Алексей Волков – Амністія для Хакера (страница 14)

Він потяг засув на дверях. Тихо й непомітно. Чи риплять двері ванної? Раніше він не звертав на такі речі уваги. Швидким рухом Борис відчинив їх рівно настільки, щоб пройшло його тіло. Якщо вони й рипіли, то зараз не встигли цього зробити.

— Ну, кажи, сучко, де? Згадуй! Даю дві хвилини. Не згадаєш, доведеться освіжити тобі пам’ять. Зрозуміла? Я тобі вуха й носа повідрізую! І взагалі все, шо стирчить! Де?

Вона часто дихала, і з кожним подихом із грудей виривався якийсь дивний звук — не крик, просто звук. Це був своєрідний шок від переляку. Вони це зрозуміли. Тому пролунав гучний ляскіт. Напевно, від удару долонею по щоці. Так вони намагалися вивести її з цього стану.

Борис обережно, маленькими кроками ступав уздовж стіни до дверей її кімнати, які були прочинені. Ляснуло ще раз.

— Ну? — Їй розжовували кожне слово. — Де дискети або компакт? Або ще щось? Де твій довбаний дядько Ромазан їх тримав? Уже півтори хвилини минуло, суко безвуха. Та вже й безноса…

— Я не знаю!!! — нарешті видихнула вона.

Наталчин голос змінився до неможливого.

— Я не знаю нічого, він мені нічого не давав…

Цієї миті Борис опинився біля дверей і зазирнув до кімнати. Вона сиділа, втиснута у стілець. Один із них ззаду тримав дівчину за волосся, нахиливши її голову назад і заломивши одну руку за спину. Другий стояв над нею, тримаючи лезо ножа біля шиї.

— Ну!!!

Вона закричала. Той, із ножем, схилився ще ближче до неї. Лезо вже втискалося у шкіру.

Обидва були захоплені процедурою допиту і не могли бачити, що робиться позаду. А ось вона… На смерть перелякана, боковим зором Наталя таки побачила картину, яка примусила її на мить забути про ніж біля свого горла. Безмежний подив у її очах примусив і бандита з ножем глянути в той самий бік.

Подив передався і йому, тільки в нього це почуття миттєво змінилося жахом. Він був у курсі подій і все зрозумів, коли побачив незнайомця з кобурою через плече і маленьку чорну дірочку глушника. Лезо ножа на якусь мить відліпилося від шиї дівчини.

Свинцева хвиля вдарила йому в груди, кинула тіло до стіни. Змахнувши руками, він гупнувся спиною на шафу. Рот його роззявився, хапаючи повітря, і тоді з глушника плюнуло ще раз. У те саме місце. Підігнувши коліна, він сповз на килимок.

Другий відчув небезпеку, коли його спільник кудись обернувся. Тримаючи жертву за волосся, він ще не бачив того, хто з’явився у дверях, але вже почув цей страшний звук. Коли ствол у руках незнайомця повернувся в його бік, він зблід і заціпенів.

— До стіни обличчям, — сказав незнайомець, — і руки за голову.

Той виконав миттєво.

— На коліна.

Незнайомець опустився, мало не втративши рівновагу і схопившись руками за стіну. Голос почав у нього прорізуватися відразу. Це було щось знайоме. Віднедавна Борис добре знав, як звучать благання про помилування.

— Стули пельку, — сказав він.

Наказ було виконано миттєво.

— Скільки вас?

— Тільки двоє…

— Якщо хтось зайде, застрелю одразу.

— Двоє нас, більше нікого немає! Не стріляй! Я робитиму все, що скажеш…

— Цить, — повторив Борис. — Що ви шукаєте?

— Дискети, — скоромовкою, затинаючись, заговорив той, хто стояв на колінах. — Дискети або компакт-диск для комп’ютера. Або сам комп’ютер…

— Що там? — запитав Борис. — На тих дискетах?

— Не знаю!!! Віриш — не знаю, сука буду… Замовлення таке. Знайти і принести.

— Хто замовив?

— Монгол.

— Що за Монгол? Хто такий?

— Ну, ти даєш, корешок, Монгола не знаєш? — Він навіть почав обертатися, але вчасно схаменувся. — Ну… Монгол — це авторитет, бос, одним словом. Злодій у законі!

— А на кого працює?

— Ні на кого! Сам на себе. Я ж кажу, це авторитет!

— А що його пов’язувало з Ромазаном?

— Не знаю, ну клянуся, не знаю! Ми хто такі? Нам замовили — і все, виконуй.

— А чого вас направили саме сюди?

— Ну, не знаю! Корешок, віриш, ми такого не можемо знати! Сказали — ми йдемо й не питаємо!

Наталя зіщулилася на стільці, втиснувшись у його спинку і притуливши долоню до шиї, якої щойно торкався ніж бандита.

— Коли ви повинні повернутися?

— Як знайдемо…

— Ще раз питаю, за вами ніхто не повинен прийти?

— Нє, правду кажу! Ну…

— Тихо! — зупинив його Борис.

Але той перебив його.

— Слухай, корешок, ти не вбивай мене. Я все второпав, ти крутий мужик. Я… слухай, я давно вже збираюся… ну, просто задовбав уже Монгол, це ж не людина. Я давно шукаю, як його підставити, але шо я можу? Я буду робить на тебе. От сука буду! Я все взнаю, я толковий мужик… Він усе знає, Монгол, про дискети… Там якісь круті діла, дуже круті! Ну… матір’ю клянуся! Пусти, давай домовимося. Я все взнаю, а потом стрінемося…

— Стрінемося, — повторив Борис. — Там усі стрінемося…

Після цих слів він почав автоматично повертатися, одночасно набираючи в груди повітря, ніби передчуваючи, що за мить зробити це буде надзвичайно важко. Наталя затулила вуха і обличчя руками так, наче цей біль мав простромити саме її, а не того, хто стояв на колінах. Глушник двічі плюнув йому в груди.

Вона так і сиділа, не наважуючись розтулити вуха і кудись подивитись. Борис спробував узяти її за руку, але дівчина смикнулася і ще глибше втиснулась у стілець. Тепер вона знала, здогадувалася, хто він такий. Першої миті він якось розгубився. Потім кинувся до вхідних дверей і спробував їх зачинити. Замок виявився виведеним з ладу — нічого не виходило. Причинивши двері і загородивши їх стільцем, щоб було чути, коли вони відчинятимуться, Борис повернувся до кімнати. Наталя досі сиділа в тому самому положенні. Вона бачила два тіла, які зайняли практично всю підлогу невеличкої кімнати, кров, що цівкою текла з-під одного з них. Дівчина дивилася на нього зацьковано і якось безнадійно. Про що думала вона цієї миті?

— Ви вб’єте мене? — вона запитала це тим самим наче не своїм голосом, майже скрикнула.

— Ти з глузду з’їхала? Навіщо мені тебе вбивати?

— А навіщо ви вбили мого дядька? Це ж ви його вбили? Ви?

Наталя говорила уривчасто, на грані крику, часто дихаючи, дивлячись йому просто в очі.

— Я тобі потім розповім, — сказав Борис, спокійно дивлячись на неї. — Повір, у мене були для цього всі підстави.

— Які підстави? Які такі підстави?!

Борис відчував, що зараз у неї, завжди спокійної, може початися істерика. Було від чого!

— Ми не маємо часу говорити на цю тему. Зараз тут можуть з’явитися такі ж, як оці. — Він показав пістолетом на трупи. — Нам потрібно звідси чимшвидше забиратися. Але спочатку я повинен знайти те, за чим прийшов. Ти дійсно не знаєш, де дискети, про які вони питали?

— Не знаю я ніяких дискет! Не може тут бути ніяких дискет!

— Ну добре…

Вона нарешті усвідомила, що в кімнаті поруч із нею лежать два мертвих тіла, підхопилася зі стільця і вибігла за ним у коридор, де й стала, притулившись до стіни.

Борис зайшов у туалет і зробив перше, що спало на думку: став на унітаз, ухопив і смикнув вентиляційну решітку, яка подалася навдивовижу легко. Там зяяла порожнеча. Запхавши руку, він мацнув по стінках вентиляційної шафи і відчув, як щось гостре дряпнуло по долоні. Це виявився цвях, забитий між цеглинами зсередини. Обмацавши його голівку, він знайшов нитку, на якій щось звисало донизу. Це виявився невеличкий поліетиленовий пакет із пачкою дискет.

Позаду почувся рух. Дівчина прослизнула до дверей, де й зіщулилася під його поглядом, не знаючи, чого чекати. В одній руці квартирант тримав пакетик з дискетами, в другій — пістолет з глушником. На ній уже була куртка й туфлі.

— І куди ти? — запитав Борис, ховаючи пістолет за пояс штанів. — Куди ти втечеш? Вони тебе знайдуть і зроблять те, що обіцяли.

Вона стояла, притиснувши долоні до рота, і дивилася на нього.