Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 73)

Відтоді він опинився повністю в моїх руках. Будь хто, потрапивши сюди на обстеження, стає підозріливим. Спробуйте переконати людину, яка потрапила до онкології, що в неї немає раку! Дуже важко. А тут ще й через мою «халатність» йому до рук потрапляє історія хвороби. Гострий лейкоз. Це вирок. Мушу віддати йому належне — хлопець виявився надзвичайно рішучим: думав, він мене задушить, притиснувши в ординаторській якось наприкінці робочого дня. Хотів усе знати. Коли і як, наче я не лікар, а провидець… А далі був шок, такий, яку мене. Не буду приховувати, я з задоволенням спостерігав розвиток його стану. Насправді не хворий, він, проте, прямував до тієї останньої межі разом зі мною. Ми наче йшли нога в ногу. Я старанно лікував його за всіма існуючими канонами. Знаючи все, він все-таки вірив, що можливо, вдасться видряпатися. Так, принаймні, мені здавалося. Хоча, можливо, я помиляюся. Тобі краще знати. Прийом протипухлинних препаратів у високих дозах викликав у нього цілком закономірну анемію. Від цього крутилася голова, він скаржився на кволість, нудоту, запаморочення, сприймаючи це як прогресування страшної хвороби. Його консультували наш професор та інші фахівці, не знаходячи, звичайно, ознак злоякісного захворювання, і всі заспокоювали, що він здоровий, що немає в нього ніякого лейкозу і його треба виписувати — лише підлікувати анемію. Ну, звичайно! Адже там усіх так заспокоюють. Той, хто потрапляє туди, відразу дізнається про цю кухню від сусідів по палаті. Одного разу він навіть у пориві відчаю дременув з власної ініціативи до Києва, до онкоцентру! Аналізи здав. Звісно, там йому сказали те саме. Їдьте, мовляв, за місцем проживання та лікуйте вашу анемію. Після цього він ще більше занепав духом.

Я спостерігав оце його просування до фінішу, в який він увірував повною мірою, і гадав, що все про нього знаю, не підозрюючи, що мій пацієнт, а водночас і жертва, у своїй гонитві за сенсом життя, яка, очевидно, притаманна багатьом, кому доводиться заздалегідь побачити останній рубіж, таємно від мене перетворився на кілера з оригінальним прізвиськом, за кілька місяців поставивши на вуха все місто.

Та разом із цим наближався й мій власний фініш. Надходила та мить, коли я мав лише трохи підштовхнути його, щоб потім уже спокійно піти самому. І, дивна річ, мене чимдалі починали гризти надокучливі сумніви. Свідомістю я бажав одного, а якимось глибоким нутром почав відчувати інше. Це, очевидно, і було те роздвоєння, яке іноді відбувається з людьми у критичних ситуаціях. Відтягувати останній крок далі не було куди, а сумніви мучили дедалі сильніше. Я б сказав, це вже були не просто сумніви, а муки морального плану. Я навіть спромігся на доволі дивний як на мене вчинок — завітав до церкви. Навіть не пам’ятаю, коли бував там востаннє. Церква була незвичайна. Втім, священик, з яким я двічі спілкувався, судячи з усього, — людина надзвичайно порядна і вболіває за те, що робить. Нам так і не довелося порозумітися. Він ніяк не хотів визнати законність бажання знищити погань, яка скривдила мене, і щиро намагався зрушити чашу терезів на твою користь. Гадаю, я його дуже засмутив. Не знаю, як вирішив би я цю дилему, але ти несподівано прийшов сам. Прийшов благати мене про помилування. Можливо, благання самі по собі ні до чого б не призвели, тільки б підігріли мене. Але тобі вдалося розтлумачити мені, що від твоєї страти постраждають інші, ні в чому не винні люди — те, про що попереджав і священик. Щоправда, як на мене, це схоже на ситуацію, коли ворог, ідучи в наступ, штовхає поперед себе жінок та дітей. Ти поставив перед собою жінку, про яку розповідав, та її майбутню, ще не народжену дитину.

Що ж, у будь-якому разі забирай своє життя. Ти вимолив амністію. Покарання не відбудеться. Дякуй за це двом людям — своїй ще не народженій дитині та пастирю Дмитрові. Не знаю, напевно, йому все-таки вдалося вплинути на мене якимось чином, оскільки я, ще вчора бажаючи стратити тебе, сьогодні рятую. Ні, я не маю на увазі цю амністію. Зараз, коли я друкую її, у коридорі сидять оперативники з відділу вбивств. Вони прийшли по тебе. Доля, наче за іронією, дарує мені ще один шанс знищити тебе, від якого я відмовляюся. Тому вони отримають лише мій труп разом із твоїм комп’ютером та зброєю, на яких будуть лише мої відбитки пальців. Отже, з твого дозволу, Хакером тепер буду я.

Коли ти читатимеш цього листа, мене вже не буде. Дилему нарешті вирішено. Звісно, твій «грюк дверима» вийшов гучнішим. Твій прощальний вчинок крутіший та видовищніший. А я… Я наостанок лише спромігся-таки подарувати життя хоча б одному пацієнтові, адже решта завжди благополучно помирали. Що ж, кожному своє, і більше я не хочу залишатися тут ні години. Адже відтепер це вже не життя, а розкладання тіла за тверезої свідомості. Це для мене занадто. Остання моя воля — зустрінься з тим чоловіком і розкажи йому, що я так і не здійснив задуманого. Його можна знайти в лютеранській церкві Христа Спасителя, що по вулиці Промисловій. Цей будинок важко сплутати з іншими. Поговори з ним. Нехай пом’яне мене в своїх молитвах, чи проклене — це залишаю на його розсуд.

Ось такі дива трапляються на світі. За кілька хвилин до смерті я просто спілкуюся з людиною, яка занапастила мене, яку я щиро бажав знищити, і навіть знаходжу в цьому полегшення, моральну втіху. Один із двох приречених на смерть людей у останні свої дні обрав зло, помсту. Другий — добро, прощення. П’ятдесят на п’ятдесят. Отож, Віталію, питання про сенс життя залишається відкритим. Не знаю, чи потребуєш ти цього, але я пробачаю тебе. Просити ж пробачення в тебе за цю невеличку екскурсію до останньої межі, гадаю, зайве. Адже ти завдяки цьому спромігся зробити те, без чого, в свою чергу, не мав права помирати, причому, ще задовго до справжнього власного кінця. Залишається тільки жити. Цінуй його, це життя. Цінуй життя тих, хто тебе оточує. Дорожчого за нього немає нічого у світі.

Підпису не було.

Борис відвів аркуші від очей, зробив якийсь незрозумілий, невизначений рух і почав читати знову. Він наче їв очима рівні друковані рядки і ніяк не міг наїстися, адже вони чомусь не давали відчуття насичення. Прочитав удруге все до кінця, а за мить почав знову. Якщо спершу лист читався неквапно, підряд від першої до останньої сторінки, то тепер його очі бігали по сторінках розгублено та знервовано. Погляд ніби лихоманило. Він кидав текст, не дочитавши до кінця, й починав знову. Потім, наче схаменувшись, перескакував уперед і шаленим темпом гнав до останнього абзацу. Далі все починалося спочатку. Здавалося, це триватиме вічно. Але темрява поступово опустилася на місто, непомітно зловила очі.

Борис сховав до кишені аркуші й, хитаючись, підвівся з лавки. А потім щільніше загорнув поли плаща і рушив до виходу з парку, де вже давно засвітилися вогні міста.

Майор Кобища стояв перед дзеркалом, розглядаючи свої червоні, оточені зморшками очі. Чомусь зараз уперше це викликало у нього такий подив. Раніше він ніколи не думав, що має стільки зморщок під очима й вони такі глибокі. Горло саднило від курива. Давно потрібно кидати. Вийшов із туалету, відчинив двері власного кабінету. Можейко сидів на стільці, спираючись на його стіл.

— Івановичу, може, ішли б уже? День таки дурний був…

— Іди, давно вже час. Я все це поскладаю і також… Приходько ще обіцяв телефонувати.

— Стосовно чого?

— Стосовно всього. Та й Зав’ялов. Та й справу хочеться закрити остаточно. Вона мені вже… — він провів ребром долоні по шиї, — ось де.

— Усім нам, — сказав Можейко. — Хоча вам, звичайно, найбільше.

— Я розчулений тим, що ви це розумієте… — не приховуючи роздратування, промовив Кобища.

— Я абсолютно щиро! — скинувся Можейко.

— Вікторе… — скривився майор, — іди вже, я тебе прошу. Відпочивай. У будь-якій іншій ситуації сьогоднішній день їй-богу вартий того, щоб піти зараз і добряче вмазати, але за таких розкладів…

— А що? — підтримав капітан. — Чим вам розклади не подобаються? Ну звичайно, я б також не відмовився, щоб він зараз сидів у КПЗ живий і здо… гм… Але все й так терпимо. Так що… Давайте! Зараз дзвоню, повертаю хлопців, і кудись завалимося. Ми ставимо!

— Ні, — відрізав Кобища, — не хочеться. Не той настрій. І взагалі…

Телефон лише раз устиг дзеленькнути, й трубка опинилася біля вуха майора.

— Так!.. Еге… — Він слухав кілька хвилин, а потім запитав: — І це можна приймати як остаточний варіант? Ну, бувай. Дякую…

— Що там у Приходька? — спитав Віктор.

— Це Зав’ялов. — Кобища витяг із пачки останню сигарету, наче роздумав курити, хотів був укинути її до шухляди, а потім таки клацнув запальничкою. — Розтин закінчено.

— І що?

— Нічого. Про дірку в голові нічого цікавого. Це безпосередня причина смерті. Окрім цього, в загиблого кінцева стадія гострого лейкозу. Ще досліджуватимуться мікропрепарати, але він не сумнівається. Казав, що от-от помер би й без кулі. До речі, про хворобу його на роботі не знали…

— А ви кажете… — промовив Можейко.

— Нічого я не кажу, — відповів майор. — Справу закриваємо. Усе грає. Просто він буде мені ще довго маритися. Ти гадаєш, я вибитий із колії тим, що він усе-таки вислизнув, образно кажучи, й цього разу? Ні-і… — Кобища заперечливо похитав пальцем. — У даному випадку не це основне. Не це, так би мовити, привід до розпачу. Ну, повиносили б ми за ним зо два тижні горщик у ізоляторі, а там би він однаково «вислизнув». На той світ… Тут інше. Ти мене вбий, я не можу розкласти всі факти у цій справі, зв’язати все докупи. Хоча б собі пояснити, хто він у цій катавасії… Розумієш? Як дістався до цих дискет? Що має до Ромазана? Яким чином вліз у це? Де Наталія Косовська? Яка її роль? Звідки Ромазанові скарби? Усе чортзна-як! Хто тепер нам усе це розповість? Ось чому прибила мене така розв’язка.