Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 75)

Кобища стояв за його спиною, приліпившись поглядом до неї. Маячня… У нього, як сказав би Сердюк, «дашок їде». Адже Хакера кілька годин тому в буквальному розумінні порізали на шматки, вишукуючи оту хворобу і ще казна-що…

Постать попереду ворухнулася, плече незнайомця перестало підпирати стіну. До зупинки під’їжджав тролейбус. І раптом незнайомець озирнувся, напевно, відчув, нарешті, спиною його погляд. Це сталося швидко, але майорові здавалося, що все відбувається наче на кіноплівці, яку зумисне повільно прокручують. Напевно, тому, що його власні рухи та реакція виявилися важкими та сповільненими. Рука Кобищі запізніло потяглася під розстібнутий верхній ґудзик плаща, і пальці встигли обійняти залізо в той час, коли незнайомець майже повністю розвернувся до нього. Засичав тролейбус, відчиняючи двері. Він не встигав! Зараз цей вистрілить просто крізь кишеню, а його власна зброя не готова до застосування! Рука незнайомця, який, обертаючись до нього, водночас робив крок уперед, до тролейбуса, так само сповільнено вилізла з кишені плаща, тягнучи за собою… білий, трохи зібганий папір. Їхні очі зустрілися ще раз. Змірявши його підозріливим та не дуже привітним поглядом, чоловік зробив другий крок, взявся за поруччя, зайшов до тролейбуса, номер маршруту якого мав би влаштувати й майора. Однак той спромігся лише на те, щоб переступити на місці. З тим самим звуком двері зачинилися. З наростаючим гудінням тролейбус рушив від брівки, тьмяними вогнями зблиснув у темряві й зник.

Борис стояв, обійнявши рукою поруччя і запхавши її знову до кишені, стискав там амністію, що не мала підпису й призначалася начебто й не йому. Думки його були далеко, а пальці міцно стискали документ, який, незважаючи на назву, не мав ніякої юридичної сили, але, попри, це був найважливішим.

Епілог

Величезне місто світило вогнями. Одні — нерухомі, скупчувалися, утворюючи чудернацькі фігури, інші — рухалися поміж ними в різних напрямках. Зблизька все це супроводилося звуками працюючих моторів, гудінням сигналів, шурхотінням шин. Між усім цим тротуарами сновигали люди, повертаючись додому після робочого дня. Здавалося, тут найлегше загубитися.

На вулиці з достатньо жвавим рухом до тротуару, сповільнюючи швидкість, під’їхало авто. Невеличкий форд зупинився біля будинку, що, очевидячки, випадав із загального архітектурного ансамблю цієї вулиці. Багатосхильний дах, прямокутні колони та вузькі високі вікна ніяк не вписувалися у низку старих, сірих триповерхових будинків і ніяк не гармоніювали з роздовбаною бруківкою. Одне з вікон цього дому світилося, кілька інших відбивали тьмяне світло. Фари машини загасли. Клацнув замок дверцят, наче хтось неквапно збирався відчинити їх.

Пастир Дмитро Яновський вийшов із захристя і почув, що хтось є в церкві. Це були чоловік і жінка, яка тримала на руках немовля в конверті з теплих пелюшок. Вона була молода й вродлива, невисока на зріст, чорноока, з короткою зачіскою та вишуканим макіяжем, який неважко було помітити навіть при тому бідному освітленні, що давав єдиний увімкнений над вівтарем світильник. Чоловік виглядав старшим за неї — худорлявий, міцний, середнього зросту, з темним волоссям, зачесаним на проділ. І ще в Дмитра відразу виникло відчуття, що йому вже колись доводилося бачити жінку, яка стояла поруч.

— Доброго вечора, — привіталися вони.

— Доброго вечора, — відповів священик.

— Пробачте, ви — пастир Дмитро? — запитав чоловік.

— Так, чим можу вам допомогти?

— Ми б хотіли охрестити у вас дитину, — сказав той. — Якщо можна.

— Звичайно, — відповів пастир, — але… Ви завітали в такий пізній час… Можливо, варто відкласти обряд до завтра? Чи є якісь особливі обставини, якась терміновість?

— Та, начебто й немає… — промовив чоловік. — Але ми тут проїздом і хотіли б сьогодні повернутися.

Священик дещо здивовано звів брови.

— А звідки ви приїхали?

— З Харкова.

— Пробачте, не пригадую, можливо, ми з вами зустрічалися раніше? — запитав Дмитро. — Ви жили колись у нашому місті?

— Ми приїхали для того, щоб охрестити дитину саме у вашій церкві, — сказав чоловік. — Це наша перша дитина. І нам рекомендував звернутися до вас один чоловік, який вас знав і поважав. Він казав, що ви повинні його пам’ятати…

— Як його звуть?

— Гм… Знаєте… Він не називав вам свого імені, — промовив чоловік. — Тож ви не можете його знати. Та й приходив до вас лише двічі близько двох років тому. Хотів помститися одній людині, а ви переконували його не робити цього.

— Пам’ятаю, — сказав священик, пильно подивившись на гостей. — Я пам’ятаю його. А звідки ви його знаєте? Хто ви?

— А я і є та людина. Той, кого він хотів покарати.

Вони зустрілися поглядами. Гість мав твердий упевнений голос, і очі його спокійно дивилися на пастиря. Важко було сказати, що промайнуло при цьому в очах Дмитра. Він голосно ковтнув, замислено хитаючи головою і відводячи погляд.

— Отже, виходить, він не зробив цього, — промовив пастир. — Я радий.

— Так, не зробив. І завдячує цим значною мірою вам. Він просив мене обов’язково побачитися з вами. Він побажав, щоб ви знали це. І ще хотів, щоб я попросив вас… — чоловік підшукав вираз, — подбати про його душу.

— А… що з ним? Яка його доля? — Пастир наче пригадав щось неприємне. — Він казав тоді, що безнадійно хворий.

— Він дійсно був невиліковно хворим, — сказав чоловік. — Але… помер не від хвороби.

— Від чого?

— Наклав на себе руки. Скоро два роки.

На якусь хвилину запала тиша.

— Самогубство — великий гріх, — сказав священик, важко зітхнувши.

Жінка стояла тихо зі сплячою дитиною на руках і весь час мовчала.

— Я розумію, — сказав чоловік, — але він просив мене побачитися з вами і розповісти про це. Це було його останнім проханням. І ще… Якщо це має значення… — Очевидно, тому, хто прийшов, важко давалися ці спогади. — Цей його вчинок врятував мене. Він наважився на це ще й у ім’я моєї ще ненародженої дитини. Розумієте? І… — він затнувся, — я також прошу вас зробити щось для нього. Те, на що ви здатні. Так уже сталося… Ми з дружиною просимо вас. Просимо за нього, адже він так хотів, і просимо від себе охрестити нашу дитину.

Дмитро слухав, задумливо хитаючи головою.

— Гаразд, — нарешті промовив він, — але хотів би поставити вам ще одне запитання. Я так зрозумів: він обрав для вас прощення завдяки вашій дитині, яка мала народитися…

— Саме так.

— Отже, він знав про майбутню дитину?

— Так.

— Відтоді, — продовжив священик, — ви самі кажете — минуло майже два роки, а у вас на руках немовля…

Лише тепер жінка вперше озвалася.

— Ви знаєте, — сказала вона, — все це дуже складно. Надто багато довелося пережити. Це справді наша дитина, якщо потрібно, ми можемо показати документи…

— Пастирю, — сказав чоловік, — у будь-якому разі ми просимо вас.

— Гаразд, — подумавши, відповів священник. — Як ви хочете назвати дитину?

— Назаром, — сказав чоловік.

— Рідкісне ім’я за теперішніх часів, але гарне.

— Так звали його… Того, завдяки кому я досі живий.

Дмитро кивнув.

— Гаразд. Мені потрібно кілька хвилин підготуватися. Сідайте з дитиною, пані…

— Наталя, — сказала вона.

— Наталіє…

Запаливши свічки, він вийшов у захристя.

Обоє полегшено перевели подих, наче після важкої та відповідальної розмови. Очевидно, так воно й було. Хлопчик спав навдивовижу спокійно. Наче розумів, що не варто зараз створювати батькам зайві проблеми.

Чоловік легенько підштовхнув дружину до лавки.

— Сідай, бо змучишся.

— Ще насиджуся в машині.

— Нічого, все буде гаразд. Чотири години — і ми вдома. Траса суха… Правда, Назарчику?

Вона перевела погляд із дитини на нього і, ніби щось згадавши, промовила:

— А живий ти все-таки завдяки мені.

— Хто ж сумнівається?

— Ні, — перебила вона. — Насамперед мені. І нікому більше. Якби не моя… невинна брехня…

— Он як? — по-справжньому здивувався він. — Оце нормально… Ні, правда, нормально… Ти ж завжди казала, що помилилася! Що це випадковість…

Його подив був цілком природний.

— А зараз кажу так, як є. У Божому храмі не можна брехати! — в її серйозних очах почали скакати знайомі бісики, але відразу ж вона стала замисленою. — Я просто… робила тоді все можливе, щоб ти мене не покинув. Гадала, може, хоч це тебе зупинить. Не вірила, але думала, а раптом?

— Саме це й зупинило, — помовчавши, очевидно, осмислюючи почуте, погодився він, — інакше б…