує пострілу, а він, підігнувши ноги, впаде на асфальт. За мить незнайомець опиниться далеко, а завтра всі кричатимуть щось на кшталт: «Хакер помер, хай живе Хакер!» То що ж, наставивши ствол йому в спину, примусити витягти руки з кишень? Ото буде посміховище — на все управління чи й ширше.